UA / RU
Підтримати ZN.ua

Кучма, Трумен і Грант або Екс-президентські пенсії по-українськи й по-американськи

Повернення урядом Януковича пенсійних пільг екс-президенту Кучмі — зворотній бік політики соціального геноциду проти мільйонів пересічних пенсіонерів...

Автор: Аркадій Сидорук

Повернення урядом Януковича пенсійних пільг екс-президенту Кучмі — зворотній бік політики соціального геноциду проти мільйонів пересічних пенсіонерів. Цей крок спонукає до роздумів: чи політика в принципі несумісна з мораллю, чи сумні рекорди аморальності вона ставить саме в Україні? Тож доречно вести мову не про політику взагалі (тим паче тільки про українську), а радше про політиків (і не тільки українських).

Колишній хазяїн Білого дому на межі банкрутства

Згадуючи той час, коли він був господарем Білого дому (1945 — 1953), президент США Гаррі Трумен говорив: «Я намагався ніколи не забувати, ким я був раніше, звідки я й куди повернуся». В останньому зверненні до нації він заявив: «Я знову стану звичайним приватним громадянином цієї великої Респуб­ліки. Так як це й має бути».

Відмовившись балотуватися у президенти на третій термін (хоч Конституція йому цього не забороняла), він повернувся у рідне місто Індепенденс (штат Міссурі), «без охорони, без заробітної платні, без президентської пенсії». (виділено А.С.) Він не мав від федерального уряду жодної фінансової підтримки, крім щомісячної військової пенсії — 112 доларів 56 центів. Гаррі з дружиною Бесс жили за гроші, які заощадили й зберігали в урядових бонах зі щорічних 100 тисяч доларів, що їх отримував Трумен під час другого терміну перебування при владі. Після вит­рат і сплати податків, від президентської зарплатні лишалося щороку в середньому 4000 доларів. Щоб поліпшити родинні фінансові справи, в останні тижні перебування у Білому домі Трумен навіть змушений був взяти позичку в Національному банку.

Мабуть, пан Кучма нізащо не повірить у таке, або вважатиме екс-президента найбагатшої у світі країни телепнем. Чи варто було так довго хазяйнувати у Білому домі задарма?

Натомість вибір у колиш­ньої першої родини Америки був невеликий. Через фінансову скруту вона оселилася у своєму старому будинку. «Якби я не продав частку власності, успадковану разом з братом і сестрою від матері, я змушений був би жити на соціальну допомогу», — зізнавався Трумен.

Попри фінансові труднощі, він відкидав усі пропозиції, які передбачали платню принаймні рівнозначну його президентській зарплаті за роботу, що вимагала б від нього мінімум часу й зусиль. На спокуси легкого заробітку у нього була одна відповідь: він не дозволить використати у комерційних цілях престиж і гідність президентської посади. Якось фірма «Тойота» як символ поліпшення відносин між Японією та Америкою запропонувала йому подарунок на колесах. Трумен категорично відмовився у письмовій формі: він «ніколи не сяде за кермо авто іноземного виробництва».

Комерсанта з нього не вийшло. У молоді роки Гаррі збанкрутів, однак до останньої копійки сплатив наданий йому кредит, хоч міг цього й не робити. На схилі років, продавши часопису «Лайф» за фантастичну як на той час суму — 600 тисяч доларів — ексклюзивні права на публікацію мемуарів, він примудрився отримати у кінцевому підсумку чистого прибутку… 37 тисяч доларів. (Трумен чесно розрахувався з тими, хто допомагав йому готувати до друку мемуари, й так само чесно сплатив податки).

Гаррі добивається справедливості

Колишній хазяїн Білого дому, зрештою, знову став затребуваною особою в суспільстві, домігшись достатку невтомною працею. Втім, він вважав себе морально скривдженим. Трумен так пояснив це кореспондентці «Нью-Йорк таймс» Ен О’Гейр Маккормак: «Свого часу ми ухвалили закон, який надавав усім генералам з п’ятьма зірками та адміралам у відставці право мати трьох працівників і грошову допомогу, необхідну для утримання офісу. Дивно, що людина, яка присвятила 18 років державній службі і домоглася усього цього для тих, хто до неї належав, сама мусить розоритися…» Трумен пояснював журналістці, що він домагається не пенсії, а справедливості.

Завдяки його зусиллям Конгрес ухвалив 1958 року «Закон про колишніх президентів», який забезпечував їх пожиттєвими пенсіями, коштами на утримання офісів, зарплатнею їхнім працівникам і поштовими пільгами. Хоч як це дивно, та лише 33-й президент Гаррі Трумен перший в історії США потрапив до списку найвищої гільдії державних пенсіонерів.

Під рентгеном аналогій

Будь-яка аналогія шкутильгає, говорить відоме прислів’я. 1994 року, під час державного візиту Леоніда Кучми до США, Білл Клінтон необачливо назвав його «українським Франкліном Делано Рузвельтом» (мені довелося чути це власними вухами). Тож скористаюся з іншої дещо абсурдної аналогії, порівнявши внесок у національну й світову історію Кучми та Трумена. Упродовж десяти років президентства Кучма спромігся висунути одну-єдину «концепцію», та й ту недолугу — про «національну ідею», що «не спрацювала». У дипломатичних колах (бо загалом у світі про нього мало хто чув) він лишив по собі слід передусім, «касетним скандалом». Натомість із Труменом пов’язані проголошення доктрини його імені й здійснення плану Маршалла, що врятувало Європу від кремлівського зашморгу, встановлення повітряного мосту для прориву сталінської блокади Берліна, відсіч комуністичній агресії на Корейському півострові й створення НАТО, що запобігло радянській окупації Європи. Концептуально його зовнішня політика ґрунтувалася на цінностях американської демократії та особистих патріотичних переконаннях.

Щастя не тільки
в грошах…

Та повернімося до головної теми. Жоден з попередників Трумена не отримував пенсії як колишній голова держави... Декотрим з них після відставки довелося пережити тяжкі часи. На межі банкрутства опинився навіть один з отців нації, третій президент Томас Джефферсон (1801 — 1809). Його друзі зібрали гуртом 16000 доларів, щоб сплатити за нього борг і зберегти його гостинний маєток у Монтічелло. Четвертий президент Джеймс Монро (1809 — 1817), потрапивши у фінансову скруту, змушений був продати власний дім і переїхати до доньки у Нью-Йорк.

Драматичні перипетії чекали на 18-го президента, переможця громадянської війни Уліса Гранта (1869—1877). Друзі створили фонд у 100 000 доларів для придбання ним особняка у Нью-Йорку. Згодом його приятель Вільям Вандербільт позичив Гранту
150 000 доларів, щоб той заснував брокерську фірму. Менш як за два роки вона збанкрутіла, і він залишився без копійки. Щедрий кредитор ладен був повністю списати борг, але той не поступився гідністю і віддав йому всю власність.

Грант знову вскочив у фінансову халепу. Його справи дещо поліпшилися після того, як Конгрес відновив йому генеральське звання з платнею за нього. Та для утримання маєтку грошей катастрофічно не вистачало. Колишнього президента, зрештою, виручив Марк Твен, запропонувавши йому опублікувати спогади. Вражений невиліковною хворобою, Грант ледве встиг написати «Особисті мемуари». 450 тисяч доларів, зароблені виснажливою працею, дісталися у спадок його родині.

P.S. Якби Кучмі раптом спало на думку слідом за щойно презентованим опусом «После Майдана» і вже забутим «Украина — не Россия» написати мемуари «Я — не Трумен, не Джефферсон і не Грант», йому довелося б наймати не тільки копірайтерів. Втім, для цього цілком вистачило б грошей і без відновлення екс-президентських пенсійних привілеїв. Тільки хто читатиме оті мемуари?