Приблизно за тиждень до того, як вирушити на прем’єру вистави «Біси», поставлену Анджеєм Вайдою у легендарному московському театрі «Современник», я прочитав присвячене події есе у краківському тижневику «Тигоднік повшехній». Мені чомусь запам’яталися враження автора не про виставу, а про сучасну Росію. Росія в тексті виходила яскравішою, ніж вистава, й автора цікавило навіть не те, наскільки вдалося Анджею Вайді реконструювати в нових російських умовах старий польський спектакль, а те, чи бігають московськими вулицями біси Достоєвського. Звісно, саме це цікавило й режисера. «Чи достатньою мірою його слова й передбачення почуті тут, у Росії? Чи покинули її біси?» — запитував Вайда прямо в програмці вистави — щоб ні в кого не залишалося сумнівів стосовно його задуму...
Тим часом на самій виставі я почувався, як у театральному музеї. Уявляв собі, як ту чи іншу гостру фразу сприймали тоді, коли Вайда взявся за постановку спектаклю, в ті часи недосяжного для радянського глядача. Які б овації влаштували тоді московські глядачі! А зараз зал просто не помічав тих самих гострих фраз. «Біси», як і кожен великий роман, можна читати під кутом власного інтересу. Те, що ця зацікавленість залишилася політичною, і обумовило байдужість залу до найбільш виграшних ходів знаменитого польського режисера. Достоєвський писав про людей жорстоких, жахливих, огидних, але... політичних — тобто таких, які вірять у власні ідеї й готові заради них знищити і окремого студента, і саме людство — тільки щоб зробити його щасливим, а себе — владним. Таким був Верховенський у Достоєвського, такими були реальні Нечаєв, Ленін, Троцький, Сталін... Тому політичний аспект роману Достоєвського так сприймався в соціалістичні часи — і тому він зрозумілий і досі актуальний у суспільстві насправді демократичному, де люди навчилися цінувати свободу й зневажати тоталітаризм у будь-якому його прояві. В Росії передбачення Достоєвського, як відомо, збулися — біси перемогли. Але чи були переможені? Адже відмова від їхньої ідеології відбулася не з ініціативи суспільства, а з ініціативи кращих учнів помираючого дракона. І тому відбулася не заміна цінностей, а смерть цінностей. Вайда показав політичну виставу деполітизованому суспільству без певних моральних орієнтирів. Таке суспільство і є пострадянським. Частина цього суспільства нудилася на прем’єрі у «Современннике». Спектакль запізнився на роки.
Але насправді Достоєвський писав не про політику. Достоєвський писав про душу. Чи про відсутність душі. Відсутність цінностей — це якраз і є відсутність душі у людини чи в суспільства. Сьогодні важить не дискусія героїв Достоєвського про шляхи розвитку тодішньої Росії, а їхня вражаюча внутрішня порожнеча, яку вони марно ховають під гаслами приблизно так, як сьогоднішні господарі життя ховають внутрішню пустелю під майже дитячою вірою у такий свій успіх, після якого нехай і потоп... Ось цією пустелею в душі — а зовсім не політичним радикалізмом своїм — герої «Бісів» видаються нашими сучасниками. Ось цією пустелею в душі вони й пояснюють не те, чому ми так жили вчора, а те, чому ми так живемо сьогодні.