За першим основним фахом він — учитель математики. Нестандартний, творчий, любимий учнями, серед яких свого часу були діти декого з тих, хто нині може вважатися дуже корисним знайомством: скажімо, Олександра Зінченка.
За другим основним фахом він — видавець. Головний редактор видавництва «Факт», що за майже десять років свого існування стало одним із мейджорів українського видавничого процесу, вірити в майбутнє якого нині вважається поганим тоном. Але, виявляється, можна. І не тільки вірити, а й реально зробити його теперішнім.
— Як вийшло, що вчитель математики став видавцем?
— Я не вважаю, що сталося щось незвичне: адже і вчитель, і видавець працюють над тим, що можна гучно назвати «створенням генофонду нації». Вчителю виявилося затісно в тих рамках, у яких він перебував, викладаючи свій предмет у школі. Він почав видавати навчально-методичні посібники з математики, використовуючи свій багаторічний досвід роботи, але й на хвилину не забуваючи, що не це є кінцевою метою.
— І як відбувся перехід на вектор кінцевої мети?
— Та він і не відбувся: ми продовжуємо видавати книжки зі шкільної математики й робитимемо завжди, бо ця лакуна практично не заповнена. Але в нас із самого початку була мета: працювати на різних напрямах української літератури. Мені особисто як читачеві з багаторічним стажем таких книжок бракувало. До мене їх не видавали. І я вирішив це робити сам.
— Чим вам удалося спокусити свого найбільш іміджевого автора — Оксану Забужко?
— Ну, мені, на жаль, досі не вдалося її «спокусити», а якщо говорити про те, як вона стала автором нашого видавництва... майже випадково. Вона переклала українською мовою блискучу книжку Світлани Алексієвич «Чорнобиль: хроніки майбутнього», і зав’язалися стосунки, при яких не тільки ми побачили постать письменника світового рівня, а й вона в нас щось перспективне розгледіла. Процес «спокушання» пройшов непомітно, ми просто стали разом працювати.
— Нині у вас є плани щодо видання книжок Забужко?
— Є. У тактичних планах на нинішній рік — п’ять її нових книжок. Не буду їх називати, я не люблю називати ще не видані книжки, — але це, повірте, п’ять проривних книжок! А якщо говорити про стратегічні завдання, то ми вважаємо, що Оксана Забужко потребує значно більшої уваги до себе в усіх сферах, бо саме вона здатна не лише писати, а й збагачувати гуманітарний, моральний процес, який відбувається в сьогоднішніх реаліях нашої країни.
— На якого читача ви працюєте: елітарного чи масового?
— Ми працюємо над формуванням читача. Коли кажуть, що в Україні немає книжкового ринку, я сміюся: він є. Він величезний, всеосяжний! За винятком одного: це книжковий ринок іншої країни. А ми повинні сформувати свій. І в ньому, безперечно, з’являться різні прошарки читачів. Які читатимуть українську книжку українською мовою, дуже різну: і масову літературу, і елітарну, і літературознавство, і класику, і перекладну українською мовою... Ми, за своїми інтелектуальними можливостями, можемо охопити весь цей ринок, усі читацькі прошарки. Поки що ми не можемо цього зробити з суто матеріальних міркувань.
— Часто кажуть про експансію російської книжки на наш ринок, мовляв, усі біди від цього...
— На мою думку, йдеться не про експансію, а про страшніші речі. Хочемо ми того чи ні, сьогодні будь-яке видавництво, будь-яка книготорговельна організація виконує певне соціальне замовлення своєї країни. Хоч як це сумно, але соціальне замовлення в нашій країні до недавніх подій було спрямоване саме на те, щоб уможливити книжкову експансію. І поява російської книжки, а в основному російської попси, на нібито книжковому ринку України — це виконання того, чого від нас хотіли.
— Ви в компанії з іншими видавцями на знак протесту палили рукописи перед Кабміном. Які ваші претензії до влади? На вашу думку, корінь зла в законодавчій сфері чи в чомусь іще?
— Ні, у персоналіях! Один і той самий закон можна спрямувати на різні дії. Я тисячу разів переконаний, що до зміни законодавства треба змінювати ідеологію, насамперед владних інституцій. Треба перестати, прикриваючись будь-яким законом, розбазарювати гроші, що йдуть у гуманітарну, моральну, соціальну сферу. Якщо державні інституції й чиновники не почнуть думати про серйозну політику в гуманітарній сфері, то не буде ніяких змін, буде продовження того, про що ми говоримо.
— Побутує думка: видавництво — бізнес, і від влади потрібно лише, щоб вона не заважала. Ви під нею підписуєтеся?
— Якби ви поставили мені це запитання 1991 року чи навіть 1995-го, я відповів би: хай не заважає, і цього буде досить. Сьогодні, на жаль, уже треба допомагати. Механізми знищення видавництва й книгорозповсюдження в Україні були запущені досить давно і сьогодні набули таких форм, що без продуманої державної політики, в якій є елементи й допомоги, не обійтися. Але допомоги, спрямованої не на те, щоб видати книжку якогось дядечка, якого лобіює інший дядечко з Верховної Ради, не на окремі проекти, а безпосередньо учасникам ринку: торговим організаціям, видавництвам, що мають свої видавничі плани й хочуть вплинути на весь культурний простір.
— Державна фінансова підтримка, нехай разова, — це гроші платників податків. Що ви можете запропонувати їм натомість?
— Натомість я пропоную створення українського, підкреслюю кілька разів, українського книжкового ринку. Пропоную взаємодію з усіма, хто зацікавлений у цьому. Я, наприклад, недавно прийшов у книгарню й побачив чудову книжку, видану, природно, у Росії: поеми Пушкіна. Здавалося б, які можуть бути претензії до книжки великих поем великого поета? Але я прочитав передмову. І дізнався, що Пушкін, виявляється, один із найкращих істориків Полтавської битви, що у своїй «Полтаві» він блискуче зрозумів менталітет українського народу... Скажіть, це що — література чи ідеологія? Я пропоную ідеологічно виважені, продумані книжки, що впливатимуть насамперед на формування української політичної нації, яка необхідна не лише мені, а й державі.
А що стосується бізнесу... так, книгодрукування — бізнес. Але це моральний бізнес, і він підпорядковується абсолютно не тим законам, що бізнес узагалі. Чи може у нас видавнича справа бути просто бізнесом? Безперечно. Але для цього має минути відтинок часу, впродовж якого ми створимо необхідну моральну інфраструктуру, в якій він розвиватиметься.
— Про те, що книгодрукування треба відроджувати, говорять усі. Але мало хто знає, що конкретно треба для цього зробити. Рецепт від Фінкельштейна: перше-друге-третє?
— Рецептів у мене багато, я нині дуже серйозно працюю над конкретними планами. По-перше це, безперечно, створення державної торгової організації, яка розповсюджуватиме книжки українських видавництв. По-друге, протекціоністські закони, що стосуються україномовної книжки. Я говорю не про гетто для книжок іншими мовами: не забороняти, а створювати умови розвитку нашої літератури. По-третє, мережа магазинів книжок українських видавництв у всіх великих містах України. Потім, підтримка на тендерній основі видавництв, готових працювати в Україні. Скасування всіх так званих соціально значимих видань, які потрібні тільки для підтримки «своїх» і не впливають на розвиток українського книжкового ринку й видавництва взагалі. Створення певної вертикалі українських письменників різного покоління, літературознавців.
Крім того, конкретні дії, ув’язані із загальнодержавними планами. Реорганізація інституцій, що здійснюють держнагляд над випущеною продукцією, жодною мірою не цензури! Продумана система оподаткування завезених в Україну книжок: знову-таки, без гетто, без обрубування кінців. І навіть книжок українською мовою, які друкуються в друкарнях за кордоном, — а для цього потрібні вкладення у вітчизняні друкарні, щоб вони стали конкурентоспроможними і щоб будь-який видавець, вирішуючи, друкувати книжки в Словаччині чи в Україні, вибирав останнє, оскільки якість не гірша, а коштуватиме дешевше. І так далі. У мене програма з п’ятнадцяти конкретних пропозицій, я готовий її озвучити на будь-якому рівні і працювати над її впровадженням.
— Цікаво, якою ви бачите письменницьку вертикаль?
— Не з тієї точки зору, що готовий виставити за ранжиром: перший-другий-третій. Я, може, й готовий, але не наважуся це робити, я не фахівець. Щоб з’явилася вертикаль, має запрацювати інститут літературної критики, абсолютно відсутній у нашій країні. Навіть у тих газетах і журналах, які друкують критичні статті, їх пишуть журналісти, а не літературні критики. У нас такої професії немає.
Вертикаль неможлива без створення загальнонаціональної культурологічної газети чи журналу хоча б зразка старої радянської «Литературной газеты», без серйозних програм на телебаченні, радіо, рубрик у газетах. У всьому світі це існує, у нас — поки що ні.
Відтак, якщо говорити про сучасну літературу, вона розвивається за тусовочним принципом: кожен читає своїх і принципово не читає чужих. Більшість наших письменників і так званих критиків декларують, що українська література — ледь не література перехідного періоду, яка, у кращому разі, з’явилася 1991 року, але це ж маячна! Велика європейська література звужується до 13—15 років. Тусовочні кухні нині нікому не потрібні, сьогодні треба займатися загальним, глобальним літературним процесом. І вертикаль потрібна, щоб допомагати його вдосконаленню.
— Ви торкнулися питання мови, яке під час виборів загострилося, стало болючим для багатьох...
— По-перше, я, навпаки, вважаю, що після виборів воно стало значно м’якшим. По-друге, питання мови можна порушувати, а можна вирішувати. Головне гасло нашого видавництва сьогодні: «Російськомовний має стати читачем україномовного». Все дуже просто: повинні бути книжки, які люди із задоволенням читатимуть українською мовою.
У нас є письменники світового рівня, яких не знають за кордоном, бо немає системи перекладу української літератури мовами народів світу. Хто спонсорує переклади українською мовою? Посольства відповідних країн або якісь фонди, інститути. А хто спонсорує переклад нашої літератури іншими мовами? Мусили б наші уряд, наші інститути, але цього не відбувається.
Проблема мови, принаймні у видавництві, абсолютно надумана, аби запрацювали економічні механізми продажу книжок не українською мовою. А в принципі, чи існує мовна проблема, не знаю: для мене особисто її не існує. Я спокійно розмовляю двома мовами, мені абсолютно не заважає те, що в мене російськомовна сім’я. Йдеться про взаємопроникнення культур, — але так само, як Росія зацікавлена в тому, щоб воно відбувалося російською мовою, Україна має бути зацікавлена у розвитку його українською.
— Видавництво — клопіткий бізнес. Чому ви не йдете зі школи?
— Причин дуже багато. По-перше, все ж таки стаж тридцять років, дуже важко полишати те, чому було віддано більшу частину життя, до того ж я іноді пописую книжки зі шкільної математики, а для цього потрібно мати якийсь полігон. А ще тому, що мої учні — це 16—17-річні дорослі люди, і коли я вибираю книжку для видання, мені завдяки їм легко уявити, чи її читатимуть.
— А ваші учні читають книжки вашого видавництва?
— Безперечно! Вони читають книжки взагалі, і мого видавництва зокрема. Більше того, я викладаю в російській школі, але мої учні приходять на презентації книжок українських авторів, і, повірте, не тільки для того, щоб зробити мені приємно.