А ось і він — бадьорий командний голос, професійні борідка і черевце, рішучі різкі рухи. Упівоберта віддає комусь підлесливому останні вказівки, переключаючись одночасно на розмову по мобільнику. У джип — і вперед. А вслід із захоплено-задумливими інтонаціями лунає:
— Так... Крутий батюшка...
Правда, знайомий типаж? І років десять тому його прихід у церковне життя пов’язувався з радісними змінами, із відмовою від образу затурканого сільського попа, що боїться власної тіні, якого принижує обласний уповноважений і місцевий секретар райвиконкому. Після тисячолітнього ювілею хрещення Русі, із часу горбачовської «перебудови» у Церкві з’являється свій, незалежний хазяїн. Він швидко навчився використовувати нову кон’юнктуру, опанував загалом нехитрі механізми пошуку грошей серед криміналізованих ділків, знайшов «конкретний» підхід до старої номенклатури.
Взагалі-то Церква вийшла з радянських часів із завидним досвідом накопичення та використання тіньових грошей. Адже легального капіталу вона в принципі не могла мати, оскільки законом позбавлялася права юридичної особи. А фактично гроші були, і на той час чималі. Після початку змін знадобилися і самі гроші, і досвід роботи «у тіні», і напрацьовані в минулому зв’язки.
Повсюди зведені храми радували око. Ну, може, вони були позбавлені архітектурної довершеності, виглядали занадто сіро й одноманітно. Але ж будувалися вони після сімдесяти років суцільних руйнацій! І мало хто замислювався — як же так виходить: люди не одержують зарплати, бабусі-пенсіонерки заощаджують на хлібі та олії, а їхніх пожертвувань виявляється досить для зведення храмів, одні проекти яких обходилися в десятки тисяч. Лише іноді ліберальна преса гарчала з приводу мільйонів, що зникали в церковних новобудовах і не дійшли до зубожілого народу. І хто її читає, ту ліберальну пресу! До того ж і епоха гласності незабаром відійшла в минуле...
У нас у Харкові біля однієї з чудово відбудованих церков стоїть пам’ятник одному з таких енергійних будівельників. Як йому заздрили інші священики! Заздрили його блискучим зв’язкам, його пробивній енергії, його грошам. Щоправда, обличчя його нових друзів навіювали роздуми... Ну то й що! Адже гроші, кажуть, не пахнуть! І от коли вже храм був повністю відновлений і готувалися до його освячення, сталося несподіване: цей «крутий батюшка» необережно взявся за металеву дверну ручку в церкві, яка чомусь саме тоді виявилася в контакті з дротом під високою напругою. Ось так... У новій церкві став служити новий ієрей, а колишній об’єкт заздрості духівництва назавжди залишився біля церковного порога похований.
За останні роки рідко який журналіст не писав про участь Церкви в нафтовому бізнесі, прихованій контрабанді автомобілів, торгівлі сигаретами, алкоголем чи «ніжками Буша». Руйнівний потенціал торгових авантюр (вдалих чи невдалих — байдуже), у які дозволяє себе втягти Церква, велетенський. Для православних Церков на пострадянському просторі непогано було б витягти урок із моральних утрат, яких зазнав Ватикан через його причетність до банківських афер ще років сорок-п’ятдесят тому. Але давайте уявимо собі молоду і не дуже досвідчену в духовному житті людину, направлену в глибинку, де вона виявляється практично позбавленою підтримки ієрархії і повністю матеріально залежною від парафії. Ну добре, на Водохрещі, на Великдень юрмляться біля храмів тисячі людей, зберуть непогані пожертвування. На зарплату батюшці і причет вистачить. А для богослужінь же, як правило, виділено старий напівзруйнований будинок, який треба привести хоча б у відносний порядок. Треба також платити за опалення, за електрику. Головне ж, треба одночасно збирати десятки тисяч доларів, про які і подумати страшно, для будівництва майбутнього храму. Де взяти гроші?
І тут неодмінно з’являються вигідні пропозиції. Пам’ятаю, мені, наприклад, пропонували виділити в церкві приміщення під магазин, здати сам будинок храму в заставу під кредит для партнера, допомогти йому організувати поїздку в Аргентину, купити там хутряні шуби, продавати їх у церковному магазині і на ці гроші будувати храм. Якось Бог допоміг, та й мені було під сорок, коли прийняв священичий сан, вік уже не авантюрний, а ще допомогла традиційна слобожанська недовірливість — відмовився. Але ж нав’язуваний мені клієнт зумів потім провернути такі ж авантюри з іншими православними Церквами і з політичними партіями! Знаю, наприклад, що досі шукають «Боїнг» рису, отриманий ним як гуманітарну допомогу для одного релігійного центру. Та й я сам, скажу чесно, регулярно відмовляючись від таких пропозицій, поки вони не вичерпалися, наодинці мучився від думок: а чи не піти на ризик? Адже не для себе — для Церкви потрібні гроші!
Напевно, тисячі і тисячі людей пройшли через ті ж болісні переживання за роки правового свавілля, що коїлося в Україні наприкінці минулого століття. Я вірю, хочу вірити, що більшість священиків вистояли перед спокусами. І аж ніяк не всі, хто потрапив у пастку захланності, прогорів. Багато хто не тільки отримав від сумнівних угод непогані дивіденди, а й набув зв’язки зі сформованими кланами, а через них — із чиновниками, що лобіюють їх. І знову сотні й сотні менш везучих священиків із заздрістю поглядають на блискучі бані церков, що стрімко виросли, таких ось «крутих батюшек», на їхні машини, які вони міняють щосезону, на монументальні будинки. Боюся, але заздрісники занепокоєні не стільки майбутнім Страшним Судом чи навіть земною прокуратурою, скільки проблемами виживання своєї сім’ї та своєї парафії.
Парафіяни ж часто відмовляються зрозуміти моральні перешкоди до отримання сумнівної допомоги. Згадується класичний випадок у Львові, коли молодий негідник вижив із парафії старого заслуженого священика, свого настоятеля. Він обвинувачував маститого протоієрея в нерозторопності, у невмінні ладнати з владою і зі спонсорами. І що ж ви думаєте? Парафіяни підтримали розторопного, хоча за старого настоятеля заступилися й єпархіальне начальство, і більшість досвідчених священиків. Будь це в притчі, ми із радістю почули б, що молодий виявився шахраєм, був викритий і вигнаний. Але то в притчі. А в реальному житті — навпаки. Він побудував церкву, потім зробив стрімку кар’єру, нещадно знищуючи все, що заважало йому на шляху. Парафіяни ж, знаючи, що колишній співробітник настоятеля не вирізнявся ні щирістю віри, ні твердістю моралі, коли він пішов на тепліше місце, все одно згадують його з замилуванням і подякою.
Як легко обдурити громадську думку — особливо, коли суспільство саме прагне бути обманутим і уникає правди! Що більше подобається народу — слухати, який він талановитий, древній, справедливий, чи слухати повчання з приводу недостатньої працьовитості, апатичності, відсутності почуття власної гідності? Ну якому, скажіть, міському голові, губернатору, голові сільради чи начальнику в’язниці сподобається бачити біля себе суворого і справедливого викривача чи навіть просто щиру людину, котра не бажає заплющувати очі на творене неподобство? Хто сьогодні в Україні погодився б слухати людину, подібну до святителя Іоанна Златоуста, котрий дозволяв собі заявити про імператрицю: «Знову шаліє Іродіада, знову шукає глави Іоанна Предтечі!» Інша річ, якщо служитель Церкви послужливо підносить орден, захищає від опозиції, всідається поруч у президії, частіше повторюючи при цьому: «Несть бо власть, аще не от Бога!»
А Апостол Павло ж писав ці слова (Рим. 13:1) про поганську Римську імперію, про владу, котра розіпнула Христа і страчувала тисячі християн. Цю владу він не виправдував і не підтримував. Зрештою, він і сам був засуджений на смерть цією владою. Але Апостол у своїх богонатхненних міркуваннях виходив із того, що і найкривавіша, найбезбожніша влада існує завдяки «промыслительному смотрению» Бога, і людям, котрі перебувають при владі, християни зобов’язані допомогти спастися.
А як Церква може допомогти спастися? Допомагаючи звернути з хибного шляху, указуючи істинний шлях слідування Христу, нагадуючи вчення Євангелія. У всіх інших випадках люди, котрі зараховують себе до Церкви, лише сприяють загибелі душ, які вони випасають, підігруючи їхнім слабостям, не даючи засумніватися в допустимості їхніх великих і малих пороків. Хто по-справжньому любить наркомана: той, хто послужливо допомагає йому дістати дедалі більшу дозу наркотика, чи ж той, хто допомагає йому витримати ломку, може, навіть зачиняючи в кімнаті, переконуючи в згубності його хвороби, провокуючи його агресивність? Анітрохи не перебільшуючи, можна саме таким уявити вибір Церквою її суспільної ролі в Україні.
«Крутий батюшка» уже зробив свій вибір. Адже, обравши модель поведінки, прийняту в сучасних суспільних елітах України, він власним авторитетом підтверджує допустимість і сумісність із церковним вченням такої моделі. Ідеали суспільного успіху, кар’єри, накопичення, що приходять у ліберальній цивілізації на зміну цінностям тоталітарного суспільства, не більш сумісні з християнським вченням, ніж пам’ятні ідеї «будівників комунізму». І коли священик сам став зразком вдалого пристосування до цієї цивілізації, то що говорити про інших?..
Та в тім-то й річ, що «крутий батюшка» виявився головною дійовою особою в сучасному релігійному житті України не випадково. У суспільстві, де Церква не захищена від чиновницьких і політичних маніпуляцій, де панує право сильного, лише такий тип і може успішно зберегтися. Де і коли під час міжконфесійних конфліктів був застосований закон? Кого зі священнослужителів притягли до карної відповідальності за статтями, які передбачають серйозні покарання за розпал міжетнічної і міжконфесійної ненависті? Я не знаю таких випадків. Але відомі десятки випадків вдалої діяльності політиканів у рясах, котрі приваблювали однодумців радикальною фразою, загрожували кровопролиттям, знущалися в мас-медіа з опонентів. Ми вже звикли до того, що людина в рясі може вдарити чи образити співвітчизника, захопити майно, яке їй не належить, публічно висміяти національні святині. І якщо це буде прикриватися видимістю «міжконфесійних суперечок», не лише не втрутяться ні міліція, ні прокуратура, а й депутати Верховної Ради підуть у бій під прапорами чи то «єдиної Помісної Церкви», чи то «канонічного православ’я». Чи не заохочення це правового нігілізму і цинічної експлуатації залишків щирої релігійності у своїх інтересах?
Церква «крутих батюшек», над створенням якої успішно потрудилися й український істеблішмент, та й усе наше суспільство протягом останніх десяти-п’ятнадцяти років, не здатна здійснити його духовне оздоровлення. Адже зауважте: під акомпанемент розмов про «духовне відродження» ми ставали в ці роки дедалі прагматичнішими і цинічнішими. Наші взаємовідносини сьогодні набагато більш далекі від євангельського ідеалу, аніж вони були того ж 1988 року — року початку демократичних змін в Україні. Дехто шукає порятунок у волюнтаристичному об’єднанні Церков, завдяки якому Православна Церква ніби то зможе ефективніше впливати на мораль українського суспільства. На жаль, реальність набагато похмуріша. Сьогодні в Україні можна, і досить безболісно, об’єднати лише ділків із усіх юрисдикцій в одну Помісну Церкву. Але тоді виникне така деструктивна сила, від якої впадуть залишки суспільної моралі.
Єдину ж справжню Церкву, здатну протистояти спокусам суспільства споживання, можуть представляти люди з геть іншою ментальністю. Люди, максимально вільні від гнітючої економічної чи психологічної залежності від суспільства. І вони завжди є в Церкві, як завжди є в ній і торгаші, і авантюристи, і просто пролазливі пристосуванці. Проблема лише в тім, щоб голос саме цих, вільних від світської кон’юнктури людей був почутий.
Сьогодні цей голос в Україні дуже тихий. Не лише у світській, а й у церковній, точніше, церковно-політичній пресі ми бачимо як знову і знову позують з орденами і без них «круті батюшки», гучно викривають опонентів, вітають можновладців, урочисто стоять у передніх рядах на богослужіннях. Однак не чутно голосу пастирського напучування. Адже справжній пастир скромний і невибагливий. Він щирий — і саме тому незручний для тих, хто готовий слухати лише лестощі фарисеїв. Він здатний любити — і любити самовіддано, навіть коли його ближній дуже далекий від його власних уявлень про християнський ідеал. Але чи може суспільство, у якому люди роз’єднані і дратують одне одного, прийняти й оцінити цю любов?..
Насамперед справжній пастир — це людина молитви. А молитва несумісна із заклопотаною метушнею. Вона вимагає спокою, зосередженості, внутрішньої злагоди. Саме того, чого так бракує усім нам, громадянам України, сьогодні. Парадні богослужіння перед телекамерами ніколи не замінять відсторонену молитву подвижника і не зможуть замінити нашу безпосередню, особисту присутність у житті Церкви. Не в «спілках православних громадян» і політизованих братствах, а саме у Церкві, що починається в Сіонській світлиці з благодатного сходження Святого Духа на Апостолів і з євхаристичного єднання з Христом.
«Круті батюшки» страшні імітацією присутності Церкви в нашій дійсності, імітацією нашого входження в Церкву. Вони підміняють собою Церкву, пропонуючи пастві ерзац духовної допомоги замість реального пастирства. Але підміняють настільки, наскільки це вигідно суспільству і, зокрема, суспільним елітам. Коли суспільство шукає в Церкві не суворої справедливості, а потурання його хворобам, коли в пастирях хочуть бачити моральне виправдання власної слабості, коли Церкву прагнуть перетворити на видовищний додаток до офіційної ідеології — суспільство одержує те, на що воно заслуговує. «Крутих батюшек», які приходять туди, де бояться Істини.