Недавно в школах продзвенів останній дзвінок. Більшість дітей уже рветься на відпочинок, педагоги підбивають підсумки роботи. А для колективу педагогів білоцерківської середньої школи №20 минулий навчальний рік став особливим. За фінансової підтримки ЮНІСЕФ вони проводять експеримент «Інтеграція дітей з особливими потребами в загальноосвітню школу». Інваліди у візках тут сидять за партами поруч зі здоровими однолітками. І, як свідчить досвід, виграють від такого сусідства і ті, й інші...
— Не приховуватиму, багато хто скептично ставився до самої ідеї появи в загальноосвітній школі дітей із особливими потребами, — каже директор школи №20 Веніамін Кисельов. — Побутує думка, що сучасні підлітки надміру жорстокі, нездатні співчувати, тому навіть незначна фізична вада може стати підставою для глузувань над однолітками. Тут же йдеться про цілу групу дітей із серйозними відхиленнями у здоров’ї. У декого не діють руки, в інших — проблеми із зором, слухом, утруднена мова. Звісно, що й зовні ці діти відрізняються від здорових однолітків. Чи затишно вони почуваються в атмосфері великого колективу? Однак педагоги не сумнівалися в необхідності та своєчасності такого експерименту. Наші діти значно милосердніші, терпиміші й толерантніші, ніж заведено вважати. Важливо лише з ранніх літ виховувати в них повагу до кожної людини, незалежно від її фізичних можливостей. Наша школа вже третій рік співпрацює з міським оздоровчим центром «Шанс», у якому проходять реабілітацію діти-інваліди. Педагоги й учні постійно бувають у них на святах, ранках, влаштовують спільні заходи. Багато хто заводить дружні стосунки з однолітками і не з чуток знає про те, які серйозні проблеми відчувають люди з особливими потребами. Тому, коли директор центру «Шанс» Володимир Крижанівський запропонував спільно реалізувати проект інтеграції, ми палко схвалили цей почин.
— Колектив педагогів одностайно проголосував за те, щоб прийняти в нашу школу дітей-інвалідів, — продовжує Веніамін Кисельов. — Однак існувало чимало фінансових і організаційних проблем. Адже інвалідам, особливо у візках, необхідні умови, яких немає у звичайних школах. Багато приміщень потрібно було переобладнати: зробити під’їзди, спеціальні туалети, кімнати відпочинку, побудувати ліфт. Ми чудово уявляли собі обсяг роботи і труднощі, з якими нам доведеться зіштовхнутися у процесі реалізації цього експерименту. Але все це з лихвою перекривало бажання допомогти інвалідам стати повноправними членами суспільства. Адже мета школи — не тільки давати молоді добру освіту, а й виховувати, прищеплювати їй дух вільного і незалежного мислення, допомагати утвердитися в житті. Дуже важливо створити в учнівському колективі гуманну, демократичну атмосферу, в якій рівноправними почуваються всі діти, незалежно від рівня фізичної свободи.
Завдяки фінансовій підтримці ЮНІСЕФ, міського виконкому і низки громадських організацій перший поверх школи № 20 сьогодні майже наближається до європейських стандартів. Тут обладнали пандус, установили спеціальні парти, зробили кімнати відпочинку і психологічної реабілітації, зручний туалет для інвалідів у візках. Виділили автобус, який щодня привозить дітей на заняття, а потім і розвозить по домівках. А ось будівництво ліфта поки що відкладається, що серйозно ускладнює пересування інвалідів по інших поверхах. Але ці труднощі відступили перед палким прагненням дітей навчатися у звичайній школі, спілкуватися зі здоровими однолітками. Спочатку планувалося, що учасниками проекту стануть лише шестеро юних вихованців центру «Шанс». Але, як повідомив його директор В.Крижанівський, охочих виявилося значно більше. Було просто неможливо їм відмовити. Тому сьогодні у школі навчається двадцятеро дітей із особливими потребами, семеро з яких — інваліди у візках.
На думку педагогів, процес адаптації до шкільного життя пройшов на подив швидко й легко. Діти обвикнулися в новому приміщенні, звикли до дисципліни, домашніх завдань, уроків. Їх тішить те, на що звичайні школярі вже давно не звертають уваги: можливість на перерві самостійно виїхати на шкільне подвір’я, подихати свіжим повітрям, купити ручку, зошит, морозиво чи інші необхідні дрібниці. Адже колись багато хто навіть не вмів поводитися з грішми, оскільки не міг нікуди піти без супроводу батьків, а коло спілкування було обмежене стінами квартири.
Багато в чому швидкій адаптації сприяла тепла, доброзичлива атмосфера в колективі. Психологічно школярі були підготовлені до того, щоб прийняти цих дітлахів у свій колектив. За минулий навчальний рік від новачків жодного разу не надходило скарг із приводу конфліктів, глузувань із боку однолітків. Навпаки, старші діти з власної ініціативи взяли шефство над інвалідами у візках, допомагають їм добратися до потрібного кабінету, піднімають по східцях. Бачачи, що однолітки ставляться до них шанобливо, діти стали більш розкутими і товариськими. Як і всі школярі, вони непосидючі, люблять перерви і з задоволенням розважаються. У кожного свої інтереси. Наприклад, у 10-річного Сергія Пермякова улюблене заняття — читання, тому на великий перерві він зазвичай поспішає в бібліотеку — із задоволенням вивчає книжкові полиці, замовляє журнали, газети. Наташа Гетьманова часто зазирає в класи, де проходять уроки праці, милується виробами, пробує майструвати сама. Оля Єсіна тонко відчуває музику, її хобі — танці в інвалідному візку. Дівчинка із задоволенням танцює як із партнерами у візках, так і зі здоровими.
— Наші нові учні дуже емоційні, ранимі й водночас довірливі і відкриті для спілкування, — каже заступник директора школи №20 із навчально-виховної роботи Ольга Чичикало. — Вони тягнуться до однолітків, цікавляться шкільним життям, із задоволенням беруть участь у багатьох позакласних заходах — це концерти, конкурси, вікторини, клуби за інтересами. До речі, здоровим однокласникам є чого в них повчитися. Педагогів не раз вражали їхня працьовитість, наполегливість, прагнення вдосконалюватися, постійно поліпшувати свої результати. Наприклад, у першому класі навчається шестирічний Владик, на диво розумний, сприйнятливий хлопчик. Через тяжке захворювання він погано володіє рукою, тому йому складно писати. Але коли вчитель бере його руку у свої, щоб допомогти, хлопчик виривається й каже: «Ні, я хочу все зробити сам!» На кінець року чимало їх значно підтягнулися в навчанні. Спрацьовує здорова конкуренція, бажання наздогнати однолітків. І це ще раз доводить необхідність інтеграційних процесів: діти з особливими потребами значно краще розвиваються, коли активно і безпосередньо беруть участь у шкільному житті.
Однак за сьогоднішніми успіхами учнів стоїть величезна робота всього педагогічного колективу. Навчання дітей з особливими потребами має свою специфіку, їм слід приділяти більше уваги, часу, ілюстративного матеріалу. Працюючи в інклюзивних класах, учителі повинні розробити індивідуальні завдання для кожної дитини, з огляду на особливості її захворювання, стан здоров’я, інтереси. А залучення до педагогічного процесу батьків дає можливість зробити навчання безперервним і в школі, і вдома. У рамках проекту вже розроблено програму тренінгів, семінарів-практикумів для вчителів, що дасть їм можливість активно застосовувати в роботі наукові інновації.
— Наш експеримент розділений на кілька етапів. І перший — підготовчий — школа пройшла успішно, — продовжує розмову Веніамін Кисельов. — Ми створили відповідну матеріально-технічну базу, розробили програми підготовки спеціалістів для роботи в інклюзивних класах, плани і методики їх навчання. Попереду — серйозна аналітична робота, вивчення динаміки розвитку учнів і рівня їхніх досягнень в умовах інтеграції. Головна мета нашого експерименту — розробка механізму інтеграції дітей з особливими проблемами в шкільне співтовариство. На це знадобиться кілька років. Сподіваємося, що наш досвід уплине на формування нової філософії державної політики із забезпечення прав дітей-інвалідів на освіту, медико-соціальну реабілітацію.
Однак у почину білоцерківських педагогів поки що багато проблем. І одна з найсерйозніших — будівництво ліфта. Його відсутність обмежує свободу пересування інвалідів. Діти добре освоїли перший поверх, а ось другий і третій поки що доступні їм не дуже. Щоб піднятися східцями, доводиться звертатися по допомогу. Зрозуміло, і педагоги, і школярі, і їхні батьки завжди готові допомогти. Та все ж такий стан справ вносить серйозний дискомфорт у життя інвалідів у візках. Школа вже має проект ліфта для дітей з особливими потребами, але поки що не має коштів на його реалізацію.
До речі, наступного навчального року «особливих дітей» тут стане більше — до них приєднаються ще четверо вихованців «Шансу». На шляху до знань інвалідів не зупиняють ні відсутність ліфта, ні інші труднощі. Долаючи одну по одній сходинки поверхів, вони готуються штурмувати і серйозніші бар’єри, яких у житті буде ще чимало. Адже школа — це маленька модель світу...