Обрання нового Папи Римського — це той рідкісний у наші часи випадок в журналістській практиці, коли професійна діяльність збагачує...Можливо, якби не було необхідності писати про нового Папу, я не мав би можливості усвідомити систему цінностей колишнього кардинала Йозефа Ратцинґера, зрозуміти, що під тавром старого консерватора й інквізитора ховається молодий романтик, який продовжує вірити не тільки в Бога, а й у Людину. Коли в усьому світі обговорювали, чому новий Папа обрав собі ім’я Бенедикт, — і намагалися пов’язати цей вибір із понтифікатом Бенедикта XV, я вже усвідомлював, що вибір був обумовлений не прив’язаністю до якогось конкретного Папи минулих часів, а бажанням нагадати про святого Бенедикта — покровителя Європи. Коли обирали Папу, багато хто говорив, що серце католицької церкви сьогодні б’ється в Латинській Америці, а не в Європі, — й саме тому очікували папу з Колумбії чи Куби... Але логіка могла бути й інакшою: якщо биття серця церкви сьогодні не чути в Європі, якщо порожніють храми, а люди забувають про заповіді, яких вимагає віра, то, можливо, саме цим людям і потрібна насамперед допомога — і потрібен свій Папа?
Ми, що так тяжіємо до Європи, мали б усвідомлювати, як дивиться на неї новий понтифік. Адже Європа — це не континент із молочними річками та кисільними берегами. Це місце, де завжди точилася нелегка боротьба духу і спустошеності, віри і невіри, добра і зла, — і добро далебі не завжди перемагало... Кардинал Ратцинґер уже кілька років тому порівнював сьогоднішній стан справ на континенті з часами занепаду Римської імперії. Можливо, зі світської точки зору, це занадто сильна, перебільшена аналогія. Але 1 квітня, після прощання зі своїм помираючим другом Іваном Павлом ІІ, кардинал Ратцинґер у монастирі святої Схоластики (де йому вручали премію святого Бенедикта, до речі) знову повернувся до цієї аналогії і пояснив, що він має на увазі під небезпекою: суспільство з приголомшливими науково-технічними можливостями, але без моральних цінностей. Саме в цьому монастирі майбутній Папа простягнув руку не просто прихильникам інших християнських конфесій, не пастві інших релігій, а насамперед людям невіруючим. І закликав тих, хто не вірить у Бога, жити так, ніби він є. І визнав, що невіра багатьох обумовлена тим, що люди, які говорять про свою віру, насправді живуть так, ніби Бога немає, — ну, про це ми якраз добре знаємо, бо кількість людей зі свічками в руках із кожним роком збільшується, а кількість тих, хто хоча б інстинктивно живе за заповідями Декалогу, з кожним роком зменшується. Іноді мені здається, що в радянські, атеїстичні часи, коли самі відвідини храму були не звичним ритуалом, а маленьким подвигом, таких людей було більше. Набагато більше. Жити за обрядами, цілуючи ікони, і нехтувати людським у собі, це, звичайно, набагато легше, ніж просто жити за заповідями, — адже це і є повернення до того самого язичництва, від якого Русь відхрестилася тисячоліття тому і від прощання з яким, звісно, й почалася цивілізація, нащадками якої ми є... Це тільки нотатки до думок нового Папи — однак той факт, що його висловлювання спонукають людину до таких роздумів, вже сам по собі промовистий...