Віра - це не питання вибору людини.
Віра - це питання виживання людства.
Так казав вуйко Дезьо
Ми ще здалеку почали голосно відказувати батюшці: "Воістину воскрес!", та так, що він на нас звернув увагу. Цим ми побудили дітей, що стоячи дрімали біля батьків.
Коли батюшка зупинився коло нашого кошика і промовив "Христос воскрес", схиляючись до відра зі свяченою водою, то я на повні груди вигукнув: "Воістину воскрес!" Батюшка усміхнувся: "Христос воскрес!", - і, примірявшись, повним квачиком води бризнув мені в очі, потім у кошик і нарешті широким махом - зліва направо. Крапелька води на кінчику носа підступно залоскотала. В очах заблищали іскри. У кошику затріщала свічка: "Воістину воскрес!"
Ми йшли додому й дивилися на сонце, що саме починало визирати над деревами між будинками. Так ми перевіряли дитячу оповідку про те, що на Великдень, якщо дивитися на сонце, воно не сліпить.
Я витер сльози з засліплених очей і подумав: "Це правда, але так буває лише в дитинстві". Це були сакральні сльози.
Поняття "сакральне" формувалося як щось присвячене богам, Богові.
Ми його вирізняємо з-поміж усього зворушливого тим, що в сакральному насправді поєднано минуле і майбутнє. Це можуть бути різні речі, обставини, явища й тексти.
Найбільш промовистим прикладом сакрального може бути писанка, що є посланням з неосяжного минулого незбагненному майбутньому через наше сьогодення.
Молитва "Отче наш" є прикладом сакрального твору. "І прости нам провини наші" в ній - це апеляція до минулого, "І не введи нас у спокусу" - очікування майбутнього, "Хліб наш насущний дай нам сьогодні" - суть нині. І все це - минуле, майбутнє і сьогодення - поєднане в повноті "Бо Твоє є Царство, і сила, і слава".
Сакральне - це досвід до досвіду.
Смисли є сумою істин. Часто примітивність смислів є наслідком примітивності правил додавання істин, що нами застосовуються. Відтак потворність смислів не завжди є доказом потворності істин.
Театральність і декоративність, що для декого стали смислом, аж ніяк не спростовують істин Виходу, Звільнення і Відродження.