Свого часу видатний німецький соціолог Макс Вебер, починаючи досліджувати проблему легітимності влади, ставив запитання: «Якими є внутрішні підстави для виправдання панування і які зовнішні засоби слугують йому опорою?» З позицій сьогодення можемо говорити, що на теоретичному рівні на це запитання вже давно було дано відповідь, проте нові політичні обставини змушують ставити його знову й знову. Сучасна ситуація в Україні (і, очевидно, не тільки в Україні) є одним із таких випадків. І якщо на другу частину запитання можна відповісти однозначно, то перша потребує детального з’ясування. Тим більше що практично протягом усієї історії незалежної України існували досить вагомі підстави говорити про кризу легітимності влади.
Насамперед необхідно визначитися із самим явищем легітимності. У чому вона полягає і чому така важлива для політичної і державної влади? У цілому легітимність влади можна визначити як згоду громадян або визнання ними права певної особи чи групи осіб поширювати свій вплив на них у справах управління суспільством. Мало того, важливим моментом легітимності є характер такої згоди. Людина згоджується — під страхом смерті, внаслідок прямої загрози чи через матеріальну вигоду, — що інша чинитиме на неї вплив. Проте така влада не буде легітимною. У термінах Вебера це буде звичайним пануванням, тоді як влада є пануванням легітимним. Тому важливим компонентом легітимності є добровільна згода на панування через упевненість у компетентності чи авторитеті представників влади чи самої системи влади в цілому. Зрозуміло, що легітимність влади можлива і за недемократичних режимів, адже не має значення те, чи відповідають дійсності уявлення громадян про владу, чи ні. Тому до певної міри легітимними були і нацистська Німеччина, і сталінський Радянський Союз, хоч вони й базувалися на насильстві та маніпуляції свідомістю людей. Важливо, що панування інших людей над собою громадяни сприймають як належне — внаслідок чинників раціональних чи ірраціональних, через знання політичної ситуації в країні чи за відсутності такого знання.
Проблема легітимності влади завжди була однією з найважливіших у світовій політичній історії. Способи її досягнення дуже різноманітні. Найпростіший і водночас найважчий полягав у забезпеченні прямого доступу людей до здійснення влади. У такому разі прямий зв’язок між громадянами і владою давав змогу позбутися сумнівів щодо компетентності та авторитету влади, адже її здійснення відбувалося за прямої участі самих підлеглих. З іншого боку, такий механізм за своєю суттю був дуже обмежений для застосування, оскільки передбачав невелику кількість населення і невелику територію для свого втілення в життя. Прикладом такого вирішення проблеми є давньогрецькі міста-поліси. Проте в цьому разі ціною прямої легітимації влади була експлуатація рабів та позбавлення громадянських прав жінок і іноземців.
Не вдаючись до детального аналізу способів легітимації влади, хотілося б наголосити на найбільш поширеному нині на теренах держав Західної Європи та Америки, витоки якого криються ще у XVIII столітті. Він полягав у запровадженні інституту прямих виборів до органів влади. Переоцінити ідею прямих виборів та її втілення в життя практично неможливо. У свій час вони стали потужним засобом легітимації європейських держав та дали змогу уникнути революційного повалення влади. Лояльність населення тієї чи іншої держави, яка перебувала у значній кризі під час розпаду династичних монархій та істотного зниження ролі релігії, значною мірою була збережена саме завдяки поступовому запровадженню інституту виборів. Усвідомлення населенням того, що саме воно формує владу і є її джерелом, стало міцною запорукою достатнього рівня легітимності влади в багатьох країнах і найяскравіше проявило себе у ХХ столітті. Тривалий час цей інструмент легітимності повністю себе виправдовував.
Проте вже наприкінці ХХ — початку ХХІ століття цей засіб легітимації влади та збереження зв’язку між населенням і владою почав зазнавати кризи. Поширене в країнах Західної Європи та Америки явище абсентеїзму (низький відсоток явки громадян на загальнонаціональні вибори) є одним з яскравих свідчень цього процесу. Очевидно, що такі тенденції починають проникати і в Україну, хоча про їхні масштаби й перспективи говорити однозначно досить важко. Однак зрозуміло, що розчарування населення Європи, і України в тому числі, має під собою надто серйозне підґрунтя, щоб не брати його до уваги. Воно напряму веде до втрати зв’язку між владою і населенням і, зрештою, до зниження рівня легітимності влади.
Причини втрати зв’язку між виборцями та політичними силами мають багато аспектів і різняться залежно від країн. Нас більше цікавлять особливості українських процесів, напряму пов’язаних із кризою легітимності. Таких тенденцій виділимо дві: перша скоріше стосується влади, друга — самого населення. При цьому їхня інтенсивність, а також можливість залишатися впливовими у часовій перспективі може різнитися, проте вони обидві багато в чому визначають стан стосунків між владою та громадянами. Хоча, звичайно, будь-яка теоретична конструкція не може врахувати всього розмаїття і ризикує випустити важливі аспекти реальності.
Отже, перша тенденція стосується насамперед владної верхівки. Можна стверджувати, що будь-яка політична сила у процесі політичної боротьби творить власний образ світу, у якому відводиться місце їй та її політичним опонентам. Таким чином відбувається боротьба за електорат. Такі символічні образи світу, притаманні будь-якій політичній силі, мають обґрунтування (засноване на раціональній чи емоційній основі) того, чому саме вона є кращою за всі інші, якими перевагами у порівнянні з іншими володіє. Моделі таких образів можуть бути абсолютно відмінними, проте зазвичай вони мають схожу схему: з одного боку, по-своєму пояснюють політичну реальність у тому чи іншому суспільстві, з іншого — своє місце в ньому, що є абсолютно невіддільним від протиставлення себе своїм політичним опонентам. Пам’ятаючи про те, що в основі політики як особливої сфери суспільних відносин завжди лежить конфлікт (чи в марксистському, чи в будь-якому іншому розумінні), таке протиставлення є абсолютно закономірним явищем. Змагаючись за владу, політичні сили вибудовують такі образи дійсності, якими намагаються привернути увагу населення. Таким чином, в ідеалі прихильники будь-якої політичної сили поділяють той образ дійсності, який був нею сформований (хоч її представники далеко не завжди вірять у нього самі). Ця схема є достатньо простим вираженням зв’язку між виборцями і партіями. У разі більш масштабної згоди всього населення із картиною світу, що її продукує політична система будь-якої держави в цілому, є свідченням легітимності влади.
Проблеми у випадку України виникають якраз через невідповідність часткових картин світу, що творяться окремими політичними силами, загальній картині світу, яка має бути результатом діяльності всієї політичної системи. Можна говорити про те, що часткові образи дійсності багатьох українських політичних сил настільки суперечать один одному, що не в змозі забезпечити існування цілісного загальнополітичного образу. Іншими словами, український громадянин не має чого поділяти, окрім як партикулярні картини світу, що їх масово продукують численні українські партії. Отже, легітимність як зв’язок громадян і влади стає проблематичною. Спробуймо зрозуміти, чому це так.
Цілком очевидно, що істотні розбіжності у картинах світу різних політичних сил мали своєю першопричиною протистояння «біло-блакитних» і «помаранчевих» під час президентських ви-
борів 2004 року. Тоді значна політизація суспільного життя стала приємною несподіванкою після політично апатичних років другого терміну Леоніда Кучми. Проте з плином часу в багатьох почали виникати сумніви стосовно того, чи насправді картини світу, що їх пропагували обидві сторони, справді відповідали їхнім справжнім переконанням. І якщо дійсність почала підтверджувати, що політичні сили з обох таборів цілком можуть співпрацювати між собою (неважливо, заради яких цілей), то продуковані ними образи дійсності і далі залишалися взаємовиключними. Іншими словами, картини світу обох сторін свідчили про їхнє повне несприйняття одна одної, а тим часом своїми діями вони це спростовували. Згадаймо, що сили «помаранчевого» табору і далі продовжують іменувати себе «демократичними», тобто дають нам зрозуміти, що їхні політичні опоненти є «недемократичними». Так само й «біло-блакитні» у своїх образах реальності акцентують на повній нездатності своїх опонентів бути ефективними керівниками, а себе називають «прагматиками». А проте такі світоглядні розбіжності аж ніяк не заважають удаватися до ситуативних союзів для досягнення бажаних цілей, а можливість утворення «широкої» коаліції ось уже який рік залишається важливим складником українського політичного дискурсу.
Але попри такі суперечності, образи дійсності різних політичних сил продовжують чинити істотний вплив на свідомість громадян. Це призводить до того, що легітимність стає «фрагментованою», прив’язаною до конкретної політичної сили, але не до системи в цілому. В умовах, коли образи реальності суперечать один одному не на поверхневому, а на достатньо глибинному рівні, існування спільного поля значень і цінностей є неможливим. Образи реальності різних політичних сил намагаються виключити своїх опонентів з такого загального поля, відмовити їм у доступі до політичної системи суспільства. Інакше кажучи, вони переконують нас у тому, що влада в державі є легітимною лише тоді, коли вона належить певній політичній силі, в іншому разі вона є нелегітимною. Це, зокрема, виявляється і в тому, що, прийшовши до влади, українські політичні сили намагаються докорінно змінити державну політику практично в усіх галузях. Прив’язуючи таким чином загальнодержавну легітимність до легітимності партійної, українські партії до певної міри руйнують її. У свою чергу громадяни, які є прихильниками тієї чи іншої політичної сили, схильні в такому разі не довіряти державі і політичній системі в цілому.
Країни Західної Європи, принаймні донедавна, виступали прикладом можливості існування в суспільстві легітимності як ознаки всієї політичної системи. Обов’язковою умовою цього має бути певний рівень консенсусу в суспільстві стосовно базових політичних цінностей, що мають безпосередньо втілюватися в політичну систему цього суспільства. Незалежно від того, яка політична сила перебуває при владі, є низка писаних чи неписаних правил гри, яких дотримуються всі учасники владних стосунків. За таких умов громадяни можуть довіряти владним структурам незалежно від того, які політичні сили їх очолюють. Свідченням того, що в державі існує достатній рівень загальної легітимності, можуть бути численні приклади стабільного функ-
ціонування коаліцій, що мають незначну перевагу над опозицією, і навіть урядів меншості в країнах Західної Європи. В умовах же українських реалій функціонування коаліції з неістотною перевагою в кількості депутатів одразу викликає шалений спротив опозиційних сил, що свідчить про відсутність консенсусного поля співпраці в українському парламенті. Консенсусне поле відсутнє також і в образах реальності політичних сил, що й призводить до вже названих нас-
лідків.
Зрештою, формування такого поля не передбачає утворення «широкої» коаліції чи будь-яких спроб псевдоконсолідації українських політичних сил, що призведе лише до зниження рівня легітимності окремих політичних сил. Воно, скоріше, має полягати в модифікації образів реальності українських партій таким чином, щоб вони перестали бути взаємовиключними, а створили натомість передумови для формування спільних правил гри та спільних цінностей. Ці правила можуть стосуватися принципів діалогу та взаємодії більшості і опозиції, уряду і президента тощо. У будь-якому разі така модифікація має сприяти налагодженню між державою і громадянином зв’язку, що був порушений надмірною партикуляризацією легітимності.
Проте, як уже зазначалося, «фрагментизація» легітимності є лише тенденцією, яка тільки частково може пояснити сучасні проблеми легітимності. Для більш повного розуміння маємо виокремити іншу тенденцію, котра більше пов’язана з населенням, ніж із владою. Проте вона так само визначає стан легітимності і з часом може стати більш впливовою.
Ця тенденція коріниться у зростанні ролі приватної сфери і навіть у її домінуванні над сферою публічною. Такий висновок не буде несподіваним для тих, хто слідкує за соціальними тенденціями останніх десятиліть у країнах Західної Європи і Америки. Занепокоєння ними висловлювали такі достатньо різні за своїми поглядами філософи сучасності, як Жан Бодріяр та Чарлз Тейлор. Є достатньо підстав говорити, що ці тенденції поширились і на українське суспільство. Очевидно, що частково це можна пояснити також і пригніченням ролі приватного життя, що мало місце в Радянському Союзі. На хвилі заперечення всього радянського відбулася й поступова реабілітація приватної сфери, а поступове відчуження держави і сфери політичного в цілому, що відбувалося протягом років незалежності, істотно посилило цей процес. Тому «приватизація» суспільного життя в Україні є практично доконаним фактом, а її ступінь, очевидно, із часом буде лише зростати.
Чим зростання ролі приватної сфери є небезпечним для легітимності? Можна говорити про кілька аспектів того, як цей процес руйнує легітимність української влади. Передусім зростання ролі приватного життя для багатьох з нас означає зниження зацікавленості у сфері публічній. Це спричиняє зниження інтересу до політики в цілому, яка ще з часів Аристотеля розуміється як така, що належить саме до публічної сфери. Непотрібно пояснювати, що таким чином формується відчуження від політики, і тому легітимність як зв’язок між населенням і владою поступово руйнується. Політика перетворюється на звичайний привід для обговорення, а події політичного життя сприймаються більше як телевізійна вистава або театр абсурду, де жодні дії політичних акторів не мають логічного завершення. Легітимність влади стає, таким чином, непотрібною, адже влада і населення виявляють мало взаємного інтересу.
Багато що з викладеного ми можемо спостерігати вже нині. Зацікавленість політикою та сферою публічного від часу помаранчевої революції синхронно знижується. Розчарування у здатності чинити вплив на політику та занурення у власне приватне життя, що слугують головними причинами цих процесів, варто, напевне, розглядати як взаємодоповнювальні та взаємозумовлювальні елементи, жоден із яких не є первинним. Це призводить до того, що люди не вірять у можливість зміни не лише державного, а й суспільного устрою, політичні маніфестації чи утворення різноманітних об’єднань громадяни починають сприймати доволі скептично. У будь-якому разі, падіння рівня легітимності влади внаслідок зникнення інтересу до публічної сфери є очевидним.
Якщо зниження рівня інтересу до політичного життя є процесом, що лежить на поверхні, то значно важливішим буде вказати на інший аспект впливу домінування приватної сфери на легітимність влади. Він полягає в тому, що рівень довіри до політиків і політичних сил дедалі більше починає визначатися ступенем задоволення власних приватних інтересів. Іншими словами, легітимність ставиться у пряму залежність від здатності тієї чи іншої політичної сили «купити» свого «клієнта». По-перше, це має наслідком те, що легітимність як така розмивається ще більше. Якщо політичні сили власним світоглядними конструкціями «фрагментують» загальнополітичну легітимність, то таке ставлення громадян (чи радше споживачів?) взагалі руйнує її, перетворюючи на своєрідний процес обміну. Зрозуміло, що за умов, коли принцип обміну стає домінуючим у стосунках людей між собою, то й стосунки населення і влади починають будуватися згідно із ним.
Приклади такого обміну ми мали змогу неодноразово спостерігати останніми роками. Зрештою, чим можна пояснити ситуацію із повторним обранням Леоніда Чернівецького мером Києва? «Купування» виборців, яке так здивувало населення не лише столиці, а й усієї України, що мало місце у 2006 році, повторилося у 2008-му, проте цього разу рівень здивування уже був набагато менший. Очевидним є процес «звикання».
Для того щоб краще зрозуміти, чим загрожує таке ставлення до влади, варто зазначити, що сума приватних інтересів не може дорівнювати інтересу публічному. Людина як істота егоїстична, намагаючись максимізувати власну вигоду, обов’язково знижує вигоду іншої людини. Саме тому принципи вільного ринку, закладені лібералами XVIII—XIX століття, зазнали краху, а більшість країн світу зрозуміли необхідність держави як регулятора ринку, який без цього заг-
рожував перетворитися на «війну всіх проти всіх». Такою є ситуація у всіх сферах публічного життя. Роблячи будь-який ви-
бір згідно лише із власними інтересами, людина тим самим руйнує загальносуспільну вигоду. Приклад із виборами мера Києва є наочним підтвердженням цієї думки. Згадаймо лише, що різноманітні виплати чинного мера киянам були можливі, не в останню чергу, завдяки тому, що до столиці України стікається більшість фінансових потоків, а його великий бюджет можливий за рахунок невтішного становища багатьох інших регіонів. Тому, віддавши перевагу приватним інтересам, істотна частина киян тим самим проголосувала за збереження наявного стану речей.
Маючи це на увазі, варто звернути увагу на ще один аспект. Домінування приватної сфери призводить до «приватизації» суспільного життя. Суспільні зв’язки розуміються як засіб для власної самореалізації. Таким самим засобом стає політика. Змінюється навіть її розуміння — дедалі частіше ми уявляємо політику як потужний засіб для заробляння грошей, вона стає ще одним різновидом бізнесу, а більшість вчинків політичних діячів ми схильні пояснювати, з огляду на їхні економічні інтереси — адже для нас самих іншого пояснення просто не існує.
Реальні прояви такого ставлення до політики також не є рідкістю. Вибори останніх років зафіксували — поряд із падінням рівня політичної активності — зростання інтересу до політики як засобу поліпшення власного матеріального становища. Тому легко пояснити, чому стільки людей, особливо молоде покоління, сприймають наближення виборчої кампанії як засіб підзаробити. Вони активно працюють на виборчі штаби різних партій, при цьому не маючи жодного зацікавлення в їхніх політичних програмах і переконаннях. Таким чином, попри поступове зниження рівня довіри до партій, під час виборчих кампаній ці партії не мають жодних проблем із залученням «агітаторів». Цей парадокс сьогодні в Україні є буденним явищем.
Зрештою головна небезпека, яка напряму пов’язана із кризою легітимності, — це загроза «опікунської влади», описана канадським філософом Чарлзом Тейлором як одна з «хвороб сучасності». Для неї характерним є ставлення громадян до держави як до опікуна, що мусить задовольняти їхні потреби, передусім матеріальні. При цьому участь населення в політичному житті зводиться до мінімуму, а самі громадяни перетворюються на «клієнтів». Легітимність у такому разі визначається здатністю державної влади робити «подачки» населенню і забезпечувати приватні інтереси окремих його представників. Очевидно, що в такому разі вирішення загальносуспільних проблем і політичний розвиток держави стають повністю відчуженими від громадян, які, у свою чергу, і не прагнуть на них впливати. Таке патерналістське ставлення до держави є чи не найбільшою загрозою для сучасної України, і цілком зрозуміло, що падіння рівня залученості громадян до політичного життя країни є тривожною ознакою цієї тенденції.
Наведені тенденції не здатні пояснити всю повноту проблеми легітимності влади в Україні, проте до певної міри дозволяють виділити її важливі аспекти. Як бачимо, легітимність зразка початку ХХІ століття навряд чи можна пояснити суто в класичних веберівських термінах. Мало того, як показують реалії, криза легітимності вже не спричиняє краху політичного режиму. Режим, який не є достатньо легітимним в очах свого населення, продовжує існувати й розвиватися за власними закономірностями. На думку сучасного американського політолога Адама Пшеворські, це пояснюється простою відсутністю альтернативи чинній владі — іншими словами, люди погоджуються на владу, яка їм не до вподоби, лише тому, що не бачать жодного іншого варіанта. Такий невтішний висновок означає лише те, що взаємозв’язок між дер-
жавою і громадянами, який визначався легітимністю, поступово руйнується. Поки що не можемо стверджувати, до чого може призвести такий процес, але проблема відчуження влади від населення і замкнення їх обох на собі є цілком наочною ознакою сьогодення.