Нещодавно у видавництві «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» вийшла друком книжка Дмитра Гойченка «Красный апокалипсис: сквозь раскулачивание и голодомор». Ця книга - одночасно і сповідь, і обвинуваченням кривавому більшовицькому режиму.
…Вислів «рукописи не горять» став якщо не банальністю, то принаймні загальником. Але приклад книжки Дмитра Гойченка вкотре доводить, що це далеко не порожні слова.
У квітні 1994 року американський дослідник Євген Зуділов натрапив у бібліотеці Сан-Франциско на кілька тек, перев’язаних мотузкою. У них виявилося три рукописи. Він почав читати першу сторінку й забув, де перебуває і який рік надворі. Але рукописи було підписано різними прізвищами. Уважно дослідивши їх, Євген Зуділов дійшов висновку, що автор рукописів - одна людина. Про це свідчили і почерк, і стиль. Та й згадувалися в них одні й ті самі події та люди.
Розпочалися пошуки того єдиного автора, в яких Зуділову допомагали кілька ентузіастів. І його встановили - це був Дмитро Данилович Гойченко, дати його народження й смерті - 1903-й та 1993 роки, відповідно. Він трохи не дожив до 90 років. Утім, можливо, Гойченко - прізвище не справжнє, можливо, автор свідомо змінив його перед виїздом до США, щоб остаточно порвати зі своїм минулим. З уривків свідчень автора можна зробити висновок, що він походить із запорізьких козаків. Одного з його предків звали Фома Глухий.
Так сталося, що ці мемуарні свідчення про епоху колективізації та Голодомору 1932-1933 років, написані приблизно наприкінці 40-х років ХХ століття, побачили світ лише на початку XXI століття. Три рукописи об’єднані життєвим шляхом і долею автора. Отже, три розділи мають назви «Блудный сын» «Именем народа» та «Голод 1933 года». У першій частині книжки розповідається про дитинство автора, переродження його у гвинтик Системи - справжню радянську людину. У другій частині - про активну участь його в так званій суцільній колективізації українського села. І, нарешті, у третьому розділі йдеться про Голодомор 1932–1933 рр. в Одесі, Києві та на Київщині. На тлі цієї справжньої енциклопедії життя розгортається справжня особиста трагедія автора, який пройшов шлях від християнського дитинства до агресивного неприйняття Бога і активної участі в розбудові нової Системи, до, нарешті, розчарування в ній і навернення після енкаведистських катівень до віри батьків.
Ці свідчення, безумовно, унікальні. В історичній мемуарній літературі практично не збереглося такого детального опису процесу колективізації ЗСЕРЕДИНИ. І тим більше - Голодомору 1932–1933 років. В цьому контексті можна згадати лише спогади Петра Григоренка та Льва Копелєва.
Автор наочно показує злочини комунізму. Доводить, що це не щось абстрактне, а дуже конкретне, як зламана рука або відбиті нирки. Сторінки з «Блудного сына» з описом перебування автора в катівнях НКВД важко з чимось порівняти. Сцена з «Тараса Бульби», де страчували Остапа, дуже сильна. Але то був лише короткий епізод. Муки Дмитра Даниловича продовжувалися щодня.
«Цього разу допит тривав не вісім і не десять, а 117 годин поспіль. Усі ці 117 годин доводилося перебувати біля жарко натопленої грубки, у ватному пальті, не сміючи навіть розстебнути ґудзики. Поза суворо встановлена: або сидіти наче аршин проковтнувши, або стояти як стовп. Дивитися весь час у 500-ватний рефлектор. За дрімоту - щиглі по носі, по губах, по бровах, по очах. Потім припікання порепаних від спеки і спраги кровоточивих губів, ніздрів, а також виривання вій. Нескінченні удари чоботом по ногах нижче колін. Ані пити, ані їсти». І далі. «Найбагатша уява не може собі намалювати навіть віддалено всю нестерпність страждань, котрі відчувають на «конвеєрі». Недаремно їх мало хто витримує».
Дмитро Данилович витримав. І все через любов до своєї дружини. Коли він занепадав духом, перед ним поставав образ дружини, яку б могли заарештувати або відправити на заслання. Він так і не здався.
Автор дає аналіз цієї диявольської влади та ідеології. «Зіштовхнувшись із більшовицькою практикою, де чорне оголошувалося білим, а холодне - гарячим, де жахливе зло оголошувалося добром, де, наприклад, із найсерйознішим виглядом переконували людей у «вигоді» для них від здачі всього хліба державі або переходу в колгоспне рабство, причому тих, хто не бажав робити це добровільно, позбавляли майна і відправляли на каторгу, - я спочатку тільки відкривав рот та розводив руками, і лише поступово став засвоювати справжній більшовицький лексикон, що його чудово розумів простий народ. Згідно з цим лексиконом, треба було розуміти все в лапках, тобто навпаки. «Правда», яка проголошувалася більшовиками, означала стовідсоткову олжу. «Добро» означало найстрашніше зло. «Свобода» означала рабство й терор і т. д. Лише зрозумівши цю мову олжі, я одержав вельми простий і точний критерій для розуміння всього, що відбувається…»
Ця анатомія диявольського зла - не лише минуле, не просто історія. Вдумаймося, адже 13 % голосів на останніх парламентських виборах віддано комуністам. Скільки ж у нас людей морально глухих!
Другий аспект книжки Дмитра Гойченка не менш важливий. Адже він брав безпосередню участь у тяжких злочинах, проте знайшов у собі сили покаятися й перевернути все своє життя. А це - дуже важливо.
«Переродившись і прийнявши більшовицьке вчення, я став відкрито сповідувати зло, притлумлюючи голос, який інколи подавала совість», - пише Дмитро Гойченко. Цікаво, що природу спокуси автор аналізує на прикладі зі свого дитинства, коли він узяв у тітоньки, може, й непотрібний їй заіржавілий ножик. Мабуть, сильними були докори сумління, якщо Дмитро запам’ятав цей випадок на все життя.
Детально біографію Гойченка проаналізував Павло Проценко, який зробив розлогий коментар до текстів і написав ґрунтовну аналітичну статтю. Уперше видання знайденого рукопису побачило світ у Москві, але Павло, як і Євген Зуділов, палко підтримав ідею надрукувати книжку Дмитра Гойченка саме в Україні.
Оскільки роль Павла у виданні цієї книжки, а також деяких інших спорідненої тематики, досить велика, розповім про нього докладніше. Павло Проценко, 1954 року народження, з дитинства жив у Києві. Я знаю його з дитячих літ, коли ми разом ходили до шахової секції. Він вів дуже усамітнений спосіб життя. І лише небагато людей знали, що Павло напружено працював. Саме завдяки йому стали добре відомими такі київські постаті як отець Анатолій Жураковський, владика Варнава, про яких він видав не одну книжку.
У 1970-х роках Проценко був розпорядником фонду Солженіцина. Саме Павло познайомив мене з Валерієм Марченком, Сергієм Набокою та Олесем Шевченком. У середині 1980-х років Павла було заарештовано, однак через рік його відпустили, бо часи вже змінилися. Тепер письменник живе у Підмосков’ї й продовжує працювати. Нещодавно під його редакцією вийшла нова книжка про українське село - «Крушиловка Тридцатого года» Никанора Коваля.
Українського видання не було б без мого найкращого друга, який, на превеликий жаль, уже п’ять років як пішов від нас, - Миколи Косицького. Саме він дав книгу Євгенові Сверстюку з порадою неодмінно прочитати.
- Я вже не читаю таких книжок, - сказав Євген Олександрович.
- Розумію. Але цю ви прочитаєте: це сповідь того, хто був учасником реквізицій, потім був репресований серед інших репресованих активістів. Нарешті, висповідався перед Богом.
- Сповідь - то інша річ. То завжди важливо, коли справжня сповідь…
Сверстюк прочитав книжку на одному подиху й зрозумів, що має моральний обов’язок перед автором перевидати її в Україні - за будь-яку ціну. Він звернувся до Івана Малковича. І той погодився видрукувати Гойченка. Не без труднощів книжка вийшла. Причому цікаво, що це єдина книжка, яка вийшла у видавництві російською мовою - мовою оригіналу. На такий крок пішли свідомо, щоб показати, як ламалася не тільки душа, а й мова… Своєю пронизливістю книжка Гойченка нагадує мені твори Василя Стефаника та Івана Гончарова. Як на мене, нормальна реакція на цю оповідь - коли людина, розпочавши її читати, вже не може відірватися. Проте дехто, дізнавшись про зміст книжки, скаже, що взагалі не читатиме, бо, мовляв, надто вона емоційно важка. Ці люди не здатні на співчуття, вони надто захоплені собою, щоб допустити будь-яку тривогу до своєї егоїстичної душі...