Саддам Хусейн розтанув у повітрі, ніби його ніколи й не було. Ще кілька тижнів тому говорили про тривалу війну, про те, що американці своїми зусиллями встановлюють для іракського диктатора вічний монумент у мусульманському світі, що Саддам залишиться в історії героєм опору. Тепер, коли розтанув у повітрі не тільки диктатор, а й його армія, коли не відбулося жодної серйозної битви, а іракці замість того, щоб ходити із суворими обличчями, сповненими презирства до окупантів, стали руйнувати пам’ятники Саддаму й бити капцями по його портретах, усі розмови про монументи в історії закінчилися. Тепер говорять про пограбування іракських ресурсів, маріонетковий уряд, що американцям в Іраку не втриматися...
Однак я не хотів би полемізувати з цими прогнозами — їх вірогідність буде продемонстровано досить швидко, в наш час не треба чекати десятиліттями, щоб побачити голих королів та оголених політологів. І що цікаво, королі продовжують правити, політологи — прогнозувати, нікому й на гадку не спаде хай не вдягтися, а хоча б почервоніти. Я думаю про інше — про те, наскільки ймовірна небезпека перетворення єдиної й останньої супердержави у світового жандарма, якому буде наплювати на зайняті його армією країни. Звісно, з погляду нашого історичного досвіду, так воно й має бути. У нашому політичному словнику «визволити» —ще не означає допомогти. Визволені, за нашими уявленнями, мають бути безмежно вдячними й не дуже перейматися власною думкою. Так було з визволенням Східної Європи після Другої світової війни. Чи було це визволення? Звісно, авжеж — визволення від невимовного зла. Навіть коли йдеться про країни — союзники гітлеризму, які зовсім не потребували (як Ірак), щоб їх визволяли. Саме тоді угорський письменник Шандор Мараї, в будинку якого жили радянські солдати, з гіркотою і співчуттям писав: «…цей молодий солдат приніс і своєрідне визволення, порятунок від нацистського терору. Однак свободи він принести не міг, бо не мав її сам».
Чи можна так сказати про сучасного американського чи британського солдата? Як на мене, людина, вихована у вільному суспільстві, просто не здатна відібрати свободу в когось іншого, бо усвідомлює абсолютну цінність цього поняття — цінність, яку не можна виміряти кілометрами території або галонами нафти. Дивно, що такі сумніви насамперед виникають у країнах, визволених американською і британською арміями й оновлених завдяки плану Маршалла. Не дивно, що такі сумніви виникають у країнах, які були свідками визволення заради загарбання, де досі живуть колишні солдати, які не розуміють, чому це угорці в 1956-му або чехи у 1968-му не вітали їх зі сльозами радості — адже, визволені їхніми батьками у 1945-му, люди в цих країнах просто не мали права на більшу свободу, ніж їхні визволителі.
Не маю наміру ідеалізувати теперішню міжнародну ситуацію — мене може спростувати перший-ліпший студент-історик, нагадавши про колоніальні війни, що велися вільними людьми заради поневолення інших. Залишається тільки сподіватися, що світ у минулому столітті все ж таки змінився, що сумний історичний досвід дався взнаки, що тепер ми нарешті зрозуміли: серед рабів не можна почуватися безпечно, тим більше коли ти їхній наглядач. У часи колоніальних війн світ був великим, свобода й неволя існували на різних континентах, в різних вимірах. Тепер світ став неймовірно маленьким, телебачення взагалі перетворило його на кишеньковий варіант цивілізації. В такому світі відсутні відстані, і несвобода людини, яка живе за тисячі кілометрів, швидко може стати твоєю власною несвободою. Сподіваюся, що визволителі Іраку усвідомлюють це.