Уже сама згадка про вхід до Європи може викликати звичний протест: мовляв, Україна споконвіку була частиною Європи, на відміну від інших. Зараз вона повернулася, і залишилося тільки дещо оформити. Не буду піддавати сумніву приналежність України до європейської культурної цілісності і взагалі говорити про духовну Європу як феномен світової історії. Тим більше що в європейській пресі не сперечаються про те, що означає бути французом чи німцем, зате часто — і не дуже успішно — шукають відповіді на запитання, що означає бути європейцем. Але Шенґенська віза є Шенґенською візою. Ми, українці, зможемо їздити по Європі, вчитися там чи шукати роботу, як португальці або, наприклад, угорці, коли в наших паспортах буде ця гарненька зелена віза, а вона з’явиться тільки за певних умов. Ось ці умови і виражають відповідні принципи та цінності, які у світі називають ліберальними або демократичними.
Необов’язково, звичайно, входити урочисто, через парадний під’їзд. Завжди існують і різні бічні входи. Можна зайти і з офшорного, даруйте за каламбур. Але якщо йдеться про масові завдання, треба виконати всі формальності.
Суперечки про фундаментальні західні цінності чи принципи точаться в наших мас-медіа, в тому числі і на сторінках «Дзеркала тижня», хоча й досить мляво. Найлегше було б підсумувати дискусії, сказавши, що принципи самі собою чудові, але в нас (а відверто кажучи, і в них) вони поки що втілюються недостатньо. Ідея про те, що є окремі недоліки, ми їх знаємо і з ними боремося, до болю знайома. І хочеться все-таки зрозуміти, чи справді західне суспільство побудоване на якихось засадах, чи живуть собі просто люди, не думаючи про цілі й ідеали, влаштовуючись якомога комфортніше, а до нас висувають вимоги, залежно від відповідної кон’юнктури. І взагалі нам, совкам, завжди хочеться розв’язувати світові проблеми. А підстави думати приблизно так існують. Вони полягають у тому, що статус згаданих принципів побудови суспільства на Заході залишається дуже спірним.
На фронтоні Європейського дому не знайдете жодного гасла, але на французьких монетах, як і колись, красується старий девіз Великої революції — «свобода, рівність, братерство». З приводу кожного з цих понять-девізів у європейському суспільстві не існує одностайності. Коли в революційному Парижі Декларація прав людини і громадянина формулювала основи ліберальних принципів життєвлаштування майбутнього вільного суспільства — в Англії Едмунд Берк обгрунтовував альтернативну ідеологію консерватизму, що й сьогодні залишається не менш авторитетною для певних політичних сил.
Більш-менш загальновизнано, що західне суспільство тримається на трьох засадах: політичної демократії, ринкової економіки і національної держави (по-англійському nation-state, «нації-держави»). Чимало авторів писали про крах ідеї нації-держави, про рівність ведуться вчені диспути, а про братерство ніхто взагалі не хоче згадувати. Головна проблема, однак, полягає навіть не у виборі відповідних формулювань. У західному суспільстві немає одностайності в розумінні того, чи можна взагалі «будувати» суспільство на певних ідеалах, принципах або засадах.
Декларація прав людини і громадянина 1789 року проголосила чотири основні права, що є основою ліберального порядку: права на особисту свободу, власність, безпеку і право опору насильству. Ніхто в Європі і Америці їх не заперечує. Але від початку історії Нового часу існують глибокі розбіжності між консервативним та ліберальним тлумаченням основних суспільних цінностей. Ми найчастіше не беремо цього до уваги, ототожнюючи «Захід» то з право-консервативним, то з ліво-центристським його крилом.
Політичний консерватизм є опозицією радикальним способам мислення і дії. Консерватизм не терпить не так змін, як загальних принципів; його стратегія — виходити з конкретних цілей у конкретних ситуаціях. Зазначені політичні завдання сучасної держави консерватизм прагне розв’язувати у контексті конкретності, обмежуючи діяльність безпосередньо даним. Що ж до ліберально-прогресистської діяльності, орієнтованої на далекосяжні майбутні цілі, то вона спирається не на конкретність того, що є реально, а на можливості, і «втікає від конкретності не тому, що хотіла б замінити її іншою конкретністю, а тому, що прагне до створення іншої системної вихідної точки для подальшого розвитку», як писав видатний політичний філософ Карл Маннгайм. Відповідно, реформи суспільства можна мислити по-ліберальному, виходячи з принципів майбутнього устрою, і по-консервативному, вносячи окремі поправки до безпосередньо даного так, щоб не руйнувати цілого. «Консервативний реформізм» грунтується на заміні одних одиничних факторів (особистостей чи законів) іншими, тоді як ліберальний реформізм прагне змінити систему як ціле, виходячи з певних принципових засад. Якщо прогресивна (ліберальна) думка бачить дійсність у категоріях можливості і норми, то консервативна — у категоріях історії.
Найістотніше для європейської свідомості питання полягає в тому, чи взагалі будь-які ідеї і цілі формулюються суспільством у цілому, зокрема реалізуються в принципах, ідеалах і цілях нації і держави, — чи ціль мають ставити перед собою тільки окремі люди, а справа держави та інших загальнонаціональних інституцій — стежити за дотриманням норм. До першого рішення схильні ліберали і соціалісти, до другого — консерватори.
Консервативний спосіб мислення не характерний для епохи Модерну (або, як ми вчили у школі, Нового часу, тобто капіталістичного суспільства). Ця епоха легітимізує свої рішення, не пристосовуючи їх до традицій минулого, не освячуючи справжньою чи уявною відповідністю до мудрості праотців, виходячи не з давнього «золотого віку», а з доцільності для майбутнього і, отже, з ідеальних принципів.
Підстави для прийняття (відповідно, відкидання) технічних та соціально-культурних новацій європейське суспільство Модерну мусило знайти в сучасності і майбутньому. Перехід до нетрадиційного суспільства виглядає як зростання дистанції між «простором досвіду» та «горизонтом очікування», і різниця між Просвітництвом та ХХ століттям — лише в кількісних характеристиках цієї дистанції.
Все говорить про те, що саме ліберальний прогресизм мав би бути найсучаснішим політичним світоглядом Заходу. Однак епоха ліберальних політичних партій закінчилася ще після Першої світової війни. А протягом останніх десятиріч на основі традиційного англо-американського консерватизму сформувався «неоконсерватизм» як цілісна і впливова система поглядів, що сприйняла частину ліберальних традицій. Вісімдесяті роки в цілому для Заходу були роками торжества неоконсервативних правих; вони символізуються іменами Марґарет Тетчер, Роналда Рейґана і Гельмута Коля. Практичній діяльності неоконсерваторів відповідає політична філософія Хаєка і економічні концепції «чиказьких хлопців».
Ідеологія економічного лібералізму, яку ми схильні сприймати за останнє слово західної суспільної науки, виходить саме з твердження, що суспільство і держава не можуть ставити перед собою жодних цілей. Такі ідеї обстоювали провідні економісти австрійської школи, які переїхали напередодні війни до США. Львів’янин за народженням Людвіґ фон Мізес, твердий консерватор у політиці і послідовний ліберал в економіці, став професором університету Нью Йорка, а його молодший колега Фрідріх фон Хаєк уже після війни переїхав з Лондона до університету Чікаґо. Тут, у Чікаґо, панував напрям економічної науки, представники якого ставилися непримиренно вороже до «Нового курсу» президента Рузвельта. Пізніше видатний представник цієї школи Мілтон Фрідмен став натхненником, ідеологом і практиком неоконсервативного лібералізму. А як Біблію сучасного економічного лібералізму світ сприйняв книгу лауреата Нобелівської премії з економіки фон Хаєка «Право, законодавство і свобода», що підбивала підсумок його плідної прагматичної й ідеологічної діяльності.
Хаєк категорично стверджував, що будь-яка спроба визнати цілі людської діяльності також і цілями суспільства та держави неминуче веде до тоталітаризму. Цілі можуть бути тільки індивідуальними, і завдання суспільства полягає в тому, щоб узаконити такі норми, які б дозволяли жити і діяти людям з різними цілями. Приблизно в тому ж напрямку рухалася думка англійського ліберального мислителя Джона Роулза; Хаєк, однак, більш радикальний, тому що для нього будь-яка ідея соціальної справедливості є міражем, ґрунтується на «болотному вогнику»…
Концепції Хаєка і Роулза логічно досить уразливі. Так, французький філософ Поль Рікер зазначає, що підбирати норми можна тільки виходячи з цільових пріоритетів — і тим самим приховано приймати загальнонаціональні цілі, яким ці норми мають служити. Хаєк, передбачаючи таку критику, стверджував, що система норм як ціле «має залишатися для нас успадкованою системою цінностей, яка керує цим суспільством». Отже, систему норм ми не вибираємо, як не вибирають батьків і батьківщину, — вона успадкована, дана традицією. Реформувати успадковане суспільство можна лише частинками.
Симптоматичною в цьому плані стала книга Френсіса Фукуями «Кінець історії та остання людина» (1992 р.). Спільність марксистського провіденціалізму з телеологією консервативних лібералів видно в таких її рядках: «Гегель, як і Маркс теж, вважали, що еволюція людських суспільств не може бути безкінечною, але завершиться того дня, коли людство впровадить таку форму суспільства, яка б задовольнила його найглибші та найнеобхідніші потреби. Обидва мислителі визначили «кінець історії»: для Гегеля це ліберальна держава; для Маркса ж — комуністичне суспільство». Таким «кінцем історії» Фукуяма проголосив консервативно-ліберальне суспільство сучасного Заходу.
Формули Фукуями радше належать до філософсько-політичного «ширвжитку» і розраховані на певний епатаж широкої публіки. Проте вони виражають саму сутність претензій переможного неоконсерватизму. Орієнтація на принципи, до реалізації яких нібито, свідомо чи несвідомо, прямує історія, є суто ліберальною парадигмою і протистоїть консервативному реформізму. Однак наприкінці ХХ століття це «збереження цілісності» видається як збереження уже віддавна існуючих ліберальних принципів і засад західної цивілізації. Майбутнє стає сучасним і втрачає шкідливі риси «болотного вогника», перетворюється на грубу реальність і надійно, не старіючи, входить до минулого.
А як бути з тими суспільства-
ми, що стоять біля парадного під’їзду? Адже вони віддавна сподіваються, що «темницы рухнут, и свобода вас примет радостно у входа». Зауважте, не біля виходу з темниці, а біля входу в новий дім. І тут неоконсерватори чи то пак економічні ліберали виявляються вкрай принциповими і навіть доктринерами. Особливо консервативні ліберали з МВФ і Міжнародного банку. Перед бажаючими стати новими членами спільноти вільного суспільства ставляться принципи аксіоматичного характеру, прийняття яких є умовою спілкування.
Місце лібералів як опонентів консерватизму зайняла у ХХ столітті соціал-демократія і споріднені з нею ліво-центристські сили. Соціал-демократи і «цивілізовані» ліві не відмовилися від ліберально-прогресистського способу мислення, що виходить із бажаного майбутнього стану речей. У лівому центрі здобуло визнання гасло «свобода, справедливість, солідарність», що є пом’якшеною формою французького революційного девізу. Місце претензій на всезагальне братство зайняв тут трохи стриманіший і індивідуалістичний ідеал солідарності, а егалітаризм вимоги загальної рівності пом’якшений до орієнтації на справедливість.
Однак при більш уважному розгляді виявляється, що соціал-демократична практика набагато консервативніша, ніж це видається на рівні гасел. У політиці це була лінія, представлена не лише соціал-демократією, а й поміркованим ліберально-гуманістичним центризмом Білла Клінтона і Тоні Блера. В основному пункті — ставленні до ідеї справедливості — центризм з лівим відтінком відверто пориває з соціалістичною традицією егалітаризму, вбачаючи завдання не в ліквідації нерівності, а в ліквідації з допомогою суспільства крайньої бідності. Повністю використовуючи допінгові властивості конкуренції вільного ринку, лівоцентристські політики переносять соціальну опіку на сферу освіти й інформації, підтримуючи життєво найважливіші точки суспільної нервової системи.
Перемога лейбористів Тоні Блера над неоконсерватизмом стала знаковою, оскільки це був уже новий лейборизм, що й гадки не мав про націоналізації епохи «демократичного соціалізму» і взагалі про «державу-провидіння». Нове керівництво скасувало четверту статтю старої партійної програми, в якій передбачалося передати людям фізичної та розумової праці у загальне володіння засоби виробництва, право на їх продаж, обмін та справедливий розподіл продукції. Відновлення впливу лейборизму базується не на регенерації соціалістичних цінностей, а на інших, нових засадах.
Джералд Голтгем та Розалін Х’юз з Інституту досліджень Публічної бібліотеки в Лондоні так характеризують суть нового лейборизму: «...В сучасній глобальній економіці капітал та інвестиції легко перетинають географічні й політичні кордони. Єдиний специфічний ресурс кожної країни — це її народ. Глобалізація неминуча; отже, єдиною доречною економічною політикою є інвестування в людей, тобто в освіту й професійну підготовку. Цей вплив визначає два лейтмотиви у промовах лейбористських лідерів: щирий песимізм щодо впливу національних урядів на розподіл доходу, тобто макроекономіку, і акцент на зменшення безробіття шляхом підвищення «працездатності». Останнє підкреслює важливість освіти і підтримку легко регульованого ринку праці... Вплив американських ідей у британському контексті полягає у концентрації уваги на невеличку частину найнужденнішого населення — не більше 10 відсотків. Зосереджуючись на відносно малій групі знедолених, можна досягти більшого, відмовившись від загального підходу до перерозподілу у суспільстві». Відповідно, вперше лейбористи не вимагали збільшення розмірів державних витрат на бідних за рахунок підвищення податків.
Характеристика розбіжностей у ставленні до засадничих принципів суспільства була б неповною без згадки про ті зрушення у свідомості європейських та американських інтелектуалів, які отримали назву «постмодерн». Основний мотив, що рухає ідеологами постмодерну, — неприйняття тоталітарності в будь-якому вияві. У тому числі — і чи не найперше — тоталітарних претензій раціональності. Проголошення ХХІ століття віком постмодерну означає відмову від оцінки сучасності з позицій майбутнього. Постмодерн перетворює кожну мить сучасної історії на «кінець світу», оскільки кожна мить є водночас «початком світу» — майбутнього немає, його щомиті творять живі з сучасного матеріалу. Смисл історії — і моральнісна оцінка теперішнього часу — все менше орієнтовані на віддалені цілі, до яких нібито дрейфує суспільство, і все більше апелюють до самоствердження особистості. Створюється враження, що таким чином взагалі поставлено крапку на принципах.
Неймовірна різноголосиця у ставленні до засад європейськості і лібералізму, властива плюралістичній політичній культурі Заходу, нерідко сприймається на пострадянському просторі з відвертим цинізмом. Всі ідейні принципи, як і програми «ідеологічних партій», з цієї точки зору, — не більше ніж прикриття прагматичних «політичних холдингів». Принципи і девізи всього лише приховують геополітичні інтереси держав, «національні інтереси». Так, для історика Михаїла Мельтюхова, автора бестселера «Упущенный шанс Сталина», «...ідея «світової революції» стоїть в одному ряду з такими, наприклад, ідеями, як «захист культури від варварів» у Давньому Римі, «свобода, рівність і братерство» на межі XVIII — XIX століть у Франції, «тягар білої людини» в епоху колоніальної експансії європейських країн, «відчинених дверей» у США кінця ХІХ — початку ХХ століття, «боротьба за життєвий простір» у Німеччині 30—40-х років, «створення Великої Східної Азії» в Японії 30—40-х років або «боротьба за демократію» в сучасних США». Коментарі зайві.
Ми бачимо багато версій
принципів і засад побудови західного суспільства. Неможливо визначити єдину і «справжню»: Захід плюралістичний. Але це не означає, що не існує у версій нічого спільного, такого «інваріанту», щодо якого кожна з версій є не більше ніж варіант. Схожу картину ми бачимо в історії фольклору та міфології. Не існує «справжнього» варіанту міфу чи епосу, звичаю чи обряду — всі варіанти більш-менш рівноправні, а те, що ми хотіли б відшукати як першоджерело чи прообраз, може бути лише ідеальною реконструкцією.
В ріку історії не можна ступити двічі, а до того ж вона тече багатьма рукавами.
Але є межі, в яких варіюються різні версії. Є те, чого порушувати неможливо, не вийшовши за рамки європейської ідентичності. Можна сказати, що принципи Європи спрямовані проти чогось, а не за щось; суть, однак, саме в тому, що кожен варіант є лише одна з версій. Проголосивши метою кожного політичного союзу збереження природних і невід’ємних прав людини, Декларація прав людини і громадянина висловила в цьому безсмертному формулюванні принцип, згідно з яким, основою громадського порядку є захист особистої ініціативи окремої людини. Особиста свобода має передумовою скасування приватної правової залежності і автономію особистої ініціативи, зокрема від державної влади. Ці принципи протистояли абсолютистській владі поліцейської держави.
Історія Європи знала не менше відступів від цієї морально-правової засади, ніж прикладів її торжества. Але відступи були аномаліями, бо вони суперечили цілому, і перемогла та утвердилася система демократичних цінностей. Вона знаходить вияв і в політичній структурі (плюралістична демократія), і в економіці (право власності та ринкове господарство), і в ідеології (принцип політичної нації).
З моральнісної точки зору, це означає захист гідності людини як основну засаду всієї організації суспільства.
Злидні, як показали ще Гоголь і особливо Достоєвський, переживаються людьми як приниження, і боротьба за кусень хліба — це боротьба «маленької людини» проти приниження бідністю. Фундаментальну роль відчуття гідності як рушійну силу суспільного організму показав уже Кант, у ХХ столітті її перевідкрив Леонард Нельсон.
Сучасне суспільство західного зразка обмежило тиск бідності, але не ліквідувало всіх джерел приниження і не гарантувало гідного існування кожному. Навпаки, підвищення життєвого рівня нижчих класів населення за умов інформаційної відкритості суспільства загострило потребу в захисті гідності і відчуття соціальної несправедливості. Щодо посткомуністичної реальності, то тут справи незрівнянно гірші. Наша спадщина дуже скидається на головного противника ліберальної демократії минулого — поліцейської держави.
В Україні зараз активно формується права і консервативна партія, що вбирає спадщину націонал-демократії і схильна прийняти платформу економічного лібералізму. Але умови її діяльності радикально відрізняються від умов Заходу. Насамперед наша правиця мусить займати позиції давніх європейських лібералів, бо виходить з аксіом ще не існуючої системи. З другого боку, вона не має ліберального вишколу і відкрита з правого флангу до різних антиліберальних впливів.
Слабкість позицій українських правих полягає у ставленні до загальнонаціональних цілей і їх виразника й носія — національної держави.
В нашій українській історії держава з’явилася на очах нинішнього покоління і його зусиллями, і ставлення до неї сакралізоване. У молодій незалежній державі неминуче формується автократична тенденція, як це було в нових національних державах «санітарного кордону» навколо червоної Росії у 20—30-х роках. Невиразність ставлення націонал-демократії до, скажемо так, окремих тенденцій і явищ такого роду в нашій політичній реальності, які викликали таку тривогу в ліберально-демократичних колах Європи й Америки, не є наслідком особистої нерішучості чи опортунізму її лідерів. Первинність цілісних національних традицій, виражених в ідеології державності, пріоритет «національного інтересу» здатні позбавити націонал-демократію чутливості до втрат у полі громадянської свободи.
В нашій посттоталітарній свідомості живе ще ототожнення державної влади з насильством, що дозволяє нам миритися з незахищеністю особи. Великою принциповою помилкою Леніна, помилкою, що продовжувала і доводила до абсурду слабкі місця марксизму, було ототожнення держави і права, тобто публічної влади взагалі з насильством. Насильство є одним зі способів здійснення влади, способів підкорення чужої волі, встановлення контролю за чужою діяльністю. Протилежність насильству — право і мораль. Насильники ламають чужий опір і чужу волю, ігноруючи норми і правила, чужі особисті бажання і життєві настанови. Насильство — зло не за своїми безпосередніми наслідками, а самим фактом свого існування, бо воно принижує гідність.
Дуже повільно формується після розгрому комуністичної псевдолівиці справжня лівоцентристська частина політичного спектру. Як і на Заході, на перешкоді лівому центру завжди стоятиме потреба в активній участі у реальній політиці з її закулісними урядовими комбінаціями. Набагато складніше, ніж в царині загальних гасел і політичних платформ, лівому центру вдається провести ефективну політику, в центрі якої є захист прав і гідності рядового громадянина. Ліві завжди були сильні моральністю своєї політики, її апеляцією до справедливості. Тому філософ постмодерну Жак Дерріда, який ніколи не був марксистом, написав книжку на захист «привидів Маркса», коли комуністичний режим упав.
Демократичні цінності — не привиди, не міфи і не вигадки хитрих політиканів. Відмова від них не просто збіднює життя і позбавляє його смислу. Вона неефективна і коштує надто дорого. Як сказав би знаменитий цинік, це гірше, ніж підлота. Це політична помилка.