— Бачиш ховрашка?
— Ні, не бачу.
— І я не бачу. А він — є.
Із фільму «ДМБ»
Відповідь була, як зазвичай у таких випадках, спізнілою й неадекватною. На південному сході Франції в місті Карпентра увечері в п’ятницю спалахнула місцева мечеть. У неї з двох проїжджаючих автомобілів полетіли пляшки із запалювальною сумішшю.
Весь цей час світ споглядав на тритижневий заколот арабських маргіналів із змішаними почуттями. Росія — із жалем і зловтіхою (а ви нас за Чечню лаяли!), США — зі співчутливими нагадуваннями (про позицію Франції в іракській війні), Європа — із зростаючим хвилюванням, яке загрожує перерости в страх.
Україна, як годиться, з цікавістю крутить головою туди-сюди. Нас це начебто ніяк не стосується. Не зовсім порослі мохом сентиментальні «ліваки» згадають студентські заворушення в травні 1968 року, зовсім старі опудалопоклонники зведуть усе до класової боротьби. Праві промовчать, бо лаяти арабів поспіль — або вульгарно, або якось дуже проізраїльськи звучатиме. А вибірково ганити французьких арабів — неполіткоректно.
Підказую: дуже доречно буде лаяти і французьку постколоніальну політику, починаючи з кінця 1950-х років. А краще — з часів тамплієрів. Точно не помилитеся. Безмежне марнославство білих королів і лицарських орденів середньовіччя не дозволяло свідомості прийняти той факт, що культура й наука країн Магрибу багаторазово перевершували європейську, котра все ще живилася огризками знань Римської імперії.
Але це було тоді. Виняткова середземноморська цивілізація (сплав арабського і європейського), якою захоплювалися Альбер Камю і Сімона де Бовуар, була відносно недовговічною. Теж канула в Лету, деградувала, як і численні її давні попередниці, наприклад, єгипетська чи індійська. І за тією ж аналогією Франція, сторіччями пориваючись на пошуки вже не існуючих духовних і матеріальних скарбів Сходу, як здобуток в основному привозила тільки рабів. Що з того, що, на відміну від рабовласників США, їх не везли в трюмах кораблів, а залишали трудитися на білих за місцем проживання в Африці чи Середземномор’ї? Адже психологія запопадливого раба-виконавця передбачає не тільки розуміння зв’язки нагорода—покарання, а й затаєну заздрість і ненависть до сильнішого й заможнішого пана.
Зворушлива медіаісторія про двох підлітків, які ховалися від поліції в трансформаторній будці і загинули там, дуже двозначна. Якщо вона правдива, то свідчить про розумовий рівень цього соціально-вікового прошарку, який навіть не розуміє, що така електрика. Якщо вигадка, то це спроба відвернути увагу громадськості від політики головного французького силовика Ніколя Саркізі. Цей нащадок угорських іммігрантів уперше за останні 30 років оголосив справжній хрестовий похід проти вуличної злочинності, відправив поліцію в передмістя — місця її зародження — і особисто брав участь у рейдах.
Чому закотилася зірка Шарля де Голля, національного кумира? Через його нехарактерно м’яку, ліберальну позицію стосовно бунтівного Алжиру. Французи звідти рятувалися втечею до Франції, де, отримавши презирливе прізвисько «чорноногі» (через немодну тоді південну засмагу), позбавлені майна й роботи, підтримали підготовку антиголлістського заколоту ОАС — парашутистів французького спецназу. От стосовно них де Голль повівся дуже рішуче. Радянський Союз, який любив усі національно-визвольні рухи у світі, окрім своїх власних, йому аплодував.
Франкомовна Африка й Азія черговою хвилею ринули в цей історичний пролом. Поступово співвідношення християнського та мусульманського населення, яке було завжди характерним тільки для крайнього півдня Франції, стало типовим для всієї країни. І з огляду на це співвідношення та французькі закони, уже кілька років поспіль стоїть питання про масштабне будівництво мечетей в історичному Парижі. Не в Нотр-Дам же їм ходити чи Сакре-Кер.
Коротше кажучи, Франція, як всі імперії, багато десятиріч і навіть сторіч створювала і зрощувала на свою голову расово-національно-релігійну проблему. Терміни можна знайти і м’якіші, але гостроти від цього менше не стане. У цьому сенсі немає жодної різниці між негритянськими бунтами в США, чеченським терором у Росії і сімома тисячами спалених автомобілів у Франції.
Та якщо араби поводяться погано, то казати про це вголос пристойно лише євреям, переважно ізраїльтянам. Ну і, відповідно, навпаки. Радикальні висловлювання громадян із країн ОПЕК теж прийнято пропускати повз вуха. Вони за століття спільного проживання стільки цікавого одне про одного дізналися, що втомишся слухати. Хоча був же успішний прецедент у Нідерландах — радикальні білі націоналісти покійного Піма Фортайна, вважай що фашисти, офіційно взяли під захист голландських євреїв, оскільки їхні магазини стали дедалі частіше піддаватися пограбуванням і погромам із боку хуліганів арабського походження. І всі одразу заспокоїлися, усі були задоволені. За досягнутий у такий нетрадиційний спосіб громадський спокій Фортайн заплатив життям — застрелили. Звичайна гірка доля справжніх миротворців (згадаймо того ж Іцхака Рабина).
Тому східноєвропейці, розгубивши радянський лексичний запас і не зовсім вивчивши хитромудре крутійство західників, говорячи про расово-релігійні проблеми, використовують зовсім уже якийсь «хазарський словник», куди там Мілораду Павичу. Висловлюються з приводу сусідських проблем. Своїх начебто й немає?
Начебто є. В Україні вони в закритих і відкритих зведеннях СБУ і МВС про нелегальну імміграцію, про транзит нелегалів у Європу, про наркотрафік, работоргівлю дітьми та жінками, організовані злочинні угруповання за національно-релігійною ознакою тощо. Ці проблеми мають чітке південно-східне походження, а вже китайське воно чи чеченське — важливіше для оперативників. Корінні жителі України називають носіїв і творців цих проблем різними незлостивими, але в усякому разі й не ввічливими термінами, говорячи про розріз очей, відтінки й колір шкіри, релігію чи побутові звички. Тобто позиціонує їх як «чужих». Як у всьому світі, невеличкий, успішно асимільований відсоток освічених людей, спеціалістів — це теж «свої», їх не беремо до рахунку, їм можна й тупі анекдоти про них самих розповідати.
Чи можна якось по-науковому виявити гостроту цієї проблеми в Україні? Так, як це формулюється сьогодні, навряд чи. Соціологія расизм і ксенофобію називає по-своєму — «індекс соціальної дистанції». Так от, за цим показником у Криму, наприклад, найгірше ставляться... до поляків, яких більшість у вічі не бачила. Але для масової свідомості кримчан це страшний символ західної експансії на пострадянський простір. Хоча й бандити кримські, і неорганізовані громадяни стріляють одне в одного й духопелять як попало за конкретну кримську землю і податкову волю. А загрозу бачать у поляках. Тобто на свідомому рівні українське суспільство користується стереотипами пролетарського інтернаціоналізму. На побутовому — діє ситуативно і нерозбірливо. А на підсвідомому — витискає очевидні факти, здійснює підміни понять і трансфер, перекидання відповідальності — усе за Фрейдом. І масова свідомість українців ніякої модернізації суспільства не хоче, а коли й згадує цей термін, то має на увазі лише зміцнення засад консерватизму.
Щоб називати речі своїми іменами і користуватися плодами цієї свободи, треба перестати боятися. Історичних аналогій, неправильних трактувань, можливості комусь не сподобатися чи сподобатися не тому.
Французька історія, за всього свого ефектного драматизму, судячи з усього, має дуже просте походження. Принциповий Саркізі (на нього місцями дуже скидається Луценко) своїми зачистками серйозно наступив на хвіст арабській наркомафії. Безробітні підлітки — ідеальні розповсюджувачі наркотиків. Особливо у Франції, де для підлітків узагалі не існує кримінальної відповідальності ні за що, сісти вони в принципі не можуть. Національність — дуже зручний «дах», тебе в’яжуть за героїн, а ти можеш кричати, що через колір шкіри чи віросповідання. Легко потрапляєш у заголовки новин — усім незручно, усі потім вибачаються й виправдовуються.
Ага, а до чого тут Україна? До того, що в XVII столітті погроми шинкарів козаками були викликані зокрема тим, що шинкарі мали монополію на горілку. Точніше не вони, а польський король, який цю монополію здавав їм за великі гроші (заборонивши євреям займатися іншим промислом). На той час — майже героїн. Закінчилося все великою різаниною.
Сьогоднішні зубожілі араби Франції — ті ж українські євреї середньовіччя, на яких після 1648 року відігралася польська шляхта, побоюючись із деяких пір чіпати українців. Є небезпека того, що сучасна європейська «шляхта», володіючи всіма монополіями та привілеями, зробить французьких арабів цапами офірними за те, що накоїла сама — з лихим умислом чи без нього.
Кілька років тому я бачив у Парижі, як араби біля церкви Сакре-Кер із пластмасовими відерцями з льодом «впарюють» туристам за шалену ціну колу-фанту-спрайт. Все це вони беруть у ледачих білих власників долішніх кав’ярень. На них періодично робить облави поліція, араби прожогом утікають від церкви вниз, «докази» нелегальної торгівлі жбурляють у кущі (запам’ятовуючи місце), весело регочуть. Поліціянти тупотять за ними навздогін, не дуже намагаючись наздогнати. Теж регочуть. Дитячий садок якийсь.
Зараз, напевно, усе зміниться.