Надзвичайний і Повноважний Посол Литви в Україні Альгірдас Кужма |
Надзвичайний і Повноважний Посол Литви в Україні Альгірдас Кужма — про Литву, релігію, альпінізм, квітку папороті і перспективи україно-литовських відносин.
— Пане посол, незабаром Івана Купала. Ви плануєте його святкувати?
— Із задоволенням подивлюся, як це роблять у вас. У мене на батьківщині, у невеличкому жемайтійському селі на заході Литви, цієї ночі водять хороводи, плетуть вінки, стрибають через багаття і, звісно ж, шукають квітку папороті.
— Ви теж шукали?
— Обов’язково. Тільки не одну ніч, а всю теплу пору року. За нашим будинком були зарості папороті, куди я втікав читати книжки. Я розкладав їх на широкому листі й іноді так зачитувався, що геть втрачав відчуття часу. Доти, доки до трудової реальності не повертав батько. Оскільки ж папороть росла густо, мене знаходили не завжди, за що я цій рослині дуже вдячний.
— Невже ви були таким ледарем?
— Ні. Я все робив по господарству: косив траву, орав, сіяв. Але ця робота не давала задоволення. А ось навчання — навпаки. Школу закінчив із золотою медаллю. Мріяв стати дипломатом. Надивившись програми «Час», уявляв себе на місці Громика, як веду переговори з прем’єром Китаю про мир і безпеку або лечу в літаку в бездоганному костюмі з краваткою, а симпатична стюардеса подає каву...
— А чого дипломатові-початківцю бракувало?
— У школі — книжок і доброго наставника, оскільки всю наявну в сільській школі літературу я перечитав. Однак у радянських книжках не знаходив відповідей на цікаві для мене запитання. А серед учителів, на жаль, не було близьких мені за духом. Відповіді почали з’являтися, коли став студентом юридичного факультету Вільнюського університету. Щоправда, спочатку вуз розчарував: марксизм-ленінізм, історія КПРС, бездумне конспектування, догматики-професори. Я так засмутився, що навіть з’їхав на четвірки. Але один із друзів запросив мене в університетський театр, який мав дуже глибокі традиції і просто геніальних режисерів. З нами грали справжні актори, навчали різних фахових речей, вчили аналізувати твори мистецтва і саме життя, яке теж є не що інше, як театр. Наприклад, одне з практичних завдань: вийти на вулицю, визначити собі жертву, непомітно поспостерігати й за зовнішніми ознаками розповісти її біографію. Це дуже розвивало спостережливість, уяву і слугує мені досі.
— Де, окрім театру, шукали відповіді на свої запитання?
— У книжках. Благо, у Вільнюському університеті була чудова бібліотека. А ще — вивчаючи релігії світу.
— Ви віруюча людина?
— За хрещенням — католик. Самі церковні обряди ніколи особливо мене не приваблювали. Але релігія мала своє нестандартне розуміння світу, що відрізнялося від соціалістичного, і я став нею цікавитися. Зрештою почав розуміти, що всі релігійні течії мене цікавлять. Можливо, тому інколи мені здається, що протягом життя я завжди перебував під захистом усіх богів. І в мене з’явилося власне розуміння бога. Я не тільки вивчав релігії та цивілізації, а й учився в них, а деякі релігійні постулати дуже вплинули на мій світогляд.
— Чого навчили інші релігії?
— Мусульманство здивувало самою особистістю Магомета. Ця різнобічна людина, створюючи релігію, визначила канони, які досі слугують для чіткої самоорганізації суспільства і його лікування від соціальних хвороб. Вивчаючи праці цієї видатної особистості, я сприйняв її не лише як пророка, а передусім як геніального державника.
— А християнство?..
— Насамперед мене вражають глибокі особистості, які своєю харизмою і внутрішньою силою об’єднують людей. Серед них кілька ксьондзів, яким я дуже вдячний за те, що вони зустрілися на моєму шляху. І, звісно ж, Папа римський Іван Павло ІІ. У мене неодноразово бувала можливість зустрітися з ним, але я завжди поступався місцем по-справжньому віруючим друзям та близьким. Мені вистачало його голосу, погляду, дій. Я слухав у Римі його проповіді, які збирали мільйонні натовпи, і схилявся перед його особливою духовною енергетикою, що захоплювала всіх, нікого не залишаючи байдужим. За нього як за неординарну особистість говорили вчинки. Такі, як зустріч у тюремній камері з чоловіком, котрий вчинив на нього замах, і те, що Папа простив йому це зло; подорожі понтифіка по всьому світу з метою об’єднання всіх релігій на основі служіння добру, милосердю, миру та багато іншого. Саме такі люди пробуджують у нас те, що називається вірою. І на них варто рівнятися.
— Філософія якої релігії вам найближча?
— Філософськи найбільш глибоким мені видається індуїзм. Буддизм мене приваблює тим, що його мета — щастя людини. А для цього необхідно навчитися перебувати в гармонії з навколишнім світом, і передусім із самим собою.
— У чому ви дотримуєтеся цього вчення?
— Багато в чому. Скажімо, буддизм учить ні до чого особливо не прив’язуватися. Я ж, дотримуючись цієї настанови, намагаюся позбуватися зайвих речей. Не користуюся рік — отже, зайве.
— Цього принципу ви дотримуєтеся стосовно речей. А стосовно людей?
— Стосовно людей — інакше. У цьому, ми, балти, схожі зі слов’янами: нікуди від нашої душевності нам не дітися. Може, саме тому так добре розуміємо одне одного.
— Але навколишній світ створює певні рамки. Як казали класики, не можна жити в суспільстві і бути вільним від суспільства...
— Ширина цих рамок багато в чому залежить від нас. Головне – хотіти і не боятися щось змінювати. І знову на думку спадає буддистське прислів’я: не вмощуйся на віслюку так зручно, щоб не хотілося з нього зійти.
— І як часто ви в пошуках гармонії змінювали своє життя?
— Чотири рази, причому досить кардинально.
Спочатку пішов у політику. Став членом парламенту. До речі, на Акті про незалежність нашої держави стоїть і мій підпис. І ось — криваві січневі події 1991 року, коли наш парламент оточили радянські танки, а ми перебували під «охороною» натовпу беззбройного народу, серед якого були люди багатьох національностей, а ще — прапори (я тоді дізнався, що ваш національний прапор — синьо-жовтий). Ми, депутати, сиділи в залі парламенту, що дуже скидався на саркофаг, і слухали радіо. Ловили всі можливі хвилі. Чекали хоча б співчуття на нашу адресу з якогось боку. Сподівалися, що світ із хвилини на хвилину публічно засудить цю окупацію і висловиться на нашу підтримку. Але світ мовчав. Світові гіганти мовчали в тому числі. Безумовно, у кожного для такої, з дозволу сказати, реакції були свої вагомі дипломатичні міркування. І я тоді подумав, що так не можна, що політика не має права бути цілком аморальною. Мораль має бути в ній, інакше який у всьому цьому сенс?
Згодом я розчарувався в політиці і зробив перший крок: пішов у бізнес, став адвокатом із міжнародного комерційного права. На цій роботі реалізувався як юрист і забезпечив собі стабільне матеріальне становище. Коли ж до обраної професії інтерес згас, переключився на інший рід занять. Став одним із засновників і за сумісництвом заступником редактора литовського медіа-холдингу. А в 40 років вирішив свою кар’єру взагалі припинити.
— Але чому? У вас же все складалося так вдало?
— Щоб перечитати книжки, на які бракувало часу, послухати всю музику, про яку мріяв, поподорожувати. Одне слово, зайнятися тим, що я реально хотів робити, але не міг собі дозволити всі ці роки, бо постійно працював у шаленому ритмі, на межі фізичних і психічних сил.
— Чому не дочекалися реального пенсійного віку? Відомо, що вся Європа подорожує після шістдесяти...
— Подорожувати по готелях, фотографуючись біля визначних пам’яток, — не для мене. Пізнавати світ потрібно, коли ти ще сповнений сил і енергії, щоб глибше все усвідомити й гостріше відчути. У 40 років для цього більше можливостей.
— А як же напрацювання, коло друзів і знайомих?
— Коли робиш такий крок, він як сито. Навколо тебе залишається лише той світ, якому ти по-справжньому потрібен, а він потрібен тобі, — все зайве відсівається. Більше того, якщо ти йдеш за покликом своєї підсвідомості, то життя саме надає цікаві доленосні шанси.
— Який із таких шансів виявився для вас подарунком долі?
— Наступного дня після свого сорокаріччя я цілком випадково зустрів товариша. Той збирався в Непал на невеличку, як він висловився, гірку («всього 4,5 км заввишки») і запросив мене. Я доти жодної ночі не спав у наметі і взагалі не знав, із чим альпіністи ходять у гори. Але товариш склав відповідний список. Я купив усе необхідне, поїхав і... захворів горами. Після тієї поїздки ходив у гори протягом семи років, по двічі-тричі на рік. Географія — Гімалаї, Ельбрус, Монблан, вершини Мексики та інших країн.
— Уперше, без підготовки — і на висоту 4,5 км? Це щось зі сфери фантастики...
— Спочатку було дуже важко, але виручили спортивне минуле і багаторічна звичка працювати на знос. А потім стало цікаво вивчати ресурси свого організму, резерви якого, виявляється, майже безмежні.
— Ви знаєте межу цих меж?
— Два роки тому ми замахнулися на одну з найвищих (тринадцяту за висотою) вершин — Шишапангму в Тибеті. Із семи досвідчених альпіністів на самісіньку вершину видерся лише один. Як узагалі ми всі вижили — не знаю. Дорогою було все: лавини і холод, брак кисню. Мій поріг виявився на висоті 7,5 км. Я його інстинктивно відчув і знайшов у собі сили зупинитися. Тоді я зрозумів, що для всього є межа, і не треба замахуватися на те, що тобі не під силу.
— Чому, здавалося б, усупереч здоровому глузду, люди все ж таки йдуть у гори? Які мотиви: романтика, спорт, героїзм?
— Це непояснимо. Романтика? Можливо. Особливо у сфері людських стосунків. Оскільки та мотузка, якою ти на сходженні був зв’язаний з іншими людьми, мов пуповина: дарує духовний зв’язок на все життя. Альпінізм — спорт дуже специфічний. Працюєш як віл, живеш у постійному протиборстві зі стихією й самим собою. Ти — маленька людинка, котра чіпляється за своє життя, і тільки гора вирішує, прийняти тебе чи ні, а якщо й підпустити, то наскільки. А ось щодо героїзму... Він проявляється вдома, біля коминка, коли відігрівся, від’ївся, загорнувся у плед і кайфуєш від гострого відчуття комфорту та безпеки. Це, знаєте, як ковток води в пустелі. Повірте вже, мені такий стан дуже добре знайомий. Згадуєш гори, красоти природи і відчуваєш себе таким героєм!
Я перечитав на цю тему практично всю альпіністську літературу. І вся вона героїчна. А насправді ж усе не зовсім так!
Коли я вирішив написати книжку на цю тему, то, щоб не піддатися спокусі повторити те ж саме, став у поході вести щоденник. Вирішив записувати свої відчуття та реакції тих, хто зі мною був у зв’язці, причому дослівно, без цензури. Намагався робити це щодня, навіть коли заклякали пальці, а в ручці замерзала паста. А пізніше на основі цих записів написав свою книжку. У ній немає героїзму, в ній — реальне альпіністське життя. Сподіваюся, книжка корисна всім, хто лаштується в гори.
— Ви побували в чотирьох командах — політичній, журналістській, бізнесовій і альпіністській. Що між ними спільного, а в чому принципова відмінність?
— Вони всі дуже різні, але спільне те, що в жодній із них не виживеш без підтримки тих, хто поруч. Причому кожна група, окрім альпіністської, переповнена відчуттям своєї першорядності.
«Майбутнє держави залежить від нас», — кажуть політики. «Ні, від наших грошей», — стверджують бізнесмени. «Світ виглядатиме таким, яким ми його опишемо», — відстоюють свою позицію журналісти...
А в горах усе досить просто: вимотаєшся на трасі, задереш голову й подивишся вгору, а там — величезне небо. І тоді усвідомиш, що всі ми — політики, бізнесмени, журналісти — під ним ходимо. І кожен із нас по-своєму має рацію у певний час і в певному місці. У масштабах Космосу наше життя — лише одна мить. Напевно, це і є той головний висновок, якого в горах доходиш.
— Що послужило поштовхом до того, що ви почали займатися Україною?
— Вперше про Україну почув від батька, який служив у Пітері і примудрився з армії привезти пісню Майбороди «Рідна мати моя». Вони з товаришем під чарочку часто її співали. Пізніше в університеті в нашому студентському активі була україночка з прізвищем Спасибі.
А потім, 1997-го, якраз у розпал моєї «добровільної пенсії», друзі з політики запропонували зайнятися Україною. Їхня мотивація була проста: мовляв, ти людина багатогранна, для тебе це буде як хобі, а нам необхідно активізувати україно-литовські відносини. І порекомендували з цією метою створити фонд Тараса Шевченка, який займався б розвитком культурних зв’язків. Прийшов я додому, розгорнув томик Шевченка, заглибився в читання і... знову захворів. Захопився так, що почав запоєм вивчати Україну, дивуючись, як я міг пропустити такий величезний світ, який начебто був завжди поруч. І чим більше займався цим, тим цікавіше ставало.
Із 1998 року разом із нашим президентом Валдасом Адамкусом дуже часто бував в Україні. Об’їздив Крим, побував у Дніпропетровську, переживав разом із українцями на Майдані під час помаранчевої революції.
І, знаєте, із задоволенням спостерігав, як Адамкус теж прив’язується до України. Із його найприємніших вражень — Крим, а там — массандрівські підвали, де йому подарували пляшку вина його (1926-го) року народження. Одним із найбільш непростих у його діяльності став період помаранчевої революції, коли пан Адамкус був посередником на переговорах. Зазвичай стриманий в емоціях, він дуже переживав, коли переговори заходили в глухий кут, і не приховував радості, якщо все складалося вдало.
Коли мені запропонували стати послом Литви в Україні, я зрозумів: «пенсія» закінчилася — час братися за справу. Оскільки це саме та справа, що дає задоволення і радість.
— Отже, ви — щасливий посол. А відповідно до вчення Будди: «коли людина одержима — вона багато може зробити». Як ви застосовуєте цей постулат до розвитку україно-литовських відносин?
— Нам дуже пощастило в тому, що відносини між нашими країнами сравді безпроблемні. Хотілося б активізувати торгово-економічне співробітництво, зробити упор на навчальні програми. Ми можемо ще активніше ділитися своїм досвідом з Україною як країна, яка вже вступила в ЄС. У перспективі активізуватимемо обмін студентами і розширюватимемо можливості для навчання в наших вузах.
І ще: варто зайнятися вивченням історії нашої спільної державності, яка налічує кілька століть і досі серйозно не вивчена. У цьому питанні із задоволенням сприяю контактам ваших і наших істориків. Така взаємодія дуже допомагає знаходити спільну мову. І взагалі важливо, щоб країни — союзники на всіх рівнях, у тому числі й на міжнародному, розмовляли однією мовою.
— Слід розуміти, все йде до того, що ви теж прагнете розмовляти з нами, українцями, нашою рідною мовою. На вашому столі маса української літератури і навіть підручник з української мови.
— Українською із задоволенням читаю, добре її розумію й дедалі більше нею розмовляю. Ваша література дуже глибока. Сам Василь Стус чого вартий чи той-таки Василь Симоненко. Із сучасних авторів із задоволенням читаю Оксану Забужко, Юрія Андруховича, Андрія Куркова, історика Наталію Яковенко та багатьох інших.
— Віктор Ющенко ще п’ять років тому ввів моду на підкорення найвищої вершини України — Говерли. З ким із литовців і українців ви пішли б на це сходження в одній зв’язці?
— Однозначно – з президентом Литви Валдасом Адамкусом, із тими політиками, які були зі мною в «саркофазі» парламенту 1991-го, незалежно від їхньої сьогоднішньої політичної орієнтації. Та й у вашому середовищі політиків і діячів культури я бачу дуже багато цікавих людей, із якими з задоволенням зв’язався б однією мотузкою міцної духовної дружби.