Під час останнього перебування у Криниці, на європейсько-російському семінарі, завітав до знаменитого музею Никифора Криницького. Відвідувачів значно побільшало відтоді, як я відвідував його востаннє, — і це при тому, що на курорті майже не було відпочивальників. Можливо, до цього все ж таки спричинилася стрічка, про яку мені вже доводилося згадувати. Після фільму Кшиштофа Краузе лемко з Криниці посів нове гідне місце в пантеоні польської культури. Можливо, ще й тому, що тепер ми уявляємо його як живого. Сподіваюся, колись стрічка «Мій Никифор» прийде й на наш екран — і ми познайомимося з людиною, яка належить світу і Польщі, та водночас є частиною української душі...
Отже, в музеї Никифора на віллі «Романівна» думав не тільки про нього, а й про актрису, чий талант повернув нам його живий образ, — Кристину Фельдман. Актрису, яка зіграла свою роль у 85 років — зіграла з мудрістю життєвого досвіду і юнацьким натхненням. Легко грати красиву людину, внутрішній світ якої передається благородними манерами, уважним поглядом, вмінням подати себе вишуканому товариству. Бах, Гойя, Рембрандт, Шевченко, Пушкін — досить одного погляду на портрети, щоб уявити, якої думки були про них сучасники, як захоплювалися самим образом... І набагато важче зіграти того, хто може передати свою внутрішню красу тільки з допомогою мистецтва, а сам ніяк не виглядає привабливим і мудрим. До якоїсь секунди, коли настає розуміння величі маленької нібито людини. Але для цього потрібен Актор. Кристині Фельдман передати це вдалося. Тепер є не тільки картини Никифора. Тепер є живий Никифор.
А що ми знаємо про це, наскільки зацікавлені в цій, іншій Україні — Україні духовній, що є в різних світах, на різних континентах? Та, звісно, колись дізнаємося. І будемо вдячні Кристині Фельдман не тільки за те, що вона зробила для польського мистецтва, а й за те, що вона зробила для нас — тих, хто може прочитати свої слова в намальованих посланнях Никифора...Тільки прикро, що актриса може не дочекатися цього нашого визнання. Все ж таки, як не крути, 85 років — не дівочий вік...
Ми любимо вшановувати наших митців званням народних артистів України. Та й не тільки наших — не варто й нагадувати, скільки було роздано цих звань з першої-ліпшої нагоди. Звичайно, все це спадщина радянських часів, у цивілізованому світі не можна стати народним згідно з указом президента або, як це було в радянські часи, президії Верховної Ради. Проте, якщо це звання й досі не скасоване, може, варто було б відзначати ним тих, хто справді зробив щось важливе для української культури? Ось Кристина Фельдман, яка повернула нам образ нашого народного художника, — вона ж справжня народна артистка України! І не тільки завдяки своєму дивовижному талантові, а й тому, що вона, за її власним визнанням, «просто насправді любить» свого героя...