Минулого тижня в Москві відбувся Х Всесвітній російський народний собор. Як годиться, собор проходив під егідою Російської православної церкви. Головував на ньому митрополит Смоленський і Калінінградський Кирило (Гундяєв), глава відділу зовнішніх церковних зв’язків РПЦ. Собору треба було здійснити щось надзвичайне — ювілейний все-таки. Родзинка розміром із кавун мала з’явитися. І коли це сталося, на неї накинулися. Хтось із наміром негайно повісити на пузо, немов герб і девіз, хтось, для того, щоб із насолодою запустити в неї пазурі й розірвати на дрібні шматочки. Ще б пак — мова на соборі йшла вже не просто про «російську цивілізацію» (у деяких варіантах «російську православну цивілізацію»), а про нову концепцію прав людини — «прав через моральність», задокументовану собором як «Декларація про права та достоїнства людини».
Формат статті не дозволяє процитувати документ повністю. Бажаючі можуть ознайомитися з ним, наприклад, на офіційному сайті Московського патріархату. Автори документа виступають від імені «самобутньої російської цивілізації» і ставлять перед собою прекрасну кінцеву мету — подолання конфлікту цивілізацій. Утім, для цього, виявляється, конче необхідно переглянути концепцію прав людини. Згідно з документом, зміст прав людини не може не бути пов’язаний з моральністю. Права людини, таким чином, визнаються тією мірою, в якій вони допомагають сходженню особистості до добра. Ситуації ж, за яких «здійснення прав людини пригнічувало б віру та моральну традицію, призводило б до образи релігійних і національних почуттів, вшановуваних святинь, загрожувало б існуванню Батьківщини», вважаються неприпустимими.
Що ж, не посперечаєшся: криза західної культури, виражена в розмиванні ідентифікації, ієрархії цінностей, етнічних конфліктах тощо, наявна, про що без утоми нагадували один одному учасники собору, виправдовуючи тим самим свій намір піддати «основу основ» західної цивілізації ревізії. Однак стати юридичним документом новоявленій декларації однаково не світить — вона у жодні правові ворота не лізе. Не тільки тому, що Росія приєдналася до Загальної декларації прав людини, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року. А й тому, що формулювання і терміни документа не витримують критики. Втім, ніхто з авторів, слід думати, і не припускав, що документ цей стане юридичним. Йому приділялася роль нової ідеологічної платформи, із якою Росія зможе відмахуватися від західних партнерів, незадоволених «особливостями» російської демократії. Хлопці, ми просто інші. У нас альтернативна цивілізація. Альтернативне розуміння прав людини. А може, і самі люди, так би мовити, альтернативні.
У цьому документі найцікавішим для мене став акцент на моралі, моральності й узагалі духовності. Ось воно, мірило й панацея від соціальних та інших хвороб. Причому мораль і духовність розглядаються як явища виключно колективного порядку. Навіть церквою. Я згодна, що мораль і моральність із соціального погляду — це конвенція всередині колективу. Проте від церкви ми мали права чекати слів не стільки про мораль, скільки про Спасіння, а це — справа індивідуальна, яка до суспільних конвенцій відношення не має і, головне, цілком добровільна.
Однак, певне, коли берешся за виправлення цивілізації, про добровільність доводиться забути. А виправляти треба — адже у суспільстві криза. Показово, що це слово злітає з вуст владик РПЦ. Тому що починати треба було зовсім не з того, що в кризі загрузла бабуся Європа. Криза безпосередньо стосується православної церкви. І коли вже ми заговорили про побудову альтернативної «російської православної цивілізації», варто було б не від європейської кризи танцювати. Навіть коли забути на хвилинку про те, що в самій «російській цивілізації» із міжетнічними відносинами катастрофа, м’яко кажучи, нітрохи не менша, ніж у ліберальній Європі, про яку «цивілізацію свого імені» може говорити церква, яка порожнішає в міру вимирання основного контингенту віруючих? Ось та криза, яку треба здолати заради самої церкви — важливо тільки обрати шлях подолання. Фактично шлях один із двох — «зверху» чи «знизу», через ущільнення зв’язку (аж до зрощення) церкви з державою або через активізацію проповідницької діяльності. Буде церква будити в людині індивідуальне усвідомлення себе як образу і подоби Божої або культивувати покірну мовчазну більшість і тим самим і далі рити собі яму?
Судячи з виступів на ювілейному Всесвітньому російському народному соборі, РПЦ вибирає проторований візантійський шлях роботи з суспільством через проникнення в державні інститути. І, зрозуміло, західні ліберальні віяння тут можуть тільки завадити. На вибраному шляху бути цікавим державній владі набагато важливіше, ніж кожній окремо людині з її індивідуальними правами, пристрастями і навіть спасінням. Знаєте, коли читаю моралізаторські доповіді від імені Російської православної церкви, мимоволі згадую слова героя копполівського «Апокаліпсиса сьогодні»: «Наших хлопців навчають убивати людей. Та їм загрожує покарання, якщо вони напишуть непристойне слово на крилі літака». Писати непристойності — це аморально й заслуговує на покарання. Та як бути з, м’яко кажучи, нехристиянськими рішеннями влади або з її «цивілізаційною бездіяльністю» стосовно власних неофашистів? Кесарю — кесареве? Та де закінчується «кесареве»? Адже навіть якщо ви не знаходите нагадування про «Батьківщину» та її інтереси у Декалозі або Нагірній проповіді, але знаходите в новоявленій «Декларації прав і достоїнств людини», вам легко пояснять, що, наприклад, «батько і мати», яких треба шанувати відповідно до заповідей, — це зовсім не ті, про кого ви подумали. Це, власне, й є Батьківщина. Загалом, нічого особистого. До речі, це є не ноу-хау РПЦ і Російських соборів, у жодному разі — у це з задоволенням і азартом грають і суто українські «традиційні» церкви.
Отже, вже не йдеться про самовизначення, про індивідуальне зусилля і вільний вибір людини між добром і злом. Із високих спонукань — заради самої цієї людини, зрозуміло, — вибір, на думку владик та інших учасників собору, має контролюватися з допомогою «цінності через достоїнство». Коли це й є спосіб привести людину до спасіння, то залишається зробити дуже неприємний як для себе, так і для церкви, висновок: люди, з якими церкві доводиться зіштовхуватися як пастві, вбогі якісь, темні, словом — вівці, причому не у високому біблійному розумінні, а в прямому, біологічному — тварі безсловесні. Який у таких може бути вибір... Тому держава припиняє на своїй території діяльність громадських організацій, а церкві за підтримки держави нічого не залишається, як переглянути наші права.
Замість того, щоб пропонувати спасіння людині, церква пропонує моральність державі. Тривіальна думка про те, що ніхто не може захистити моральність і суспільну мораль, крім нас самих, не затребувана і старанно прикрита голосними словесами про «порятунок цивілізації». Так, нам можуть у цьому допомогти. Трохи держава, створивши режим, сприятливий для «позитивного» недохідного месиджу й дорогий для деструктивного, але дохідного. Більшою мірою церква, якщо облишить не варті її статусу «ігри патріотів» і займеться проповідуванням Шляху, Істини і Життя. Нам уже відомо, чим закінчується спроба «насаджувати мораль» руками держави, у кращому разі — створенням чергової національної комісії з правом рекомендаційного голосу та невеликих коштів з держбюджету, у гіршому — забороною на певну кінопродукцію. Причому в нашому виконанні це не кривавий кіч, який «піпл хаває» з екранів телевізора, а артхаусне кіно, яке у цілій Україні якщо подивиться півтори-дві тисячі цінителів, це добре. Водночас проти «лібералізації» ефірного часу з 22.00 до 18.00 для фільмів із маркіруванням «особам до 16», ніхто не пискнув. Кров, секс і гроші — ось така вона тепер — вечірня казочка для найменших. І чим допомогли поборники моральності як у рясах, так і в пристойних піджаках? Зате скільки було галасу: ах, «Гаррі Поттер», він несумісний із християнськими цінностями, не давайте діткам каку...
Загалом, коли розпочинаються ламентації «зверху» про моральність, я почуваюся як у цирку. Цирк, як відомо, штука і жорстока, і кумедна, і абсурдна водночас. Зовсім як спроби «нормалізувати мораль у суспільстві» з допомогою прийняття законів, уведення цензури та створення комітетів, рад та інших ВНК. А тим часом «баби» надвоє ворожили. У чому хитрість моралі та моральності — її захисту може та має вимагати тільки її безпосередній носій. Людиною називається. І не треба гарних легенд про те, що «держава зацікавлена в моральній людині». Держава зацікавлена в кращому разі у платнику податків, у гіршому — у гарматному м’ясі. Що буде, якщо віддати на відкуп державі виховання моралі та моральності, ми проходили впродовж сімдесяти років розвитку соціалізму.
Тому в плані виховному ми мали право очікувати, що церква виявиться альтернативою державі, зацікавившись станом наших душ та їхнього спасіння, а не нашим служінням Батьківщині. Та все якось не складається. Ні в їхній альтернативній російській реальності, ні в нашій українській, де відсутність таких «православних декларацій» зовсім не означає віддалення церкви від держави в напрямі людини. Навпаки. І в цьому ми, на жаль, як і раніше, в орбіті «російської православної цивілізації». Недарма, напевно, владика — делегат від УПЦ назвав у своїй промові Росію останнім якорем порятунку для українського православ’я.
* * *
Головний редактор нещодавно розповів забавну річ: під час перепису населення в Латвії у графі «національність» дехто писав — «євроросіянин». Смішно. Та зрозуміти можна.