Його біографії з надлишком вистачило б і на десятьох. Абсолютно невідомий ні в себе на батьківщині - в Україні, ні в місцях «бойової слави» - у Польщі і Білорусі. Десятиліттями його «пригоди» замовчувалися радянською державною машиною. Цей поліглот зробив для «вітчизни світового пролетаріату» не менше за багатьох знаменитих Героїв Радянського Союзу. Щоправда, і проти неї було зроблено чимало… Без перебільшення, дорога за ним була вимощена трупами. Шлях, що відкарбувався на службі двом найвідомішим тоталітарним режимам свого часу.
Матеріали архіву Служби безпеки України повідомляють, що народився Семен Блюменштейн у Станіславі (нині - Івано-Франківськ) 1894 р. у тодішній Австро-Угорській імперії в сім’ї чоботаря Захара Блюменштейна. Приватну школу барона Гірша йому через злидні закінчити не вдалося. Довелося заробляти на життя в слюсарській майстерні Зібермана.
З початком Першої світової війни за мобілізацією Семен потрапив до армії монархії Габсбургів, яка в 1918 р. розпалася. Солдата по дорозі додому затримав патруль новоствореної угорської армії і настійно попросив продовжити боротьбу вже в її лавах. На пропозицію довелося пристати, однак частину розбили румуни, деяких солдатів відпустили додому.
У рідних пенатах влада теж змінилася. Було проголошено Західноукраїнську Народну Республіку. Одягнувши третю форму у своєму житті, Семен вступив у батальйон ЗУНР, який охороняв Станіслав, що де-факто став столицею. Відступивши разом із новими соратниками до Кам’янця-Подільського, Блюменштейн поступово вирішив відійти від захисту незалежної України: союзні ЗУНР петлюрівські війська заарештували його і тимчасово ув’язнили за єврейське походження. Невдовзі Семен познайомився з Михайлом Чорним, представником партії більшовиків, який запропонував узяти участь в експропріації казначейства армії Денікіна, розташованого у Жмеринці. Пізньої ночі восени 1919 р. група з шести бойовиків розжилася «керенками», «денікінками» і мішком золотої валюти царського карбування. Награбоване віддали керівникам одеського комуністичного підпілля, а практика «ексів» продовжилася до приходу Червоної армії.
З поверненням більшовиків колишній грабіжник одягнув уже четверту форму і пішов у Всеросійську надзвичайну комісію (ВНК), де, спритно здавши новій владі групу колишніх товаришів по службі в армії ЗУНР, швидко зробив кар’єру. При цьому він дістав нове прізвище - Барановський і далі служив на керівних постах у Подільському ГубНК (Вінниця) і Могилів-Подільському повітовому (районному) відділі НК. В автобіографії він писав про службу в органах держбезпеки: «За натурою жорсткий був і залишаюся до ворогів народу. Власноруч розстрілював сотні к[онтр]-р[еволюціонерів]».
Втім, через конфлікт із начальством Барановського перевели в міліцію, карний розшук. І по цій лінії він зробив кар’єру, служив у Харкові, потім на півдні, де обіймав посади заступника начальника Головного управління НКВС Грузинської РСР, а потім Таджицької РСР. Однак у перших числах 1933 р. Барановського викликали до Москви, де звільнили з органів через приховання ним факту служби в Українській Галицькій армії. Додатковою підставою послужила «замазаність» оперативника в самозабезпеченні (тобто в крадіжках з використанням службового становища), а також організація розгнузданої «відвальної» у Тбілісі.
Але столичне відрядження не минуло марно. Перебуваючи в Ново-Московському готелі, Барановський познайомився з начальником полярної експедиції І.Ландіним. Він запропонував досвідченому керівникові взяти участь у подорожі, яка мала відбутися найближчими днями. У квітні Барановського вже призначили заступником начальника Західно-Таймирської експедиції на пароплаві «Белуха». Головна мета полягала у пошуку місць можливого будівництва аеродромів для полярних льотчиків на західному узбережжі Таймиру. Вийшовши з Архангельська, полярники обстежили низку островів, зокрема Самоти, Крузенштерна, дійшли до протоки Фарма, архіпелагу островів Відомостей ЦВК. Повертаючись після закінчення робіт, 24 вересня 1933 р. корабель зазнав катастрофи, але пароплав «Аркос», що перебував поруч, урятував команду та найцінніше майно. Крім виконаного безпосереднього завдання експедиція виявила низку островів у Карському морі, один з яких назвали прізвищем Барановського. Роком пізніше кіностудія «Восток-фильм» зняла кінокартину про цю епопею.
Пропрацювавши кілька років на інших господарських керівних посадах, у березні
1935 р. Барановський отримав звістку про виключення з партії. У пошуках роботи Барановський виїхав до Харкова, де його спіткала ще одна невдача: засудження за шахрайство. Пригадали йому й старі харківські гріхи - пиятики, «зв’язок з повіями, оргії, використання для цього конспіративних квартир», а також побиття ув’язнених. Барановського відправили на чотири роки у виправно-трудовий табір: спочатку в Підмосков’я, потім до Карелії.
Після відсидки чекіст, який багато чого й кого пережив, переїхав у Сумську область України. Війна застала його на посаді завідувача автопарку Мезенівського цукрового заводу.
З початком німецького вторгнення колишній оперативник продовжив пошук пригод і просив залишити його на агентурну роботу в тилу німецьких військ. Незрозуміло: чи то він щиро хотів боротися в тилу ворога, чи то, прораховуючи всі варіанти, хотів забезпечити собі «простір маневру» на випадок відходу та повернення Червоної армії.
Як слід не «оформившись» агентом внаслідок навального наступу німців, Барановський усе ж таки залишився в тилу, де… приховав своє походження (довоєнні товариші по службі не знали про нього) і, завдяки володінню угорською мовою, видав себе за уродженця Братислави, обсипаного нагородами відважного мадярського гусара Вільгельма Естергазі, а пізніше - радянського генерала, який постраждав від репресій. Блюменштейн пройшов медичний огляд, під час якого пережив не найкращі хвилини свого життя… Проте лікар не побачив (або зробив вигляд, що не побачив) слідів обрізання і визнав його «арійцем».
Красномовство і знання німецької мови дали авантюристу змогу зробити кар’єру і за нової влади - військової адміністрації. Спочатку він почав працювати перекладачем при комендатурі обер-лейтенанта Грассі, потім його почали задіювати на допитах радянських активістів, яких на Сумщині було чимало, а також людей, запідозрених в антифашистській діяльності. При новій «стаціонарній» військовій комендатурі колишнього оперативника підвищили на посаді, а потім окупанти, не відаючи того, досвідченого міліціонера зробили начальником Краснопільської районної поліції. Таким чином Блюменштейн поміряв нову форму - вп’яте! Під керівництвом Барановського служили 180 осіб, із них у Краснопіллі - 35, а інших розподілили по дев’яти дільницях. Серед функцій поліцаїв було забезпечення порядку, контроль за виконанням розпоряджень нової влади, «покарання» непокірливих, а також складання повідомлень політичного характеру - для спецслужби СД.
Пізніше свою активну співпрацю з нацистами Барановський пояснював тим, що хотів краще замаскуватися, заглибитися в апарат для ведення агентурної роботи на користь радянської влади. Не виключено, що такі мотиви мали місце. У червні 1942 р., коли вермахт громив Червону армію і, здавалося, що перемога Рейху близька, Барановський зв’язався з раніше висадженою для організації партизанської боротьби групою Миронова, яка до того моменту сиділа в лісі тихіше за мишей.
Після переговорів з командиром начальник поліції Краснопільського району став за сумісництвом командиром партизанського загону. Новостворене формування дістало назву «імені ВНК», але активної боротьби не вело. У січні 1943 р. на територію Сумщини прибула група у складі трьох осіб, підготовлена розвідувальним управлінням Брянського фронту. Барановський забрав їх на постій до себе в поліцію, оселивши в окремій кімнаті, що мала два виходи. Один з них вів в особистий кабінет начальника поліції, інший - назовні, але був замаскований портретом Гітлера. По рації група передавала «на велику землю» зібрані поліцаями дані.
Саме перед приходом Червоної армії партизани-поліцаї Барановського провели рейд селами Сумщини, де розстріляли багатьох представників населення, а також ряд осіб, які співпрацювали з окупантами. Очевидно, що начальник райполіції замітав сліди своїх «витівок» на службі в німців.
«Органи», які повернулися, заарештували Барановського з товаришами, але після короткого з’ясування обставин відпустили. Більше того, вирішивши використати його досвід перебування в тилу ворога, знання польської та інших мов, Барановського призначили начальником сформованої НКДБ УРСР спецгрупи «Задністровці» (13 осіб). Тим більше що охочий до війни «Корецький» (такий новий оперативний псевдонім дістав командир) сам рвався «спокутувати провину» кров’ю. Звісно, не тільки своєю.
Пріоритетом «Задністровців» були «Т-завдання». Відомчою мовою так позначався тероризм - убивства високопоставлених осіб окупаційної адміністрації з метою залякування інших. Оскільки групу в перспективі планувалося вивести за межі СРСР, та й для «роботи» в Україні могли бути корисні іноземці, під керівництвом єврея-галичанина зібрався справжній інтернаціонал - росіяни, українці, угорці, словаки й серби. Через погане знання російської вони майже не опанували спецпідготовки. Барановського ж, за його свідченнями, взагалі нічого не вчили. Проте загін перейшов лінію фронту на початку грудня 1943 р.
Мішенню №1 для спецгрупи став рейхскомісар України Еріх Кох, резиденція якого була в Рівному. Однак, як відомо, полювали за цим садистом і агенти ГРУ, і бойовики Українського штабу партизанського руху, і «ліквідатори» НКДБ СРСР, найвідомішим з яких був Микола Кузнєцов. Оскільки на основному місці роботи Кох бував нечасто, «відсиджуючись» здебільшого в іншій своїй резиденції - Кенігсбергу, то завдання не виконав ніхто.
Тергрупу «Корецького» було направлено і в Карпати, але в цитадель бандерівців вона вирішила не потикатися. Перетнувши Полісся, в лютому 1944 р. вона зупинилася близько Радеської колонії Брестської області, по дорозі вчинивши кілька диверсій. У Київ полетіли радіограми про вбивство німецького генерала, кількох полковників, десятків солдатів. Однак вірогідність цих відомостей у тодішнього начальства «Задністровців» породила сумніви.
Через якийсь час загін перейшов річку Буг і опинився на території нинішньої Польщі. Завдання змінилося - слід було відправити на той світ коричневого сатрапа Польщі Ганса Франка, котрий хазяйнував у Кракові, а заодно і кількох інших нацистських «управлінців». Корецький вербував агентуру, але дозволив собі і дії, що завадили виконанню секретного доручення, - збільшив свою групу до 400 людей за рахунок утікачів-військовополонених, бійців Гвардії Людової, поліцаїв-перебіжчиків і просто охочого люду. Загін не пішов на Краків, а базувався в районі села Воля Верещинська в Люблінському воєводстві. Заповзятливість обмежував Центр, який відкинув ініціативу про створення цілої дивізії НКДБ у тилу ворога.
Невдовзі Східну Польщу зайняла Червона армія, а Барановський… учетверте у своєму житті опинився в місцях позбавлення волі. Перелік обвинувачень був довгий. Невиконання спецзавдань, розкриття їх перед іншими тергрупами, окозамилювання. Нестатутні відносини в спецгрупі, зокрема мордобій і шомполи як засіб керівництва, а також часті пиятики й мародерство, якими «Задністровці» відзначилися і за Бугом, у Білорусі та Україні, послужили лише «додатком». Головне - пізніше «спливли» свідчення про справи Барановського в іпостасі Вільгельма Естергазі на Сумщині, у тому числі причетність до страт заручників. Більше того, припертий до стінки показаннями свідків, 13 лютого 1945 р. підслідний заявив: «Я сам особисто розстріляв [жителя села Мезенівка] Годованника». Останній був радянським активістом.
Обвинувальний висновок повідомляє: «…Брав активну участь у каральних експедиціях та облавах проти партизанів і радянських парашутистів, партизанів і комуністів, допитував і бив заарештованих, особисто розстрілював радянських активістів і партизанів, був організатором пограбування радянських громадян на користь німецьких окупантів…». І це тільки частина «заслуг».
За сукупністю його засудили до вищої міри покарання. За три тижні до закінчення Другої світової війни вирок було виконано. Та й у вільній Україні, після перевірки слідчої справи, Семена Барановського-Блюменштейна прокуратура визнала таким, що не підлягає реабілітації.