У всякому разі, саме так інтерпретує російська преса запрошення (особисте!) українського Президента патріарху Московському і всієї Русі Алексію відвідати Україну «у будь-який зручний для владики час».
Більш за все не дає спокою російській пресі і церкві дійсно незвичайна церковно-релігійна багатовекторність глави нашої держави: Папа Римський, патріарх Варфоломій, патріарх Алексій — усі прапори очікуються в гості або вже побували. Втім, ця зовнішня багатовекторність — ніщо порівняно з внутрішньою. Маючи в минулому цілком вигляд атеїста (між іншим, природно і ненатужно), український Президент, певне, останнім часом поміняв орієнтацію, вирішивши, що бути атеїстом лідеру «соборної держави» якось не личить. Напевно, поняття «соборність» тут має асоціюватися з церковним розумінням слова «собор». І ось ми вже бачимо нашого лідера, котрий цілує поперед інших ковчег із мощами Андрія Первозванного. Причому безпристрасна телекамера фіксує на президентському обличчі героїчну боротьбу з природною людською бридливістю. Та що вдієш — назвався грибом... Ось тільки проблема в тому, що в нашій ситуації треба лізти не в один кошик, а відразу в три. Щоб не запідозрили в перевазі однієї конфесії до всіх інших. Доводиться мотатися — за один день треба встигнути як мінімум у три храми, собою втілюючи власну мрію про «єдність української церкви». І було б це цілком пристойно з боку глави держави... Якби не рамки металошукачів у воротах храму. Якби не натовп парафіян, які не потрапили на «президентську» службу, у подвір’ї церкви. Досі, певне, невтямки нашій владі — і світській, і церковній, що церкви створюються не для «внутрішнього користування» номенклатури. Що всередині церковної будівлі діють інші порядки, установлені задовго до появи радянського чиновництва з його чванством і неуцтвом, гордо пронесеним крізь 10 років незалежності. Тому, коли Президент на святкуванні 950-річчя Києво-Печерської лаври виголошує промови про те, що «влада готова підтримати релігію», і про те, що віра повинна відігравати в житті держави певну роль (яку саме — сказано не було), це говорить лише про нашу загальну — народу, церкви, влади — громадянську і релігійну недорозвиненість. Або про загальну байдужість. Або про цинізм. І вже у всякому разі — про небажання прийняти на себе відповідальність за власну долю і душу.