Йосип Бродський — людина диявольської сили і божевільного життя. Його історія — це літопис із фактів, трагедій і драм, які поєднала математична раціональність… Десять років тому майстер помер уві сні на 56-му році життя. Але в Україні ця скорботна дата минула практично непоміченою…
Бродський — майстер інтонації. Саме інтонація — найважче й найрідкісніше в поезії. Бродський, наче Ейнштейн, працює над теорією імовірності своєї творчості, наче фізик-атомник, спрямовує термоядерну реакцію. І слово вибухає на весь світ, і в тому вибуху — гуркіт реактора, який запустив поет. Цікава особливість стилю Бродського: зовні раціональну конструкцію, форму силогізмів, що пасує науковому тексту, заповнює дуже несподіваний і парадоксальний зміст.
Попри величезну кількість публікацій, присвячених життю і творчості Бродського, долю його поетичної спадщини важко назвати щасливою. В Росії лірика лауреата Нобелівської премії й одного з найталановитіших поетів ХХ століття викликала більше запитань, ніж розуміння. Навіть якщо не зважати на зухвалі епітети, слід визнати, що спроби зрозуміти поезію Бродського, знайти стрижень, зрозуміти суть і проблематику творчості часто опиняються в інтелектуальній безвиході.
Все зараз
взагалі повзе зі скрипом.
Імперія нагадує трирему
в каналі,
завузькому для триреми.
Гребці
колотять веслами по суші,
й каміння сильно обдирає борт.
Ні, не сказати,
що ми геть застряли!
Є рух, є просування.
Ми хоч кволо,
та все ж таки пливем.
Бродський — людина фатальна, але саме у своїй фатальності — незламна і неповторна. Вважають, що Бродський був українофобом: його вірш «На Незалежність України» шокував багатьох на початку 90-х. Але проти якої України був Бродський: проти здичавілої клановості, меншовартості, проти плебейства, за браком індивідуальностей?
Кожен великий поет долає традицію — це його крок (стрибок) у прийдешнє через зневажання законів часу і простору. Подолання поетичної традиції переростає у свідомий акт самоеміграції — поет залишає свою духовну батьківщину, тобто найулюбленіше, і шукає кращого світу. Поет сам створює свій шлях. Проте одне він знає достеменно — нова духовна батьківщина набагато краща за колишню, але й вона не кінцева. Це не сходи, а спіральний рух угору, що втілює одночасно і розвиток, і початок.
Подолання традиції критики найчастіше помічають у формі — воно й зрозуміло; легше помітити нове в ритмах, римі, розмірах, метафоричній мові, порівняннях, ніж у самій тематиці поезії.
Варто визнати, що долання традиції не завжди означає її спростування. Це складний процес зі своїми законами та внутрішнім синергізмом. Говорити про впливи на Бродського ще складніше. Вважається, що він був учнем Цвєтаєвої. Однак поет опрацював і асимілював питомі риси російської поезії від класицизму до футуризму. До того ж (а можливо, по-перше) Бродський — знавець європейської поезії «від Ромула й до ХХ століття». Він, безумовно, зазнавав впливу поляків з їхньою іронічністю, майже невідомою в російській поезії після Пушкіна; а також метафізиків-англійців. Саме англійська метафізична традиція XVII століття (від Донна до Батлера) дуже виразно відчитується у віршах Бродського.
Інтелектуальне пізнання як спосіб поетичного освоєння світу у творчості поетів-метафізиків позначилося на всій системі образного мислення. Для поета-метафізики образність – могутній аналітичній інструмент, що сприяє рухові розумового процесу, виправдовує парадокси думки. Звідси порівняння і метафори з різних царин людської діяльності, традиційно не з естетичного виміру, — геометрії, географії, хімії, астрономії, медицини, побуту, купівлі-продажу. Звідси — відмова від розподілу мови на вищий, середній і низький стилі.
«Поезія — не розвага і навіть не форма мистецтва, але наша мета, — писав Йосип Бродський. — Якщо те, що відрізняє нас від решти тваринного царства, — мова, то поезія — найвища форма мови, наша, так би мовити, генетична відмінність від звірів. Відмовляючись від поезії, ми прирікаємо себе на профанні форми спілкування — політика, торгівля. До того ж — це колосальний прискорювач свідомості — і для автора, і для читача. Ви знаходите зв’язки або залежність, про існування яких ви й не здогадувались. Одне слово, це унікальний інструмент пізнання».
Для Бродського вірш — форма боротьби поета з часом. І поет має вийти переможцем. У кожному вірші він розширює своє бачення, при цьому відбувається ефект зворотного зв’язку — нові вірші проливають світло на старі, видозмінюють і доповнюють їх, перетворюючи неможливі раніше тлумачення на можливі.
Йосип Бродський зруйнував системи поезії в той час, коли справжня поезія захлиналася під пресом соцреалізму. Бродський у своїй свідомості залишався дитиною Хлєбнікова та Мандельштама, Ахматової та Цвєтаєвої, він тримався за нитку поезії СВОЄЇ російської культури. Українська літературна традиція мала свій естетичний вимір під знаками Йогансена, Семенка, Свідзинського, Плужника... Це поезія європейського рівня. Інша річ – визнання неперервності поезії такого штибу відбулося постфактум.
Усе життя система прагнула зламати Бродського, але внутрішня сила поета повертала саму систему в бік деструкції. Виголошуючи урочисту промову на врученні Нобелівської премії, поет констатував: «Весь світ урятувати не вдасться, але окрему людину — зможемо». Він із надзвичайною напругою, мужньо, послідовно переживав власну внутрішню драму.
Імітувала віддана рука,
з любов’ю, —
так творити здатна тільки
людина, для якої не одно,
де варто заблукати:
в хащі чи в пустелі.
Бродський — найзліший ворог банального. Він долає рифи традиційної любовної лірики або пейзажних замальовок, де поет часто мимохіть скидається на себе («дивіться, яке в мене гострозоре око!»); долає підводне каміння дидактизму, який прагне виліпити з поета мудрого вчителя життя, що знає як, куди й навіщо йти. Не спокусила Бродського і політика. Він розумів, що таке політика у зграї шакалів та іуд.
Вірші Бродського позначили руйнування поетичної образності від античності до ХХ століття. Несподіваність звукових і метафоричних елементів, роль знака значно посилилися. Водночас зросла роль прямого, естетично неопосередкованого зображення. Форми і шлях дієвості поетичного мистецтва змінилися, голос поезії був важким, як і словесний виклад змісту інструментальної музики.
Але Бродський постійно шукав форму і себе в тій формі. «Взагалі, у двадцятому столітті, — пише Бродський, — ти маєш бути гранично чітким. Тому ти мусиш весь час перевіряти себе. Частково пов’язано з постійною підозрою, що десь існує якийсь сардонічний розум, навіть сардонічний ритм, який висміюватиме тебе і твої захоплення. Тому ти маєш перехитрити сардонічний ритм».
Решітка, що утримувала лева
чи публіку, — чавунний варіант
повторення переплетіння джунглів.
Водночас поета гостро критикували за надмірний інтелектуалізм. Нова поетична форма зруйнувала естетичний канон, але зміст утвердив цю форму в каноні справжньої поезії. Напевно, Бродський мав рацію, коли не хотів і не прагнув щось пояснити масам. Він говорив із індивідуальністю. Хто хоче зрозуміти — зрозуміє з його віршів і без дефініцій. Іншим пояснювати марно.
«Зрадив, продався, отримав Нобелівську премію, хай тепер сидить і страждає у Штатах», — думали тисячі в СРСР. Але Бродський не страждав. Він працював, писав... тільки з кожним роком віршів з’являлося все менше і менше.
Світильник гасне, гніт його чадить
вже в темряві. Тоненька цівка
сплива до стелі, чия білизна
в пітьмі кромішній в першу хвилю згідна
на будь-яку відому форму світла.
Хай навіть з кіптю.