Колись, ще 70 років тому, можна було з повним правом написати: «Ці стіни були німими свідками скорботного прощання України з її великим сином».
69 років тому цих стін відразу не стало.
Церкву Різдва Христового — національну реліквію Києва, котра мала для українців особливе значення ще й тому, що в травні 1861 року саме в ній було виконано відспівування тіла геніального поета цієї землі Тараса Шевченка, — спіткала доля багатьох культових споруд у сумно відомі сталінські роки минулого століття. 1935 року ця святиня була буквально стерта з лиця землі.
Втім, це стало не першим для неї випробуванням. У 1717 року дерев’яна церква Різдва, письмові згадування про яку датовано XVI століття, загинула від пожежі. Потім споруда почала руйнуватися, і 1744 року будували нову, причому стара церква під час будівництва продовжувала діяти в середині новобудови. Але те лихо храм терпів від стихії. А от останню — від рук людських. Втім, чи вони людські? Чи можна назвати людьми тих розпорядників, які відали, що творили, але — не зупинилися?
Без головної для християн події — Різдва — не було б і всіх інших великих християнських свят. А те, що церкви, спорудженої на честь цієї знаменної події, у Києві немає, священнослужителі усвідомили порівняно недавно, у період підготовки до святкування другого тисячоліття Різдва Христового. Ідею відтворення храму підтримали Київська міська адміністрація й уряд України. Але швидко можна лише зруйнувати, будувати ж, особливо на віки, потрібно старанно. І тому 6 січня 2002 року було закладено символічну капсулу, котра ознаменувала початок робіт із відтворення церкви. Ще через рік, 6 січня 2003 року, на бані та шпилі дзвіниці було урочисто встановлено золоті хрести.
І ось нинішнього року святкування Хрещення Господнього збіглося з освяченням іконостаса відроджуваної церкви Різдва. Цього ж дня іконостас поповнився двома іконами, головними для будь-якого храму, — Ісуса Христа й Пресвятої Богородиці. Ці образи подарував церкві київський міський голова Олександр Омельченко.
На 32 метри піднялася в небо відроджена церква, знову ставши для багатьох прочан і паломників своєрідним орієнтиром, духовними воротами Подолу для кожного, хто спускається з центральної частини міста. Її загальна площа — майже 200 квадратних метрів.
Стіни храму ще чекають рук свого Майстра. Головний архітектор проекту Юрій Лосицький і спеціалісти з корпорації «Укрреставрація» обіцяють, що роботи будуть закінчені максимально швидко. Але освячений іконостас уже дозволяє віруючим прийти в церкву і вознести молитву Господу. І вірити, що вона буде почута.
Покаяння — це той єдино правильний крок для людини, котра жадає прощення і відродження свого краю. Він зроблений нами — і це головне.