Кажуть, що під Різдво трапляються найнеймовірніші історії. Збуваються бажання, знаходяться скарби й рукописи (всі, врахуйте, безповоротно втрачені), і, що найцікавіше, щастя стає відчутно більшим. Ось, приміром, одна різдвяна історія — утім, абсолютно реальна й навіть злободенна, оскільки сталася вона на тлі новорічно-різдвяної квиткової кризи. Я маю на увазі кризу з залізничними квитками, що мають катастрофічну властивість кудись зникати під час новорічних свят, у той час як рідкісні щасливчики з квитками тусуються в порожніх купе й малонаселених плацкартних вагонах.
Загалом, коли 3 січня така собі киянка з романтичним ім’ям Ксенія прийшла до залізничних кас, квитки вимерли, як динозаври, і, зауважте, на всі напрямки аж до 10 січня. Виїхати абикуди було неможливо. Жалобним серпанком нездійсненого бажання покрилося Різдво в пітерських друзів, про яке Ксенія мріяла весь важкий трудовий грудень. Потрапити в місто на Неві через Москву чи Мінськ теж не вдавалося, оскільки квитків просто нікуди не було. Вочевидь, у такий спосіб місцева влада підігрівала патріотизм і без того свідомих киян.
У результаті крім Різдва в Києві Ксенії нічого не світило — можна було, звичайно, узяти СВ, але найкомфортніше місце в спальному вагоні виявилося нашій героїни не по кишені, а улюблені плацкартні й купейні місця вимерли як клас. Даремно Ксенія зі зворушливими придихами в голосі розповідала працівниці залізничних кас, як їй потрібно потрапити до Петербурга, і навіть намагалася просунути у віконце шоколадку — та була невблаганна. Важко зітхнувши, наша героїня стала повільно відходити від каси, як раптом за її спиною залунав приємний чоловічий голос.
«Дівчино, вам потрібний квиток на Пітер? — запитав незнайомець, який казна-звідки взявся. — У мене саме є». «СВ, напевно», — скептично зауважила Ксенія. «Ображаєте, купе», — відповів той. Ледь вірячи своїй удачі, щасливиця вирвала квиток із рук у пасажира, який так доречно підвернувся, гарячково сунула йому гроші і, мимохідь подивившись на хвилинного співрозмовника, кинулася до виходу. Крім квитка, її в даний момент нічого не цікавило.
Коли вранці 5 січня Ксенія з сумкою ввійшла до свого купе, біля вікна побачила знайому постать. Це був той самий «добрий чарівник», який продав їй купейний квиток. Молода людина цілком симпатичної та інтелігентної зовнішності сиділа, тужливо поглядаючи у вікно й нервово мнучи у руках фіранку. «Явно базікатиме всю дорогу», — невдоволено подумала Ксенія, яка більше любила не панібратські розмови із випадковими попутниками, а книжку й солодощі. Та чоловік виявився на рідкість мовчазним: він, сумно зітхнувши, закрив фіранку й за весь відрізок шляху до українсько-білоруського кордону не вимовив жодного слова. Втім, ні, попутник представився Глібом.
Щойно потяг виїхав за кордони України, у непередбачливої Ксенії, яка вчасно не подбала про роумінг, сів мобільний телефон. Власне кажучи, мобілкою — атрибутом розквітаючого класу — наша героїня обзавелася зовсім недавно, й то лише тому, що в однокімнатній квартирі, яку вона винаймала, не було телефону. Тому вона й не знала, що за межами України мобільний неконтрактних абонентів не ловить мережу. Дарма вона трясла свій Nokia, натискала на різні незрозумілі кнопки, включала й відключала та навіть панічно намагалася намацати в сумці підзарядку, яка кудись зникла. «У вас роумінгу немає... — раптом сказав похмурий і мовчазний Гліб. — Хочете, телефонуйте з мого». — «Спробую», — вдячно озвалася Ксенія.
Розмова розвивалася дуже швидко. Від обговорення властивостей мобільних телефонів попутники перейшли до визначних пам’яток Петербурга: палаців, книжок, пива «Невское» і чудового оселедця «Динабург». Виявилося, що все це Гліб знав досконало. У Гомелі він став відвертим і розповів Ксенії, що проданий їй квиток призначався для невірної нареченої. Виявилося, що її цікавить не Різдво з Глібом у Петербурзі, а січневий уїк-енд на одному з гірськолижних курортів Андорри і, звичайно, в іншій, презентабельнішій компанії. Петербург наречена вважала мотлохом, а пивом «Невское» просто гидувала. У результаті Гліб усе-таки поїхав на Різдво до Пітера, але не задля приємних вражень, а щоб розвіяти смуток-тугу. А квиток нареченої продав Ксенії. Такий ось вийшов у нього вояж.
Є поширена та загалом вірна думка, що попутники у потягу — випадкові люди й у купейного флірту немає майбутнього, як і в курортного роману. Це, звичайно, так, але під Різдво наведене вище «золоте» правило інколи дає збій і трапляються найнезвичайніші речі. Так сталося з нашими героями. На станції Дно, де Микола II зрікся престолу й яка вже тільки тому не передвіщала Ксенії нічого хорошого, Гліб запропонував співбесідниці ряд спільних пітерських заходів, у тому числі й поїздку до Царського села. «Поедем в Царское село, свободны, веселы и пьяны!» — відразу процитувала Ксенія, яка вже давно завбачливо запаслася віршами на всі випадки життя. «Там улыбаются уланы...», — радісно продовжив Гліб.
До Петербурга вони приїхали в найідилічнішому настрої. Купейний флірт перетворювався на різдвяний роман. У пітерських друзів Ксенія хіба що ночувала, а потім і ночувати перестала, аморально поселившись у готельному «даблі» Гліба. Пива було випито неміряно й приблизно стільки ж з’їдено оселедців. З ніжно улюбленого Ксенією пітерського магазину «Книжковий дім» зникла найцінніша продукція. Театральні білетерки довго ще розчулено і зі сльозами на очах згадували божевільну парочку, що не вилізала з храмів Мельпомени. Вони відвідали всі пітерські кондитерські — від «Норда» до «Египетских сладостей». Якщо після від’їзду Ксенії та Гліба в Північній Пальмірі щось і залишилося, то хіба лише якісь непристойні дієтичні страви — приміром, морська капуста чи там... мюслі. Ці «дарунки природи» Ксенія терпіти не могла.
«Ну що ж далі? Хепі-енд, весілля? — скептично зауважить якийсь читач, що нехтує різдвяними історіями. — Бути такого не може...». Автор цієї статті, звичайно, бита голова і в «рожеве життя» не дуже вірить. Та іноді вірити в нього доводиться. Особливо на Різдво. Адже саме в різдвяні свята знаходяться друзі, улюблені домашні тварини, а також — чоловіки та дружини. І навіть у потягах. Особливо, якщо ці потяги йдуть у Петербург. А такий потяг у нас у Києві один. 53-й. Загалом, як співав Остап Бендер, «закройте вашу книжку, допейте вашу чашку, дожуйте ваш последний бутерброд, возьмите и продайте последнюю рубашку и купите билет на пароход». Не на пароплав, друзі. На потяг №53, Київ—Санкт-Петербург...