Багатополярний розлад особистості, іменований "місцевими виборами", вщухнув, і суспільство повернулося до більш традиційних відхилень від норми. У масштабах, які, відповідно до міжнародної класифікації хвороб МКХ-10, дозволяють вважати їх нормою.
Політика, риболовля й секс (як традиційні джерела найправдивішої інформації) мають одну загальну рису - неможливість принципової перевірки оповідача.
Ні, можна, звісно, уявити певні ідеальні умови експерименту з точки зору повторюваності заявленого результату. Країну Утопію, підводний фішмаркет, лібідо з водогону. Але в такого роду комунікаціях правдивість зовсім не є причиною інтересу до них. Пошук істини, правди й справедливості, всупереч поширеній політкоректній думці, зовсім не є від початку визначеною метою людини.
Ця мета з'являється в міру того, як людина вичерпує свої базові можливості. Коли пересічний біологічний інструментарій, його соціальні "палки-копалки" більше не постачають людину поживою - фізичною чи духовною, тоді вона, всупереч установкам агресивно-слухняної більшості ("Тобі що, більше за всіх треба?"), починає шукати істину. Інколи нащадки це цінують і роблять небіжчика об'єктом поклоніння. Але переважно - ні. Бо пошук істини - заняття індивідуальне, а людина - істота соціальна.
І користується вона переважно простою внутрішньовидовою конкурентною стратегією та двома її давніми, але ефективними інструментами. Це насильство, як більш маскулінний, і брехня - як фемінний інструмент. Убивство і зрада зовсім не обов'язкові, для особистої ефективності цілком достатньо посади і макіяжу. ХХІ століття все-таки.
Гендер тут значення не має. Статеворольова поведінка дедалі менше визначається здобиччю мамонта, підтримуванням вогню та дітородінням. Більше - бажанням підпорядкування чи домінування.
У період криз одночасно загострюються дві тенденції - конкуренція і об'єднання. Слабші розумні особини об'єднуються для виживання, що не заважає їм із часом подурнішати і взятися за взаємознищення, щойно зовнішня загроза слабшає. При цьому, пожираючи одне одного соціально, енергетично й морально, громадяни продовжують говорити про пошуки істини, солідаризм, вищі цінності та інші духовності.
Це називається лицемірством. І з боку виглядає досить потішно, оскільки в ньому обвинувачують одне одного люди з цілком ідентичною соціальною поведінкою.
Поняття "лицемірство" виникло у Стародавньому Римі і, як часто буває з термінами, спочатку нічого поганого в собі не несло. Під час театральних постановок актори надягали маски. Театри ж були завбільшки як стадіони, і міміку треба було якось передавати, ось і були маски з різними вираженнями емоцій.
У середні віки, коли церква жорстоко боролася з майданним мистецтвом та іншим фіґлярством, ставлення до акторів різко змінилося на гірше, - бродячі театри ночували за межами міських мурів. До того ж лицарська культура граничної прямоти і твердості слів ставила акторів-словоблудів приблизно в таке саме становище, у якому нині перебуває проституція. На корпоративі виступили - ну і все, з пляжу.
"Зміна обличчя", заміна справжнього на демонстративне стала рисою непристойної поведінки, але тільки для вищого стану, якому був властивий певний кодекс культурної поведінки, що мав в основі британське, французьке або німецьке коріння. На нижчі верстви не поширювалися ні осуд, ні схвалення. Доки ці верстви не прийшли до влади.
Отож, якщо зовнішні вияви емоцій, поведінка не відповідають внутрішнім переживанням і справжнім почуттям цієї людини, - це погано.
Що відчуває людина насправді, ми, в принципі, можемо визначити з допомогою емпатії. Попри те, що вона виражає або демонструє, говорячи про політику, риболовлю чи секс. Ми бачимо з її дій, жестів, міміки, тону голосу, що змістова частина месиджу ніби не дуже. Але для нас (ми ж не шукаємо істини?) важливіша форма вираження, вона несе в собі інформацію про співрозмовника, яку він насправді хоче приховати. Чи, навпаки, підкинути. Це залежить від його домінанти - панувати чи підкорятися.
Чому, в яких ситуаціях людина демонструє абсолютно інші емоції або переживання, ніж ті, що відчуває насправді? По-перше, якщо людина не схильна грати в нещасну жертву, життєвий досвід їй підказує, що зраджують тільки свої, бо чужі нічого про тебе не знають. Це звичайний страх. По-друге, ця усвідомлена самотність, що випливає з того ж таки досвіду, - взаємні підналаштування й резонанс зовсім не означають поділяння чиїхось почуттів.
Лицемірство - це проста стратегія захисту від уразливості. Отже, ще одним чинником лицемірства є відчуття слабкості. Саме відчуття, оскільки суб'єктивні переживання мають дуже мало спільного з реальністю.
Що ми маємо в українській реальності?
Вкрай низьку самооцінку, побудовану на ситуативних, але болючих поразках національної ідентичності. Щойно ми думаємо, що українці, які вони є насправді, недосить хороші для Європи, тут-таки виникає страх, і ми починаємо приховувати свої справжні почуття. Насправді ці наші щирі почуття саме і є для трохи втомленої Європи джерелом справжньої зацікавленості. Проблема в тому, що власну природність ми цінністю не вважаємо, а натомість пропонуємо західному світу його ж "буси й дзеркальця", тільки столітньої давності. "О-о, - кажуть західники, - який ви маєте гарний раритет!" Так, кажемо ми й надлюдськими зусиллями намагаємося перетворити країну на Андріївський узвіз із вишивками та дерев'яними булавами.
"Ноу, - кажуть західники, - тут є неможливо ходити та їздити, можна ламати нога!" Та не питання, кажемо ми й заливаємо країну тричі украденим асфальтом, європеїзуючи її до стану хронічного "ямочного ремонту".
"Фу, - кажуть західники, - ви є самі злодії та казнокради, якщо дозволяєте собою правити злодіям і казнокрадам". Айн момент, кажемо ми, зараз розберемося, і йдемо на Майдан. Злодії й казнокради нас там трішки вбивають і трішки втікають, але ненадовго, і повертаються, а деякі навіть на танках.
У кожному з до болю відомих випадків наші обіцянки собі й світові були доволі щирими, але не мали нічого спільного з нашими можливостями. Видача бажаного за реальне, щоб сила бажання сама собою матеріалізувалася, - досить дитяче бажання, та й сама дитина, особливо сучасна, в курсі.
Чи можна називати дитину лицеміром? Якось незручно, дитина все-таки. Може, тому люди прагнуть виглядати молодшими, щоб отримати від мас індульгенцію власному лицемірству?
Лицемірство - знак того, що суспільство не почувається в безпеці. Воно відчуває, що хтось намагається самоствердитися за його рахунок, "поюзати", як кажуть у народі.
Після нетривалого періоду справжнього єднання нової влади і суспільства настало взаємне небезпідставне розчарування. "Вони знову брешуть", "нас обманюють", ми ображаємося й висловлюємо претензії з наростаючою силою, а потім, якщо претензії невирішені, розлучаємося.
Попри весь грядущий небезкровний драматизм - це найпростіший варіант, що не потребує інтелектуальних зусиль. Але він не годиться, якщо треба побудувати соціальні відносини, й інститут влади, у принципі, для вас важливий.
Крок перший: визнати, що не тільки метою влади є обдурити вас, а й ви її обдурюєте за першої ж ліпшої нагоди. Можна почати з податків.
Крок другий: подумати, що ми такого зробили видатного у своїй власній соціальній поведінці, щоб лицемірство стало дискомфортним.
Крок третій: перестати лякати лицемірів і ошуканців пустопорожнім улюлюканням. Так ви їх просто попереджаєте про свої наміри.
Це подіє, якщо ми щирі у своїх намірах і взаємно підтверджуємо це індивідуальною поведінкою. Критика влади - традиційно чудовий інструмент демократії, але він абсолютно неефективний без критики себе, інакше - це просто заздрісне лицемірство.
Наприклад, за весь період часу обговорення Іловайської трагедії українське суспільство загалом досить справедливо критикувало вище військове й міліцейське керівництво. Але те ж таки суспільство якось соромливо уникнуло такої ж принципової оцінки дій сотень звичайних військовослужбовців, які попросту втекли з поля бою (окремі подалися аж за тисячу кілометрів), починаючи з першого епізоду 24 серпня 2014 р. на прикордонному рубежі Кутейникове-Мокроєланчик.
Ми місяцями говорили про принципову важливість цих місцевих виборів, на яких реальна явка принципових людей у підсумку по країні становить... Скільки? Отож бо. Після цього будь-які публічні скарги якісь недоречні. Але при чому тут доречність до хотіння?
Наше власне лицемірство генерує лицемірство влади в рази.
Громадянське суспільство повідомляє владі певний негативний припис: "Не роби того-то й того-то, інакше я, суспільство, боляче покараю тебе" або "якщо ти не зробиш того-то й того-то, я боляче покараю тебе".
Одночасно передається вторинний припис, який конфліктує з першим: "Дай нам все і негайно, бо я, суспільство, - дуже хороше".
Обидва приписи досить категоричні, і владі, в принципі, важливо зберігати добрі стосунки бодай із частиною суспільства, яка "перемога", як із партнером по комунікації.
Проте ця частина не може прояснити, котрий із приписів щирий, бо викриття суспільства в лицемірстві теж призводить до конфлікту ("Ти мені не довіряєш?", "Ти думаєш, я сам не знаю, чого хочу?", "Ви готові видумати що завгодно, тільки б нам дошкулити" і т.п.). Тому владі простіше прийняти те, що її просто люблять таким дивним чином, ніж викрити народ у нещирості, - собі дорожче.
Якщо ситуації повторюються надто часто, і суспільство, і влада стають дезорієнтованими. Для них життєво важливо ввічливо реагувати на повідомлення, але при цьому нічого не робити, оскільки дії - однозначні, а реагування може бути витлумачене по-різному. Є можливість для зміни масок.
І ось тут із психікою відбуваються цікаві зміни. Індивід, який виріс у таких умовах (а це вже покоління), з часом може зовсім втратити здатність до метакомунікації, вибачте на слові. Тобто до уточнення - що насправді малося на увазі. Адже зворотний зв'язок - надзвичайно важлива частина соціальної взаємодії. Безлічі потенційних конфліктів і дурних помилок ми запобігаємо фразами на кшталт: "Що ти маєш на увазі?", "Чому ти це зробив?", "Я правильно зрозумів?".
Лицемірство як спотворена форма ввічливості не передбачає таких некошерних уточнень.
Є таке поняття "лицьовий кут". Це кут нахилу обличчя відносно вертикалі. Уперше його виміряв голландський учений XVIII ст. Кампер і опублікував як посібник для художників, спираючись на античні уявлення про ідеали краси. Як і з еволюцією ставлення до лицедіїв, із цим терміном відбулися прикрі метаморфози, оскільки його використали дурні расисти. Вони просто не знали, наскільки мавпи насправді чесніші й кращі за багатьох людей.
Та якщо уявити таку собі етичну вертикаль як непохитність, як точку відліку, тоді цілком можна уявити й кут лицемірства. Наскільки людина здатна схилити голову відносно власних уявлень про принциповість?
Є безліч психологічних порад на тему, як розпізнати лицемірство, як оцінювати чи долати його наслідки. Всі вони потребують певних лабораторних умов - стабільності, послідовності, повторюваності, критеріїв. Умови гуманітарної катастрофи, в яких перебуває українське суспільство, не дозволяють їх застосувати досить ефективно.
Та є один спосіб, досить примітивний, як на наше освічене століття, але дієвий.
Просто не схиляйте голови. Ні перед ким. Ніколи.