Сьогодні у Мінську відбуватиметься урочиста інавгурація нового президента Республіки Білорусь Олександра Григоровича Лукашенка. Салюти, вівати, почесні гості, західні санкції... Тобто все як завжди. Опозиція продемонструвала свою нездатність перемогти національного героя, майдани очищені від тих, хто не розуміє, скільки щастя принесе білоруському народові третій термін під омофором «батьки». Здавалося б, на цю інавгурацію взагалі можна б не звертати уваги. Однак вона знаменує собою певний рубікон у білоруському розвитку.
Ще ніколи Лукашенко і його оточення не демонстрували такого переляку з приводу появи опозиційних сил, такого очевидного роздратування, такого нерозуміння, що з цими силами далі робити. Той факт, що опозиційний мітинг проти фальсифікації голосування не був відразу розігнаний, що весь світ побачив інше обличчя білоруського суспільства, також багато про що свідчить. А саме про те, що і влада, і опозиція добре усвідомлюють справжні цифри підтримки Лукашенка. Навіть за дуже обережними оцінками тих, хто позитивно налаштований до білоруського переможця, він не міг набрати більше 60 відсотків голосів виборців, тоді як опозиційний кандидат Олександр Мілінкевич набрав не менше 30 відсотків. Звичайно, все це тільки оцінки, які навряд чи вдасться перевірити, — думаю, бюлетені останньої лукашенківської перемоги спалять, щоб не було доказів його чергової наруги над Білоруссю. Однак ми маємо усвідомлювати, що тепер у цій країні існують два суспільства — радянське і пострадянське. Радянське відчайдушно боїться змін, бажає вічно існувати в побудованому Лукашенком просторі нереформованої економіки і нічим не обґрунтованих соціальних гарантій. Пострадянське бажає розвиватися — ймовірно, різними шляхами. Однак — розвиватися. І кількість людей, які тяжіють до такого розвитку, має збільшуватися. Не тільки із західною, а й із російською допомогою.
Російський «подарунок» Лукашенку до інавгурації — це ймовірне підвищення цін на газ, уже обіцяне керівником «Газпрому» Олексієм Міллером. Це може здатися, на перший погляд, неймовірним: навіщо? Однак насправді все зрозуміло. Росіянам конче потрібна білоруська газотранспортна система, яку Лукашенко прагне зберегти за собою. Бо усвідомлює — це остання цінність, котра у нього залишилася. Не віддасть! А вони йому — не дадуть надалі споживати своє дешеве паливо! Бо усвідомлюють, що після цих виборів вічний переможець уже не такий сильний, як досі, і може перелякатися, підсковзнутися під російським тиском, поступитися своїм бажанням усе втримати в руках, хоча б для того, щоб щось зберегти. Не владу, то посаду. Не посаду, то дачу в Підмосков’ї... Адже Росія — єдина країна, в якій писатиме мемуари Олександр Лукашенко, коли його епоха добіжить кінця.
А ми вже побачили початок кінця цієї епохи. Кінця, який буде забезпечений не тільки об’єктивними історичними процесами, а насамперед нерозумінням із боку білоруської та російської номенклатур, із якою саме країною, з якими саме людьми вони мають справу. Саме таке вперте небажання рахуватися з Історією і людьми вже приводило до багатьох дивовижних процесів на постсоціалістичному просторі. Саме його наслідки ми спостерігатимемо тепер у Білорусі.