Лідія Волянська — успішна екс-бізнес-леді. В Україні зробила стрімку кар’єру. Її знають як шеф-редактора й засновника видань «Eastern Economist», «Манімейкер», інструктора з айкідо України й США (має чорний пояс четвертого ступеня — йондан — з 1994 року). Нині Лідія може дозволити собі займатися улюбленою справою — перекладами й редагуванням (володіє латиною, французькою, іспанською, російською, японською, українською, англійською мовами), а ще багато подорожує. Іноді навіть з улюбленим котом. Їй простіше назвати країни, в яких не була, адже вона об’їздила весь світ. Улюблене місце на землі — будинок у Яремчі серед Карпатських гір. Тут планує відкрити невеликий пансіонат. Проте, розпочинаючи справу, Лідія ніколи не знає напевне, що буде робити наступного року.
Сходинка до успіху
Батько Ліди — українець, мати — німкеня. Народилася вона в Німеччині. До переїзду в Київ жила в Канаді. У родині спілкувалися українською мовою, мати навіть співала в українському хорі. Бажання їхати в Радянський Союз у Лідії не було ніколи: «Україна була під комуністичним копитом, і їхати туди — це те саме, що йти в похоронний зал і дивитися на батька в труні». Переконала Ліду побувати в Союзі жінка, яка теж займалася айкідо. Вона мала свою школу в Сан-Франциско, їздила в Росію. Після довгих умовлянь Лідія погодилася з однією умовою: маршрут пролягатиме через Київ. Їй хотілося побачити країну, в якій народився й до Другої світової війни жив батько.
Побувати в Радянському Союзі Лідії таки не довелося. Поки вона вагалася, їхати чи ні, Україна здобула незалежність.
Будь-яких планів в Україні в Лідії не було. Випадково пропонували то одне, то інше. Почала працювати в Комітеті економічних реформ, згодом — у Національному банку України. Готувала матеріали англійською мовою. Це був час, коли звільнили з посади Вадима Гетьмана, а Віктор Ющенко ще не став головою Нацбанку. Понад усе її вразило те, що протягом чотирьох місяців у банку фактично ніхто нічого не робив.
Проте просто сидіти й читати жіночі журнали, сподіваючись на якісь вказівки, не хотілося. І Лідія вирішила, що її колеги мають відчути себе однією командою. Потрібен вісник, який розповість про банк, допоможе людям професійно зростати. Фахівець має знати, як виглядає професіоналізм в інших ракурсах, в інших державах. Брак професіоналізму в українських фахівців Лідія відчула ще працюючи в Комітеті економічних реформ.
Домоглася дозволу на видання серії невеликих, лише на чотири сторінки, брошур про центральні банки різних країн. У першому номері «Вісника Національного банку» надрукували інтерв’ю з представником Міжнародного валютного фонду, історичну довідку «Федеральні резерви Штатів», англомовний словничок — працівники Нацбанку мають знати хоч якийсь мінімум з англійської. Почали готувати наступний номер. Та Лідії сказали, що «Вісник» розповсюджувати не можна... «Якщо щось не йде вперед, я сама даю поштовх справі», — говорить Лідія. «Вісник» вона власноруч роздала співробітникам банку. І він їм сподобався. З другим номером проблем уже не було.
Якщо задовго обмірковуєш, вважає Ліда, можеш переконати себе, що нічого не вийде. «Я ненавиджу вагання. Колись у Гімалаях, почула від старого шотландця: «Коли людина прийняла рішення, їй сприяє сам Космос».
На татамі — як у бізнесі
Ще в студентські роки Волянська захопилася історією про бойове мистецтво хлопця, що займався айкідо. Це філософське мистецтво, а не спорт, доводить вона. В айкідо немає переможених і переможців — перемогу святкують обидва табори. Перша заповідь айкідо: конфлікт — це не добре і не погано, він просто є, й треба уміти використовувати його приховані можливості собі на користь. Айкідо — мистецтво стримувати свої перші емоції, відмовлятися від імпульсивної поведінки й зберігати внутрішню рівновагу навіть під шквальним вогнем кругової атаки. Більшість прийомів розроблені винятково для самозахисту й, що найпарадоксальніше, з турботою про супротивника. Тут не ламають кисті й не калічать.
У Європі й Японії чоловіки поблажливо реагували на жінку в айкідо. Коли ж у Лондоні Ліду переміг партнер нижчого рангу, а потім почав утішати й розпитувати, чи не боляче, ох і розлютилася ж вона тоді. В Україні чоловіки, зауважила Ліда, поважають її не як жінку, а як учителя, цінують її знання й уміння. На татамі ж — як у бізнесі: треба поважати свого партнера.
З 1992 по 1997 рік Лідія провела атестацію 800 чоловік. Її учень Олексій Кудрявцев 1994 року першим в Україні одержав чорний пояс. Раніше це було можливо лише за кордоном.
Приїхати в Україну з Заходу, та ще й свій бізнес тут почати — це ризик. А Ліда — людина азартна. «Напевно, всім хочеться бути мисливцями, — говорить вона, — хоча насправді в житті частіше бувають моменти, коли сам стаєш здобиччю». Вона ніколи не намагалася «полювати» на інших, але й ніколи не дозволить нападати на себе. Хоча, кокетує, бувають моменти, коли така гра стає цікавою.
Після закінчення проекту в Національному банку Лідія зрозуміла, що їй хочеться займатися видавничою справою. В одній із фірм якраз звільнилася посада редактора новин. Збирати інформацію, робити щоденні випуски бізнес-новин виявилося теж цікаво. Проте шефиня з Америки намагалася весь час контролювати роботу співробітників. І Лідія вирішила випускати новини самостійно, а щоб не конкурувати, бо ринок маленький, подавати аналітичні матеріали. Адже, щоб приймати серйозні рішення, бізнесмени за кордоном мали знати, що робиться в Україні.
У грудні 1993 року Лідія зібрала команду журналістів, які її підтримали. Довго шукали приміщення, проте п’ятеро азартних людей таки створили англомовний тижневик для іноземців. Передплатна ціна була досить високою (500 доларів на рік). Але журнал вдалося зробити цікавим, залучити чималу аудиторію.
До речі, Віктор Зибонюк із команди Лідії Волянської згодом став головним редактором «Галицьких контрактів», нині працює в «Київському віснику».
Те, що шукаєш в інших, знайди в собі
В айкідо є неписане правило: справжнім майстром власник чорного пояса стає лише тоді, коли його пояс побіліє від тренувань. У Ліди Волянської він уже світло-сірого кольору. Чорний пояс вона отримала в США, другий «к’ю» — білий пояс — здобула в Канаді. Вона не намагалася бути майстром, зуміла знайти в самій собі ті самобутні риси, що принесли задоволення й нагороду — пояс. «Ми, жінки, намагаємося знайти владу в чоловіках, а важливо віднайти владу, гроші, усе те, що шукаєш, у собі». В айкідо в Ліди було два шляхи. Один — узяти владу в свої руки. Але влада, вважає вона, — це не тільки гроші, а й політика, брудні справи, відмова від особистого життя... Лідія радіє, що не піддалася спокусі, тому що не захотіла бути рабинею свого бізнесу: «Я вільна людина. Багато подорожую, займаюся улюбленою справою».
Правильно вибрана поведінка допомагає досягти результату. «Ідеал в айкідо — знайти себе без ворогів. Щоб вийти на такий рівень, треба працювати все життя».
Коли займаєшся бізнесом, каже Лідія Волянська, важливо продумати подальші кроки, кінцевий результат. Ця життєва мудрість далася не відразу.
1994 року вона з командою однодумців випускала тижневик, 1995-го — щоденник, 1996-го — довідник ресторанів Києва, 1997-го — вирішила робити кольорові обкладинки. 1998 року інвестор запропонував викупити діловий російськомовний журнал, адресований іноземцям. Ідея випускати журнал для широкого кола українських читачів видалася команді Волянської досить цікавою. Проте купити журнал не вдалося. І Лідія вирішила: навіщо платити за нерозкручену назву? Ризикнули — оформили власний журнал. Довго думали, якою мовою робити журнал. Лідія запропонувала: люди в ділових колах в Україні поки що більше сприймають російську мову, але з часом перейдемо на українську. Якщо матеріали цікаві, читачі навіть не помітять, що журнал став україномовним. Перший номер випустили 12 грудня 1998 року. На відміну від попередніх видань провели прес-конференцію в УНІАН. Писати російською Волянській було важко, проте закусила губу й працювала. Наклад із десяти тисяч зріс до дванадцяти.
Першою серйозною поразкою стала проблема з інвесторами, до речі, американським фондом. «Іноді, не бажаючи того, ми робимо комусь боляче, — розмірковує Ліда. — Іноді людина відмовляється від досягнення своєї мети, аби не нашкодити іншим».
Вона дивилася на себе з боку, сторонніми очима й знаходила свої помилки. І говорила собі: ти не досягла того, про що мріяла, й тому сердишся. Айкідо навчає не боротися зі злом, а вміти обійти це зло.
Головне вчасно піти
Майже десять років Волянська присвятила видавничій справі. Випускала тижневик, довідники, щоденні новини, організувала бізнес-конференцію в Вашингтоні у січні 2001 року. Все, що вона робила, було успішним.
Потім зрозуміла, що ринок змінився, немає інвесторів для іншого проекту, сама вона втомилася. І з’явилася людина, зацікавлена купити її дитя...
Але це була б не Волянська, якби пішла просто так, не підготувавши плацдарм для відступу. Ще за три роки вона почала працювати над окремими приватними проектами.
Лідія ніколи не прагнула очолювати фірму, хотіла бути незалежним професіоналом. Вона матеріально забезпечена, досягла цього власною працею. Тож може дозволити собі бути незалежною. Людині для нормального життя потрібні три речі: задоволення від своєї праці, гідна оплата й визнання. Якщо є баланс цих трьох компонентів, висока зарплатня непотрібна. Платити великі гроші треба тоді, коли в колективі напружена атмосфера, вважає Лідія. Але найгірше все ж почувалася тоді, коли не могла достатньо оплачувати працю своїх співробітників. Вимагала від них багато, але завжди намагалася знайти стимул. Тож своїм особистим досягненням вважає те, що найкращі не йшли від неї навіть тоді, коли їм на стороні пропонували значно більшу зарплатню. А на її співробітників завжди полювали конкуренти. Кому не потрібен відданий справі фахівець?
Лідія вміє підтримати добрим словом, пожартувати. Але на першому плані — робота. Вона з власного досвіду знає, яким має бути керівник. Дехто й справді вважав її занадто суворою. Однак людей тримала справа. У колективі відчували, що їхній чарівний шеф відповідальний за кожного.
Важливо знати думку клієнта
Але щоб «Манімейкер» розкрутити, потрібні були чималі гроші на рекламу. Кілька місяців підтримували інвестори, вели активну роботу з читачами. Запускаючи проект, опитали 20—30 фірм, роздавали сигнальні номери, а ще були презентації, святкування виходу в світ першого номера, кварталу...
Журнал мав напівполітичне ділове спрямування. Наприклад, у рубриці «Обличчям до обличчя» зіштовхували погляди двох різних людей, навіть конкурентів. Це могли бути банкіри, політики. Скажімо, Юлія Тимошенко й Наталя Вітренко...
«Нас читали й любили, проте криза в країні була сильнішою за нас, — вважає Лідія. — Коли я починала проект, працювала сім днів на тиждень. Фактично журнал ми робили вдвох з Марією Гнатевич, вона була головним редактором. Спали по 10—15 хвилин. Щоб взяти більше людей, не було грошей. Потім нас стало п’ятеро — і серед нас був один іноземний журналіст.
Для початку я провела невеликий тригодинний тренінг-семінар, де ми визначили завдання журналу. Зіграли в гру: вдавали, що дзвонимо до клієнта й розпитуємо його про щось. Потім кожен мав обдзвонити по 20 фірм і запропонувати отримувати журнал протягом місяця безплатно. Протягом першого тижня ми обдзвонили сотню фірм. До кінця місяця майже 20 із них «Манімейкер» передплатили. Крига скресла. Нам вдалося зацікавити потенційного клієнта. По тому ми дзвонили й запитували, які ще теми цікавлять, чи влаштовує макет, дизайн.
Я жила прямо в офісі, в одній із кімнат. На окреме житло не було ні часу, ні грошей. Для мене було важливо налагодити роботу в редакції.
Я завжди платила достойні гонорари за якісний продукт, проте ніколи не переплачувала за розкручене ім’я автора. Із журналістами, особливо спочатку, доводилося працювати багато. У 1994—1995 роках в Україні писали дуже по-совєтському — інакше писати не вміли, не знали, як структурувати інформацію. До речі, багато журналістів, які працювали в мене, стали відомими, наприклад, Данило Яневський.
Я зрозуміла: коли ти вчитель, шеф, бути популярним важко. Іноді доводиться миритися з тим, що тебе не дуже люблять. Для когось я була відьмою, стервом, але ж багато чого навчила. І після моєї школи люди могли працювати на відмінно будь-де, їм було легко влаштуватися на роботу.
Мені допомогло те, що я добре знала редакційну роботу — дизайн, верстку, макет, уміла писати, редагувати. За час роботи в журналі не раз торгувала журналами, йшла до читача, до клієнта. Що важливо: саме тоді я відчула свої сили.
Озираючись на минуле, впевнено скажу: після десяти років мені нецікаво повертатися до видавничої справи. Я люблю створювати щось цікаве та ненавиджу повторюватися».