Я хочу розповісти вам про річку, яку високі очеретяні зарості розбивають на безліч осколків небесного кольору. Де над колиханням волоті діловито літають сірі чаплі, й лелеки обережно ступають заливною лукою. Де вода ще настільки прозора, що не відірвати ока від водоростей, які з дна пробиваються до сонця.
Теплоходи сюди не запливають і турфірми круїзів не організовують. Удайські плавні під силу тільки маленьким суденцям — рибальському човнові чи туристичній байдарці.
Отже, місце дії — Полтавська область, річка Удай, притока Сули.
Щоб добратися до Удаю, можна купити квитки на автобус в полтавському напрямку. Чи замовити таксі — мікроавтобус або автобус — благо, перевізників нині багато. А щоб подорожувати річкою, непогано б мати туристичну байдарку. В ній може поміститися сім’я з кількома дітьми.
Для початку подорожі Удаєм підходить Пирятин чи селище Велика Круча. У Пирятині знімали фільм «Королева бензоколонки», про що нагадує однойменне кафе біля автовокзалу. А у Великій Кручі в дідуся з бабусею провела своє дитинство та юність Надія Дурова — прообраз головної героїні «Гусарської балади».
Сплавляючись Удаєм на човні, можна спостерігати за птахами, які живуть у плавнях. Це заняття особливо подобається дітям. Здається, всі ці птахи — від дрібних зимородків із переливчастим пір’ям до великих чапель і лелек — жили тут завжди. І завжди були плавні, і завжди текла річка, і стояли тихі будиночки під очеретяними дахами, і життя минало неквапливо й по-своєму привабливо...
З води до синього неба підіймаються стебла очерету. Човен охоче піддається течії, нашим зусиллям і несе нас уперед, до давнього городища. Нарешті, правий берег річки стає дедалі вищий. Рукотворні горбки, вкриті травою, нагадують карпатський краєвид у мініатюрі. Давним-давно в цьому місці було укріплення. Люди ховалися за стінами колись потужної фортеці від кочівників.
Тут можна переночувати. Наше тимчасове житло не залишить після себе жодних слідів, окрім прим’ятої трави. Зате пластикове сміття, яким рясніють береги сучасних річок, дасть поживу археологам майбутнього. І через кілька тисяч років пластикова пляшка з одноразовою склянкою прикрасить експозицію приватної археологічної колекції. А якщо пощастить, то й державним музеям перепаде кришечка з різьбленням. «Вірогідно, нею користувалися наші предки для закупорювання високих посудин із вузькою шийкою...» — розповідатиме електронний екскурсовод. Ну, а я докладу всіх зусиль, щоб хліб археологам дістався нелегко, й заберу пляшку з собою!
Далі, за хутором Куренька, тимчасово покинувши плавні й знайшовши обидва береги, річка швидко несе човен, і потрібно уважно стежити, щоб не пошкодити днище об підводні корчі. Потім течія вгамовується, а по правій стороні з’являється садиба лісника. Високе дерево на березі обладнане тарзанкою, де можуть розважитися охочі до гострих відчуттів. Але це напрочуд гарне місце псує свіжа вирубка.
Нижче за течією починається найдовша ділянка плавнів. Тут можна плисти річкою, не бачачи ні правого, ні лівого берега, тільки трьох-, чотирьохметрові стіни колишуться по обидва боки, й крила потривожених птахів розсікають повітря...
Ще нижче, там, де закінчуються плавні, починається більш обжита ділянка річки. Тут уже, крім чапель і лелек, можна познайомитися з «допитливими» домашніми качками й гусками. А біля села Тишки є місце, де в повінь річка розливається настільки, що віковий вербовий ліс опиняється у воді. Поверхня води під деревами вкрита вербовими сережками й жовтими квітами калюжниці. Байдарка, яка сковзає лісом між колонами-стовбурами, — неабияке видовище.
А ось і злиття Удаю із Сулою. Тут стоїть селище Березоточа. В ньому є дерев’яна Свято-Покровська церква, яку побудували козаки в далекому 1795 році. 1866-го храм перебудували, і в такому вигляді він зберігся до наших днів. 1918 року церкву закрили, дзвони й хрести зняли й вивезли. А запрацювала вона знову вже під час німецької окупації. Після відновлення радянської влади церкву знову намагалися закрити, але парафіянам удалося відстояти святиню. Привітна матушка на ваше прохання гостинно відчинить двері храму.
Подорожі Удаєм від Пирятина до Березоточі можна присвятити днів зо три, а якщо підбереться компанія з родин із дітьми, то ліпше розтягти задоволення на тиждень. Тоді можна, неквапливо змахуючи веслом, прислухатися до шелесту вітру в очеретах. Смакувати кожний захід сонця і, вгамувавши малят, насолоджуватися симфонією величезного пташиного оркестру, котрий якимось незбагненним чином обходиться без диригента...
Їхати додому можна з Березоточі, але зручніше з Лубен. Щоб дістатися цього тисячолітнього міста, варто витратити ще пару годин і пройти 12 кілометрів Сулою на човні. А якщо є час, то можна затриматися біля знаменитого Мгарського монастиря, який розкинувся на пагорбах правого берега Сули в кількох кілометрах від Лубен. Його мальовничими околицями кортить блукати нескінченно. Та й у Лубнах можна багато чого побачити. Але це вже тема для окремої розповіді...