Журналісти, які займаються Центральною Європою, вже готували коментарі до повернення Володимира Мечіяра у велику політику. Словацький уряд без особливого захоплення готувався до співпраці з новим президентом. Однак Володимир Мечіяр вибори програв. Програв людині, котра навряд чи могла вважатися серйозною альтернативою головному претендентові, котра за стилем і поглядами не сильно відрізняється від колишнього прем’єр-міністра Словаччини... Однак нині мова не про переможця, а про переможеного. Чому Мечіяр програв — програв, коли був упевнений у перемозі і вже готувався до переїзду у президентську резиденцію?
Один словацький політик після виборів сказав, що виборці голосували, керуючись тільки однією мотивацією — жахом перед Мечіяром. Причини цього жаху зрозумілі. Мечіяр керував Словаччиною у традиціях навіть не східноєвропейських, а пострадянських — тобто як своїм маєтком. Він був першим поміщиком у країні, яка вже лаштувалася до вступу в Європейський Союз. Він привчив словаків до корпоративного вирішення політичних питань і віддаленості суспільства від еліти. Нічого феноменального для нас у цьому стилі керування немає. Всі пострадянські президенти саме так і керують своїми маєтками. Нашою політичною мовою це називається стабільність. Суспільство привчається тяжіти до такої стабільності, його весь час ставлять перед складним питанням: а що буде, якщо стабільність зруйнується? Якщо поміщик втратить своїх кріпаків? Якщо з воріт маєтку знімуть замок? Жах який!
Після того, як словаки позбулися Мечіяра як прем’єра, у них була можливість оцінити, яке життя без поміщика. Виявилося, що нелегке. Що опозиція при владі аж ніяк не видається синклітом мудреців, до того ж — безкорисливих мудреців. Що доводиться постійно мати справу з некомпетентністю, самовпевненістю, економічними і соціальними проблемами. Туга за поміщиком виникла. Однак не в більшості населення. Словаки навіть були згодні змиритися з мечіярівським стилем політичного керування — однак не з присутністю у президентському палаці людини, котра є символом цього стилю. Мечіяр це зрозумів і образився: відмовився навіть вітати свого суперника з перемогою й привселюдно назвав його брехуном. Після цього всі запевнення колишнього керівника уряду, що він змінився за час перебування в опозиції, видаються комічними. Мечіяр уже не може змінитися. Змінитися може тільки Словаччина — і вирішити, чи залишатиметься вона без Мечіяра, чи житиме з ним. І в цьому плані словакам можна тільки позаздрити.
Бо в них уже є досвід життя без поміщика. Вони можуть самі усвідомити, добре це чи зле. Чи, може, варто, щоб пан приїхали і сказали нам, які ми капосні чи, може, щоб пан собі поїхали і більше не поверталися... У нас такого досвіду немає. Ми можемо тільки на слово вірити, що стабільність є нашим головним завоюванням. Навряд чи щось зміниться доти, доки ми не зрозуміємо — поміщик № 1 може бути популярним або ні, компетентним або дилетантом, лібералом чи консерватором, директором чи полковником, проте сама його присутність у маєтку пригальмовує розвиток навколишніх селищ. Цей факт відомий із шкільних підручників історії середньовіччя. Те, що сьогодні кріпакам дають можливість голосувати за (або навіть, прости Господи, проти) поміщика — вже величезне досягнення цивілізації...