UA / RU
Підтримати ZN.ua

КРОК НА СХІД

Київ може стати ще й столицею греко-католиків... Складається враження, що в період парламентських в...

Автор: Дмитро Полюхович

Київ може стати ще й столицею греко-католиків...

Складається враження, що в період парламентських виборів навіть висадку марсіан на Майдані Незалежності засоби масової інформації подадуть як щось пересічне і друговартісне. По приклади далеко ходити не треба. Поки минулого тижня всі вітчизняні ЗМІ смакували черговий передвиборний скандал, майже непоміченою минулася подія справді історичного значення. Із серії тих, які потім увійдуть до шкільних підручників. Але в новинах цій події, у кращому разі, було присвячено пару речень, сказаних скоромовкою наприкінці випуску.

Йдеться про заяву глави Української греко-католицької церкви Любомира Гузара про перенесення своєї резиденції зі Львова до Києва. Перефразовуючи пролетарського вождя, «подія, про яку давно говорили аналітики у сфері міжконфесійних взаємин, — сталася!» Греко-католицька церква, що довгий час залишалася в Україні найбільш організованою і потужною, але вузькорегіональною релігійною організацією, почала рішучий наступ на Схід. Про підготовку до цього було відомо давно. Взяти хоча б ухвалене в середині дев’яностих років рішення керівництва УГКЦ, що в певних випадках церковна служба може правитися і російською мовою. Ще 1989 р. це здавалося немислимим... Втім, до останнього часу греко-католицькі громади у Східній Україні були нечисельними і в основному об’єднували вихідців із тієї ж таки Галичини.

У Багдаді все спокійно?

Церковне життя в Україні після бурхливих подій кінця вісімдесятих — початку дев’яностих до 2000 року більш-менш стабілізувалося. Представники Російської православної церкви, хоч і згадують регулярно про «уніатський погром трьох православних єпархій», у душі чудово розуміють, що «погром» насправді був відновленням статус-кво, який існував до насильницького приєднання Сталіним цих самих єпархій до Московського патріархату. Тому до якихось особливо радикальних дій не вдаються, фактично змирившись із тим, що за Збручем уже «вотчина» УГКЦ. На Сході України, після бурхливого і скандального поділу православ’я на Українську православну церкву, Українську православну церкву — Київського патріархату й Українську автокефальну православну церкву, ситуація теж стабілізувалася. Незначних рецидивів на кшталт чергового конфлікту «за храм» до уваги не братимемо.

Сьогодні головні зусилля двох найбільших православних об’єднань України спрямовано не так на боротьбу за душі парафіян, і навіть не на боротьбу з конкурентом, як на боротьбу за прихильне ставлення влади. Що, втім, цілком у дусі православної традиції. Досить згадати, як князь Володимир хрестив Русь. Хіба що УАПЦ від цієї практики відмовилася. За що й поплатилася, пройшовши у вже незалежній Україні через смугу утисків із боку владних структур. Втім, процес зрощування православних церков із владними і політичними структурами взаємний. Священик із хрестом і кропилом останніми роками став такою ж невід’ємною частиною офіційних церемоній, як дівчата в національних костюмах із хлібом-сіллю. Сотні храмів по країні споруджуються за гроші державного і місцевих бюджетів, на кошти депутатів та політиків... При цьому чомусь забувається, що влада не може змусити повірити в Бога, так само як і церква не може змусити полюбити владу.

У повсякденні ж більшість православних храмів, за визначенням архієпископа УАПЦ Ігоря (Ісіченка), давно перетворилися на фірми з надання ритуальних послуг. Не додає авторитету церкві і неперебірливість у здобуванні коштів. Зокрема, одна з православних конфесій сьогодні патронує загальнонаціональний рейтинг імені поганської (!!!) богині, у рамках якого щедро роздає церковні нагороди. Рейтинг же цей давно отримав назвисько «ярмарок марнославства» (за чутками, на одержання його «орденів» існує негласний прейскурант).

Небажання й невміння значної частини православного духівництва брати участь у повсякденному житті своєї пастви, перейматися її сподіваннями і турботами, а також майже повна відсутність проповідницької та місіонерської діяльності призвели до того, що «канонічну територію російського православ’я» почали активно (і дуже успішно) освоювати представники різноманітних протестантських та неохристиянських церков.

Ісус народився в Америці?

Іноземні, переважно американські, місіонери почали активно освоювати Україну ще наприкінці вісімдесятих. Пригадується, в Києві тоді не було жодного людного місця, де б не маячіли заїжджі проповідники зі своїми мегафонами та дармовими Бібліями. Така активність, помножена на реальну і вагому соціальну політику (турбота про знедолених, роздача гуманітарної допомоги тощо), незабаром дала істотні плоди. Вже на 2000 рік кількість протестантських громад в Україні становила 26,2% загальної чисельності всіх релігійних громад, у яких, до того ж, переважала молодь та люди з вищою освітою. Та й зростання їх чисельності набагато активніше, ніж у православних. За даними УЦЕПД ім. О.Разумкова, уже сьогодні кількість протестантських релігійних організацій у Донецькій області та місті Києві становить більше половини всіх діючих, а в Кіровоградській, Запорізькій, Чернівецькій — трохи менше половини. Сьогодні доводиться констатувати, що, завдяки соціальній і проповідницькій пасивності священнослужителів традиційних церков, вітчизняне православ’я з його більш ніж тисячолітньою історією програє заїжджим місіонерам.

Для порівняння. Єдине місце, де вони зазнали поразки, — це «уніатська» Галичина. У Львівській, Тернопільській та Івано-Франківській областях кількість протестантських і неохристиянських організацій на сьогодні становить менше 10% загальної кількості громад. Греко-католицька церква успішно виграла битву, програну їхніми колегами на Сході.

Що буде завтра?

Рішення про перенесення резиденції лідера УГКЦ у Київ знаменує початок нового етапу у розвитку релігійної ситуації в Україні і є, по суті, заявкою цієї структури на набуття статусу загальнонаціональної, а не регіональної церкви не лише юридично, а й фактично. За митрополитом Любомиром Гузаром уже найближчим часом через Збруч підуть сотні священиків, здебільшого не обтяжених сім’ями. За їхніми плечима будуть найкращі навчальні заклади, глибокі знання не лише у сфері релігії, а й психології та соціології. А в простягнених руках будуть не таці для пожертв, а гуманітарна допомога.

Втім, представникам УПЦ та УПЦ-КП не варто поки особливо тривожиться. Ні на храми, ні на парафії цих церков греко-католики, швидше за все, претендувати не стануть. Людину з уже визначеним віросповіданням набагато важче переконувати, та й кому потрібні зайві конфлікти? Тим більше що абсолютна більшість населення на Сході України, попри заявлену релігійність і приналежність до православ’я, по суті, є атеїстами. Релігійність середньостатистичного українця, напевно, найбільш влучно показана в анекдоті: «І що в тій церкві цікавого? Коли не прийду — все паски святять...» Ось цей контингент і стане об’єктом найпильнішої уваги отців УГКЦ.

З огляду на те, що ні місіонерською, ні соціальною активністю на своїй території греко-католики нічим не поступляться представникам протестантських та неохристиянських церков, а також на те, що храми й обряди уніатів більше відповідають уявленням середнього українця про Божий дім, аніж спортзали й кінотеатри неохристиян, можна упевнено говорити, що УГКЦ і на Сході приречена на успіх. А той факт, що досі її активність по цей бік Збруча особливо не виявлялася, свідчить не так про міцність позицій православ’я, як про небажання самих греко-католиків цю активність виявляти.

Чи слід тривожитися?

Наскільки це вплине на позиції православ’я, залежить виключно від самих православних. Як свідчить історичний досвід, вплив може бути, хоч як це парадоксально звучить ...найбільш благотворним. У XVII столітті саме протистояння з уніатами дало друге життя українському православ’ю, спонукавши церкву розвивати богословську думку, просвітницьку діяльність, активізувало діяльність священиків. Не дивно, що свого часу, готуючи реформування (Никонівська реформа) закостенілого, наскрізь просякнутого рештками язичництва московського православ’я, цар Олексій Михайлович запросив саме українських богословів. У Московії ж, де православ’я розвивалося в тепличних умовах державної релігії, достойних людей не знайшлося.

Активізація УГКЦ на Сході зможе, нарешті, привести й до об’єднання українського православ’я. Перед обличчям організованого і сильного конкурента це стане життєвою необхідністю.

Вплив може виявитися найблаготворнішим, якщо, відчувши, жорстку конкуренцію, панотці УПЦ та УПЦ-КП звернуть нарешті свої погляди не лише на владу, а й на паству. Згадають для початку, що якби апостоли, так, як вони сьогодні, просто чекали, поки до них почнуть приходити люди, то християнство померло б у зародку. Час уже їм вийти до народу, а не чекати, що Президент чи уряд, як колись святий Володимир, скажуть: «А хто не прийде христитися на ріку — той ворог мені (із усіма наслідками для непослухів, які з цього випливають)». І буде лише на користь православ’ю, якщо панотці церкви згадають, що про людинолюбство можна не тільки говорити. А поки що в Києві, прикрашеному банями десятків православних храмів, чомусь соціально незахищеними опікуються переважно протестанти...

Якщо ж реакція УПЦ й УПЦ-КП зведеться виключно до організації хресноходових «маршів протесту», як це робили прибічники московського патріарха напередодні візиту Папи Римського, і закликів до влади «не допустити!», що ж... Років через 20—30 їм уже нікого буде, окрім себе, звинувачувати в тому, що вони опиняться в абсолютній меншості.