Дитячі образи на батька часом сильніші за образи на матір - мабуть, тому, що дитина підсвідомо очікує від батька допомоги й захисту, бачить у ньому велику й сильну істоту, здатну захистити не тільки її саму, а й матір. Якщо ж ця «велика й сильна істота» виявляється нікчемною і слабкою або, ще гірше, татом-візитером, з’являється в житті дитини раз на рік, як Дід Мороз, і навіть не з мішком подарунків за плечима, а голіруч, то дитячому розчаруванню немає меж. Матері-одиначки або дружини, що задовольняються чоловіками-візитерами, втішають себе тим, що головне для дитини - мати, що їм з дитиною ніхто не потрібен, але це самозаспокоєння руйнується, як замок з піску, під тиском життя, його повсякденних обставин і потреб. Дитині потрібна людина, яка втілює в собі її уявлення, що формуються, про силу і мужність, так само як мати для малюка є втіленням доброти і ніжності. Якщо ж у житті дитини відсутній ідеал сили й мужності, що втілився у конкретній людині, то в дорослому житті її переслідуватиме «авітаміноз» чоловічого начала.
Усі ми - і чоловіки, і жінки - як стверджують психологи, маємо в собі і чоловічі, і жіночі психологічні риси. Іноді «психологічна стать» людини розходиться з фізичною. Хлопчики, які виросли без батька чи в ситуації епізодичної появи батька в сім’ї, або починають захищати матір замість батька, підсвідомо займаючи його місце в сім’ї, або виростають жіночними «маминими синками». А дівчатка або вбирають з молоком матері презирство до чоловіків, з дитинства звикають вважати хлопчиків істотами слабкими й нікчемними, або - всупереч усьому - все життя шукають єдиного й неповторного лицаря, такого не схожого на батька-візитера. Й іноді, якщо пощастить, знаходять друга або чоловіка, протилежного батькові у головному - він здатен підставити сильне плече, втішити й допомогти.
Французький психолог, член Паризького психоаналітичного товариства Габріель Рубен (Gabrielle Rubin) опублікувала книжку під провокаційною назвою - «Треба рятувати батьків» (Il faut sauver les peres), в якій справедливо вказує на той сумний факт, що сучасні батьки поступово перестають бути втіленням сімейного авторитету. Нинішню епоху Габріель Рубен назвала часом «кризи патерналізму». Ця криза пов’язана з тим, що батьківське начало перестає відігравати свою роль не тільки в сім’ї, а й у суспільстві. «Криза патерналізму» - це зворотний бік надмірної фемінізації сучасного суспільства (принаймні європейського). Жінки стають дедалі сильнішими (і часто - собі на шкоду), а чоловіки - слабкішими (і теж - не на свою користь). Звичайно, у сучасній Європі, як і в країнах СНД, чимало сильних духом чоловіків і жіночних жінок, але криза патерналізму стала характерною рисою суспільного розвитку. У мусульманських країнах, навпаки, цієї кризи не спостерігається: активне чоловіче начало продовжує домінувати і в сім’ї, і в суспільстві.
Габріель Рубен аж ніяк не закликає Європу повернутися до патріархальної сім’ї з батьком-тираном. Суворий і владний батько, що принижує матір своїх дітей і тиранить дітей, аж ніяк не вселяє їй поваги. Але батько по-материнськи м’який, практично відсутній або такий, який, подібно до Діда Мороза, з’являється в житті дитини раз на рік, - не менше зло, ніж батько суворий і тиранічний. Габріель Рубен пише, що для становлення особистості потрібно, щоб дитина вважала батька сильним і могутнім. На думку Габріель Рубен, батько і мати - це не тільки живі люди, а й психологічні символи, які обов’язково треба розмежувати у свідомості дитини й у суспільному світосприйманні. Якщо ці психологічні символи не розмежовані, дитина виростає з розмитими уявленнями про жіночність і мужність, а суспільство втрачає свій внутрішній стрижень, опору, відчуття сили і впевненості.
Криза патерналізму, за Габріель Рубен, - це коли правосуддя не шанують, викладачів не слухають, на поліцейських нападають... Така криза пов’язана з відторгненням будь-яких форм авторитету, зокрема й сімейного авторитету батька. Водночас, як стверджує французька дослідниця, формування суспільства починається саме з психологічного символу батька - він дозволяє і забороняє, розриває початкове злиття матері й дитини і спонукає дитину реалізовуватися у світі. Батько - це «представник закону», причому закону не тільки світського, а й релігійного. Психологічний символ батька - це відображення Отця Небесного, Творця всього сущого. Розмиваючи роль батька у світі й сім’ї, ми тим самим звертаємося з молитвою тільки до Богородиці, оминаючи Отця Небесного. Відриваємо Вічну Мужність заради Вічної Жіночності... Але й Вічна Жіночність, і Вічна Мужність можуть існувати тільки в симбіозі, у нерозривному союзі цих вищих начал.
Одна з причин формування кризи патерналізму - перехід від ієрархічної моделі розвитку суспільства до горизонтальної. При ієрархічній моделі авторитет батька підтримувався ззовні - як влада королів, царів чи первосвящеників. Горизонтальна модель уможливила знищення станів і, відповідно, рівність людей у людській гідності, але вона ж і зруйнувала межу між жіночністю і мужністю, зрівняла не тільки буржуа, селян, духівництво й аристократів, а й лицарів і дам. Жінкам захотілося приміряти лати, чоловікам - сісти за прядку. Але лати - все ж таки чоловіче надбання, як прядка - жіноче. Ми переплутали слова й ролі, втратили багато психологічних орієнтирів, перестали розмежовувати психологічні символи батька і матері. У результаті особа «батька сімейства» почала набувати певних декоративних рис.
Якось я спробувала пояснити чоловікові подруги - лікарю з Єгипту, що таке «мати-одиначка» і чому таких матерів дедалі більшає. Розповіла, що багато жінок вважають за краще не виходити заміж, а тільки мати дитину, мовляв, їм з дитиною «ніхто не потрібен». Мій співрозмовник-єгиптянин довго намагався зрозуміти таку жіночу логіку, а потім лише скрушно похитав головою. На його думку, батько повинен бути батьком, а мати - матір’ю, і зводити батька до декоративної фігури в жодному разі не можна. Жінки, які вважають, що їм з дитиною «ніхто не потрібен», видалися моєму співрозмовникові фантастичними особами з геть незрозумілою і непередбачуваною логікою. Словом, я зрозуміла, що, попри народні заворушення й революції, спрямовані проти Хосні Мубарака, криза патерналізму ще не ввійшла у плоть і кров єгипетського суспільства. Але для Європи, України, Росії та Білорусі вона, на жаль, уже стала реальністю. Габріель Рубен має рацію - татусів справді треба рятувати! Але порятунок татусів має стати і їхньою турботою, а не тільки благородним жіночим поривом. Дорогі pater familias, рятуйте один одного!