Аріф Гулієв |
Долею мені випало кілька останніх років служити рідному Азербайджану в Україні — на вашій гостинній землі. За цей період нагромадилося чимало спостережень і вражень, але через велику завантаженість ніяк не міг викроїти необхідного часу, щоб поділитися власними роздумами. І ось уже як слухач й аспірант кафедри державного управління і менеджменту Академії державного управління при Президенті України знайшов можливість узагальнити зернини життєвого досвіду, щоб поділитися висновками, які, на мій погляд, можуть прислужитися не лише українським державним діячам і політикам, а й широкому загалові читачів.
Конфлікти призводять
до паралічу влади
Ні для кого не секрет, що одним із першочергових завдань, які стоять перед Українською державою, є створення системи стосунків, що стали б тим монолітним фундаментом, на якому базуватиметься громадянське суспільство. Яке саме? Таке, в якому найгостріші протиріччя інтересів вирішуватимуться на законодавчій основі, на підставі політичного, економічного і психологічного компромісу. Тобто — з урахуванням позиції меншості. Це станеться за умови, якщо держава існуватиме для суспільства, а не навпаки.
Що ж потрібно для того, щоб успішно вирішувати таке, я б зазначив, визначальне для України завдання? Не відкрию нічого нового, сказавши, що це, насамперед, врахування самої природи конфліктів, які заважають нормальній життєдіяльності суспільства і держави. Конфліктів, що можуть призвести до паралічу влади і внаслідок цього порушити нормальний ритм і спосіб життя мільйонів людей.
Гадаю, читачі погодяться, що епосі, в якій нам довелося жити, притаманний переможний наступ егалітарної ідеї. Адже у виборчому праві не відмовлено жодному біднякові. Люди віддавали і віддають власні життя боротьбі проти расової нерівності.
Не виключаю, що моя оцінка може бути занадто суб’єктивною. Проте, певен, що всі ми маємо нерівні політичні та економічні можливості, не кажучи вже про соціальні. Навряд чи зараз знайдеться геній, здатний повною мірою розкрити таємниці загадкового феномену політичної історії кінця минулого століття — розколу радянської імперії та утворення на місці колишнього соціалістичного табору нових демократичних держав, у яких ідеологічне протистояння й політичне протиборство розколює населення, вважатимемо, навпіл. Та варто замислитися хоча б над тим, чому замість незалежності держави назовні виходять ознаки «смертельних хвороб», як так звані карабахські, абхазькі, таджицькі, чеченські, придністровські кризи? Навіть побіжний аналіз засвідчить, що у згаданих країнах найвища виконавча і законодавча влади переходять від однієї партії до іншої, але, як правило, внаслідок лише невеликої переваги голосів. Дозволю собі зауважити, що немає у світі країни, в якій би можновладців не звинувачували у користолюбстві й продажності. Але скрізь непідкупні політики до останку залишаються відданими своїм партіям. Коли ж вони зі згубною люттю нападають на опонентів, нехтуючи будь-якими принципами, тоді відбувається найстрашніше — паралізується влада. Саме в цьому і криється головна загроза.
Пригадаймо, якою сумною картиною було на початку дев’яностих років життя Азербайджану. Саме тоді розпочався Нагірно-Карабахський конфлікт. Далі почалося суцільне руйнування економіки, небачене свавілля і передумова громадянської війни — повна анархія у владних структурах. Більше того, тодішнє керівництво Азербайджану, деякі владні представники його Народного фронту, так звані «демократи», вже були готові ділити країну на дрібні ханства.
Саме мудрістю старійшин тієї загрозливої миті мій народ звернувся з проханням до Гейдара Алієва перейнятися відповідальністю за врятування нації. І хоч до Конституції вже ввели положення про віковий ценз президента, кожний азербайджанець розумів, що стосовно Гейдара Алієва буде внесена відповідна поправка.
У жовтні 1993 року за всенародної підтримки і довіри він одержав заслужену, більш ніж переконливу перемогу на президентських виборах.
З цього часу й розпочинається цивілізоване входження Азербайджану до системи нових відносин з іншими державами. Відроджувалися традиційні й встановлювалися нові зв’язки, ретельно розплутувалися клубки протиріч. Широке міжнародне визнання одержує миролюбний зовнішньополітичний курс, запроваджений керівництвом незалежного Азербайджану.
«Хто здатний,
той і має стати господарем»
Внутрішня і зовнішня політика незалежного Азербайджану формується на основі східного менталітету, дуже шанованих у країні національних традицій, незвичайного історичного минулого і світового та міжнародного досвіду державної розбудови. У країні створені умови для проведення глибоких економічних реформ, розвиваються вільне підприємництво, приватні ініціативи, повсюдно здійснюється широкомасштабна програма приватизації. Можна стверджувати, що досягнуто помітних результатів на шляху до цивілізованого і процвітаючого демократичного суспільства. Це більш ніж переконливо довели президентські вибори 1993 і 1998 років та парламентські вибори 1995 і 2000 років. На муніципальних виборах у грудні 1999 року 80,5% виборців віддали свої голоси за партію «Єні Азербайджан» і тільки 3,6 і 3,0% —за опозицію. «Єні Азербайджан», лідером якої є Ідхам Гейдар огли Алієв, таким чином одержала абсолютну перевагу (74%) у Міллі Меджлісі, що складається зі 125 депутатських місць.
За голоси виборців боролися представники 13 партій. Партія «Єні Азербайджан» одержала 72 мандати (на одне місце більше ніж під час минулого скликання. — А.Г.). Партія Народного фронту Азербайджану (ПНФА) отримала, відповідно, 6 мандатів, інші партії одержали по одному-два мандати.
Моніторинг проводили понад 300 спостерігачів і всі вони позитивно охарактеризували вибори у звітах. Не компромати, а конкретні програми та ідеї розвитку під час цієї виборчої кампанії визначали позицію азербайджанців. Треба зазначити, що в столиці Азербайджану друкується понад 500 газет і журналів. Їх засновниками переважно (понад 90%. — А.Г.) є опозиційні партії та різноманітні організації. Існують також т. з. Вільні опозиційні телевізійні канали. Я спеціально акцентую на цьому увагу читачів, бо, ретельно проаналізувавши всю т.зв. «незалежну продукцію» наших «незалежних ЗМІ», дійшов неспростовного висновку, що більшість із них — відверто замовного характеру.
За браком місця не маю можливості детально зупинитися на всіх інсинуаціях. Зверну вашу увагу лише на найганебніші. Приміром, весь час мусується тема стану здоров’я президента. У передачах і публікаціях «правдиво» заявляють про неспроможність Г.Алієва виконувати обов’язки за станом здоров’я. Далі у цьому брудному потоці замовних опусів — байки про бездарність нинішнього керівництва, про «невиправданість реформ», «відсутність у країні демократії», «родинний добір кадрів на керівні посади» та інші побрехеньки.
Виборці також розуміли, що головні опозиціонери намагаються блокувати виборчий процес. Такі партії, як ПНФА, АСДП, АКП, Партія «Мусават», Партія громадянської солідарності, Народна партія та ін., замаскувавшись під лівих, насправді діяли як правоцентристські. З 50-ти партій жодна не залучала до своїх лав кращі інтелектуальні сили. Опозиціонери більшість часу витрачали і витрачають на боротьбу один з одним. В цьому можна легко пересвідчитися після навіть побіжного огляду азербайджанської преси, що стала впливовим інструментом боротьби між політико-економічними угрупованнями.
У полоні альтернативних поглядів
На мою думку, опозиція — це збільшення кута зору, необхідне для самодостатньої системи. Саме опозиція має надавати державну підтримку альтернативним поглядам й опозиційним течіям, а не чекати, поки громадянське суспільство розвинеться саме собою. Бо цей процес може розтягнутися на десятиріччя, а населення тим часом цілком зубожіє. Скажу більше, нинішній спокій і мир в Азербайджані не влаштовує не лише зовнішніх ворогів, а й тих, хто мріє взяти реванш, усіма силами рветься до влади, не гребуючи спробами розділити країну та розколоти суспільство своїми терактами й заколотами. Головні опозиціонери дбають лише про власні конституційні права, забуваючи при цьому про обов’язки і нехтуючи тією істиною, що в об’єднанні — непереможна сила. Поборники демократії завжди переконували, ніби свобода настільки дорога кожній людині, а її переваги настільки незаперечні, що жоден народ не погодиться від них відмовитись. Азербайджан — країна на стику Європи та Азії, і це зобов’язує нас встановлювати міцні міждержавні стосунки, засновані на п’яти принципах мирного співіснування не тільки з країнами згаданих континентів, а й з усіма країнами світу.
Тепер звернімося до України. За своїм геополітичним розташуванням вона знаходиться у самому центрі — між Сходом і Заходом, тож, з огляду на їх вічне ідеологічне протиборство, державі не вдасться уникнути політичних проблем, адже Україна має великий природний, технічний і науковий потенціал. І хай не ображаються мої українські колеги, але коли б вони дружно, всі разом, взялися за вирішення будь-якої найскладнішої проблеми, то подолали б усі труднощі на своєму шляху. Не вистачає головного — монолітної єдності. Розбрат не потрібен ні державі, ні народу, ні кожному українцеві зокрема.
Як я вже зазначав, вольовий потенціал, як і інші особливості характеру та розуму, у кожного свій. Його не можна точно виміряти, та ми здатні інстинктивно вирізняти сильні особистості. Такими були, наприклад, Олександр Македонський, Чингиз-хан, Шах Ісмаїл Хатаї, Петро Перший, Наполеон, Богдан Хмельницький. Дозволю собі умовно застосовувати для опису природженої нерівності в суспільстві терміни «низьковольтна більшість» і «високовольтна меншість». Чітко розмежувати їх неможливо, як неможливо відділити верхівку гори від її підніжжя. Та ігнорувати таку відмінність між людьми все одно, що доводити, ніби Земля плоска.
Я не заперечую тезу про те, що «люди рівні перед Богом», та рівні лише тому, що Бог безмежно великий і наші відмінності перед його всеосяжністю і всемогутністю мізерні. Між «високовольтними» і «низьковольтними» завжди існуватиме напруженість, до якої будівничий суспільства має ставиться дуже обережно, бо коли ігноруватиме її, то ризикує спричинити коротке замикання такої сили, що після нього, як вже траплялося не раз у світовій історії, світ надовго поглине морок.
Але трапляються й спокійні періоди. Тоді варто скористатися історичним перепочинком, щоб осмислити таємниці буття і знайти відповіді на численні запитання. Як навчитися передбачати політичні бурі? Як збудувати такий державний корабель, який зміг би витримати найлютіші шторми? Які зорі вказуватимуть шлях? Яким мапам можна довіряти, а яким ні? Як врівноважити міцність вітрил і потужність вітру?
Саме з цього приводу за народної ініціативи й було проведено всенародний референдум. За його підсумками, одержано від понад 3/4 учасників відповідь «Так!» на всі три поставлені запитання. Результат? Понад рік мовчання і непевності. При цьому зазначимо, що політичні дебати не припиняються ні в парламенті, ні під час проведення різноманітних акцій. Вони тривають на сторінках газет, звучать з екранів телевізорів, заповнюють бари й вітальні приватних помешкань у всіх регіонах.
Оцінюючи опонента за безликими цифрами виборчої статистики, легко пояснити собі його погляди тупістю, бездушністю, неосвіченістю, користолюбством, підступністю, продажністю, пасивністю. Гірше, коли виявляємо політичного суперника у колі близьких друзів, родичів, співробітників. Це заганяє нас у глухий кут. Певний час ми прагнемо переконати вперту людину, але, врешті решт, це набридає, і ми даємо їй спокій. При цьому дружні зв’язки слабнуть, ми уникаємо зустрічей з нею. А якщо йдеться про співробітника, за першої ж нагоди сприяємо його звільненню.
«Урівнювачі»
і «змагальники»
перед судом історії
Безумовно, що нас особливо вражає — це стійкість політичних переконань. Здавалося б, ЗМІ обрушують на людину безліч новин, які б мали докорінно змінювати наші уявлення, погляди, настільки вони часом несподівані й непередбачені. Однак кожний з нас упевнено і спокійно їх сортує, знаходить відповідні пояснення.
Навіть у ставленні до історичних фактів — звична політична інтерпретація. При цьому чомусь забуваємо, що історично демократичні країни також демонстрували дивовижну стійкість переконань. Америка, Англія, Ізраїль незалежно одне від одного прийшли до розподілу внутрішніх політичних сил на дві основні партії. У Німеччині, Італії, Франції, скандинавських країнах кількість активних партій більша, але там в край рідко можна стати свідком переходу професійного політика з одного табору в інший.
Один із дослідників цього феномену, американський історик і політолог Том Соуелл, у своїй чудовій книжці «Конфлікт світоглядів. Історичні витоки політичної боротьби» простежує історію політичної думки за останні 200 років і виділяє в ній два стійкі стереотипи, дві моделі світу, два погляди на природу людини. Американський дослідник характеризує прихильників першої категорії як «безмежних» (unconstrained), а прибічників другої — як «стриманих» (constrained). Я називатиму їх відповідно «урівнювачами» та «змагальниками».
Прибічники такого погляду переконані, що людина за своєю природою добра і розумна; що її здатність приймати правильні рішення і використовувати власну свободу без шкоди для інших — безмежна; що природжена нерівність між людьми малозначима й може бути легко компенсована соціальними програмами допомоги в здобутті освіти; і що всі страждання й зло світу визначаються обставинами — неправильною соціальною системою, забобонами, відсутністю загальної освіти — тому їх можна усунути.
Прибічники другого погляду вірять, що складність соціальної побудови суспільства набагато перевищує здатність індивідуального розуму до сприйняття правильних політичних рішень, а тому варто цінувати традиції і віру, мораль як сили, що зв’язують людей в єдине ціле; що егоїзм лишається незнищенною особливістю людини, тому треба пристосовуватися до нього, формуючи суспільство, а не намагатися викоренити; що неоднакові людські здібності виключають абсолютну рівність у суспільстві і, більше того, в принципі роблять її несправедливою.
«Тільки розумне соціалістичне планування може врятувати нас від згубної некерованості ринку» — стверджують перші. «Складність і багатогранність сучасного економічного життя є такими, що жоден геній, жоден комп’ютер не здатні оволодіти інформацією, необхідною для прийняття оптимальних рішень, заперечують їм «стримані», бо «лише вивчення законів ринкової економіки й підпорядкування їм зможе врятувати населення світу, яке непомірно зростає, від голоду і жебрацтва».
Звичайно, запропонована схема не вичерпує нескінченності багатоутворень політичних переконань людей. Більше того, у реальному житті, простуючи до виборчих скринь чи виходячи на демонстрації на майдани, ми нерідко потрапляємо під вплив власних пристрастей та інстинктів, і не завжди дослухаємося до здорового глузду. Будь-яка людина у праві заявити, що повною мірою вона не дотримується жодного з вище згаданих стереотипів.
Можливо, політичні погляди народжуються із розмірковувань, а не з пристрастей. Політичні дебати між людьми, які щиро пройнялися долею власної країни, важливі й корисні, але доти, доки ми здатні кожної миті припинити суперечку і стати пліч-о-пліч проти ворожих сил, що висувають такі «аргументи», як сокира, куля, вогнище, газова камера.
Проте з огляду на свою молодість і незрілість, саме демократи найвразливіші, нездатні запобігти поверненню одноосібної диктатури чи партократії. Нещодавні перемоги комуністів під час виборів у країнах колишнього комуністичного табору — красномовне тому підтвердження. Дуже хотілося б, щоб «високовольтні» у демократичних країнах навчилися відрізняти чесну переконаність їх опонентів від спритної демагогії політичних авантюристів. Майбутні диктатори, проповзаючи до влади крізь шпарини, залишені Конституцією, лише роблять вигляд, нібито їх головна зброя така ж, як і в решти — слово. Насправді вони до нього ставляться з презирством, як і до логіки, ораторського мистецтва, правил полеміки. Доти, доки політична дискусія триває за правилами, шансів здобути перемогу у них немає. Усі дивовижні протиріччя у їх промовах — не від дурості (як правило, такі особи мають підступний і хитрий, цупкий і сильний розум. — А.Г.), а саме від цілеспрямованого бажання внести хаос, зруйнувати зв’язки між словом і змістом. Надавати таким повне право на участь у політичному житті — однаково, що допустити до участі у боксерському двобої атлета, рукавиці якого набиті не вовною, а свинцевим дробом.
Переконаний, якби «урівнювачі» й «змагальники» глибше усвідомили онтологічну глибину розходжень їх переконань, вони б не припустилися такої помилки. Адже за своєю суттю суперечка між двома моделями політичного мислення триває вже не одне тисячоліття. А це не може бути наслідком випадковості, злої підступності, непроінформованості.
Лише охопивши безмежжям розуму всю історію філософських суперечок, І.Кант зумів висунути теорію чотирьох антиномій — притаманних від народження людському розуму протиріч. Не виключено, що, ще раз уважно дослідивши тисячоліття людських суперечок, ми виявимо таке стійке розходження думок, що пояснити його стане можливим тільки за наявності у нашій свідомості п’ятої антиномії — політичної.