Ім’я Фрітьофа Нансена гриміло у світі ще тоді, коли про Володимира Ульянова не чув ніхто, крім нечисленної секти однодумців і жандармерії. Відважний мандрівник і учений, він був (на відміну, до речі, від Амундсена) не тільки «завойовником призів», сягаючи якихось незвіданих точок; під час своїх подорожей він вів, про що не надто часто згадують, велику наукову роботу. Нансен першим перетнув на лижах Гренландію, рішуче керував сміливим експериментом, вморозив у кригу судно «Фрам» і дрейфував на крижинах Арктикою. У 1920—21 рр. він стає верховним комісаром Ліги Націй у справах військовополонених і саме за цю роботу, а не за наукові досягнення, отримує Нобелівську премію миру. «Нансенівські паспорти» допомогли тисячам знедолених біженців-апатридів із різних країн отримати життєво важливу можливість вважатися «громадянами Європи». Авторитет вченого і суспільного діяча був такий високий, що коли став вакантним норвезький трон, Нансену було запропоновано стати королем Норвегії, від чого він, як і належить ученому, скромно відмовився.
Одна зі сторінок біографії Нансена безпосередньо пов’язана з нашою історією, із нашою трагедією, із долею українського народу; і ми повинні, зобов’язані знати про це і з вдячністю пам’ятати.
Йдеться про боротьбу з голодом 1921 року, яку Нансен очолив, із голодомором, котрий в енциклопедіях чомусь вперто називають «голодом у Поволжі», хоча лихо охоплювало всю причорноморську Україну з Кримом — аж до Кавказу.
Дочка Нансена, Лів, згадує: «Ще 1919 року батько передбачав, що Росію уразить страшний голод...» І 1921 р., без малого 80 років тому, його передбачення збулося з математичною точністю. Сім років війни — Світової та громадянської — зруйнували комунікації, перекривши шлях поїздам із продовольством із благополучніших районів. 17 мільйонів чоловік і 2 мільйони коней були зайняті на фронтах і вилучені із сільського господарства. Блокада Країни Рад західними державами відрізала підвіз ззовні. А тут ще й посуха!
Багатющі поля-житниці перетворилися на пустелі. Площі, що постраждали від неврожаю, були вдвічі більшими від Франції, а їхнє населення становило 42 мільйони чоловік, із них 18 мільйонів — діти. Насувалася зима, а з нею — повна катастрофа.
Саме тоді Нансен отримав телеграму від Міжнародного Червоного Хреста з проханням очолити організацію всеєвропейської допомоги голодуючим. І учений відразу погодився. Приїхавши до Москви, він уклав із радянським урядом офіційний договір, за яким брався доставити закуплений Лігою Націй хліб, добути кредит у 5 млн. фунтів стерлінгів на невідкладну допомогу й ще 5 — на відновлення постраждалих регіонів. Радянська сторона гарантувала доставку вантажів і витрату коштів за призначенням. (Вона ж внесла до договору пункт про те, що Нансен особисто відпо-відає за кожного співробітника, який має утримуватися від політичної діяльності і не може без дозволу виїжджати з Росії).
Нансен носився по світу, як горьківський буревісник, вибиваючи і збираючи гроші, зерно, хоч якусь допомогу. Заснував — частково на свої власні кошти — дві сільськогосподарські станції в Україні й на Поволжі, створив організації «Європейська допомога студентам» і «Нансенівська допомога трудівникам інтелектуальної праці», відкрив чимало дитбудинків для осиротілих дітей, батьки яких померли під час голоду. Тільки залізничники Харкова отримали 600 нансенівських посилок. А тим часом у Москві розгорталися досить дивні й гідні вивчення події...
У столиці РРФСР життя було теж несите: суп із картопляного лушпиння, печеня із здохлого коня, пшоняна каша, засмачена колісним мастилом, оселедець, копчений у самоварній трубі, хліб із найціннішим і найпоживнішим додатком — перемогою, це звичне «меню» москвичів і петроградців. Їли — й раділи, ос-кільки з районів лиха доходили звістки про людожерство, не як окремі випадки, а як досить поширене явище.
29 червня 1921 р. М.Горький уніс на розгляд Політбюро ЦК ВКП(б) пропозицію про створення Всеросійського комітету допомоги голодуючим. Такий комітет, Допгол, було створено, розмістився він на вулиці Собача Площадка (!). Від цека його очолив Л.Каменєв, членами стали видатні діячі культури й науки: режисер К.Станіславський, письменник Б.Зайцев, економіст А.Чаянов, А.Толстая, дочка великого Льва, президент Академії наук А.Карпинський, академіки Н.Марр, С.Ольденбург, А.Ферсман. Активно працювала відома до революції політична діячка Є.Кускова і кілька колишніх міністрів Тимчасового уряду. Лише високий моральний авторитет комітетчиків дозволив отримати підтримку громадськості й закордонних організацій: як згадував член Допголу, письменник М.Осоргін, кількох днів було досить, щоб до голодних губерній відправилися потяги з картоплею, тонни жита, вози овочів.
І раптом, через якийсь місяць, членів комітету (за винятком осередку комуністів) заарештували. Домгол переїхав на Лубянку.
Що ж трапилося?
Листи В.Леніна свідчать, що комітет, який він презирливо називав «Кукіш» (за прізвищами Кускової та екс-міністра Кішкіна), був приречений ще до свого офіційного затвердження. В активності членів комітету недовірливий Ленін бачив загрозу контрреволюції; його страх поділяли інші члени партії. «Мила моя Семашка! ...> — (це — наркомпроду Мик. Семашко—Шамісу. — В.С.) Не ревнуйте до Кускової... >. Від Кускової візьмемо ім’я, підпис, пару вагонів від тих, хто їй (і таким) співчуває. Більше ні-чо-го. Не важко, єй-єй, це зробити». Хай йому біс, який хуліганський цинізм у справі, від якої залежало життя мільйонів! І яка байдужість до цієї справи!
Фрітьоф Нансен саме тоді вів переговори з радянським урядом про поставку продовольства, за умови встановлення нагляду за розподілом — із цією умовою Ленін погодився. Але великий норвежець вирішив призначити своїми представниками членів Допголу. Ленін був обурений цією «наглою пропозицією» Нансена. Коли Іллічу понапліскували, що колишній міністр Прокопович на засіданні комітету дозволив собі сказати щось зайве, миттєво виник ленінський наказ: «Прокоповича сьогодні ж заарештувати за обвинуваченням у протиурядовій промові ... > і протримати місяців три, поки обстежимо ці збори старанно. Інших членів «Кукішу» відразу, сьогодні ж, вислати з Москви, розмістивши по одному в повітових містах, по можливості без залізниць, під нагляд. Єй-єй, чекати ще — помилка буде величезною. Поки Нансен не поїхав, справу буде зроблено; Нансену поставлений буде зрозумілий «ультиматум». Грі (із вогнем) буде покладено край. Надрукуємо завтра ж п’ять рядків короткого, сухого «урядового повідомлення» (зважте, сам іронізує, беручи ці слова в лапки! — В.С.): розпущений через небажання працювати. Газетам надамо директиву: завтра ж розпочати на сотні ладів висміювати «Кукішів». Баричі, білогвардійці хотіли прогулятися за кордон, не хотіли їхати на місця. Калінін поїхав, а кадетам до цього «немає діла». Щосили їх висміювати і цькувати не менше ніж один раз на тиждень протягом двох місяців».
Наказ «вождя» був виконаний. Згодом члени Допголу стали кістяком групи інтелігенції, висланої радянською владою на пароплаві до Німеччини. Рішення це продиктував також Ленін: «Треба розширити застосування розстрілу (заміняючи висилкою за кордон)...» І сам назвав «кандидатів на висилку».
Легіони дослідників вивчали ленінську ідейну спадщину, обсмоктуючи кожне слівце, як льодяник, читаючи справа — наліво і знизу догори. Невже вони не помічали моторошної суті: для ци- нічного параноїка Леніна наймізерніша, примарна, створена його уявою небезпека узурпованої ним влади переважувала на шальках терезів життя мільйонів тих самих робітників і селян, яким ця влада нібито належала? «Нехай загине весь світ, лише б торжествувала справедливість», — заявляв Робеспьєр. Ленін пішов далі: нехай загинуть до біса всі трудящі, тільки б існувала влада, тільки б вижила його ідея! Адже, власне, саме ця «ідея», по суті, прирекла російських і українських селян на вимирання, швидше здихання, що властиве звірові, а не людині.
І як же дратував Леніна Нансен, який безкорисливо й самовіддано боровся за виживання не своїх співвітчизників — громадян чужої країни. Не задля слави чи влади, а за покликом великого серця. Приклад Нансена наочно девальвував маячні, нелюдські за істинною, а не декларованою суттю, ленінські «ідеї», був «самому людяному з людей» немов кістка в горлі. Яка ж примітивна, рефлекторна психологія!
***
1922 року в багатьох місцях врожай був пристойний. У Поволжі голод припинився. Нансену вручили привітальну (і прощальну) адресу від Рад «із глибокою вдячністю». Але Нансен був похмурий і стурбований — голодувала Україна...