Генеральний директор |
Василь Олексійович Степанченко — один із творців української авіаційної промисловості, генеральний директор Київського авіаційного виробничого об’єднання (нині — завод «Авіант»).
В.Степанченко народився 22 березня 1914 року в багатодітній українській сім’ї в с. Веселому Глушківського району Курської області.
1940 року з відзнакою закінчив Казанський авіаційний інститут. Працював на Казанському авіазаводі, де пройшов трудовий шлях від майстра до заступника начальника виробництва. У 1949—1954 рр. — головний інженер Омського авіазаводу, де на той період було налагоджене серійне виробництво перших реактивних бомбардувальників Іл-28.
У 1954 — 1958 рр. В.Степанченко — генеральний директор Київського авіаційного заводу. У цей час було здійснено велику реконструкцію заводу, викликану підготовкою до серійного виробництва нових літаків Ан-24.
З 1954 по 1965 рік як перший заступник голови Київського раднаргоспу, Василь Олексійович вкладав багато сил і енергії в розвиток оборонних галузей промисловості, зокрема авіаційної.
У 1965 р. В.Степанченко знову призначений на посаду генерального директора Київського авіазаводу, яку він обіймав до 1979 року. У цей період виробничі потужності підприємства зросли більш ніж уп’ятеро, значно зріс випуск літаків та іншої продукції. Під керівництвом В.Степанченка налагоджено серійний випуск літака Ан-2, випущено дослідні екземпляри першого широкофюзеляжного антоновського транспортного літака Ан-8, освоєно масовий випуск літаків Ан-24, Ан-26, Ан-30, Ан-32, завод успішно впорався з будівництвом дослідних зразків нових крилатих машин — Ан-32, Ан-72 (до десяти одиниць), підготовлено до випуску Ан-124 «Руслан».
1971 року В.Степанченку присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці. Нагороджений орденами Леніна, Трудового Червоного Прапора, багатьма іншими орденами та медалями. Лауреат Державної премії України.
...Він помітно хвилювався. На святковому вечорі сидів у першому ряду Палацу культури, побудованого в роки його директорства. Навіть у свої вісімдесят був бадьорим і гарним. Із жвавим блиском в очах, добродушною відкритою усмішкою. Коли переповнений зал почав скандувати «Сте-пан-чен-ко! Сте-пан-чен-ко!..» — розчулився до сліз. Потім був урочистий прийом, на якому Василь Олексійович виголосив коротку, але проникливу промову про досягнення українських літакобудівників, про те, що труднощі, які переживає країна та завод, скороминущі. Його останніми словами були: «... така велика держава, як Україна, повинна мати свою потужну авіаційну промисловість. Спасибі за увагу». Підняв чарку із коньяком і... впав на руки близьким та колегам, що вихопилися на допомогу. На його обличчі завмерла усмішка. Смерть настала миттєво. Лікарі сказали потім родичам, що він помер від... щастя. Це сталося 7 вересня 1995 року на урочистостях із нагоди 75-річчя Київського авіаційного виробничого об’єднання (КиАВО).
Це було в 1937-му...
Як і чимало хлопчаків того покоління, він мріяв про авіацію. Ріс дивовижно цілеспрямованим, жадібно тягнувся до книжок, знань. По закінченні сільської початкової школи самостійно вирішив продовжувати навчання у школі-інтернаті ст. Коренево. Ще учнем школи-інтернату працював у Кореневському райкомі комсомолу, де секретарювала Катерина Фурцева, майбутній міністр культури СРСР. (Через десятиліття, зустрічаючись на партійних з’їздах, вони згадували роки комсомольської юності.) Потім навчався у Воронезькому авіаційному технікумі (закінчив із відзнакою), Казанському авіаційному інституті (також із відзнакою). Тут його обрали секретарем комітету комсомолу. Він був справжнім лідером, улюбленцем молоді та душею компанії.
Один епізод із тих часів Василь Олексійович згадував усе життя.
Це сталося 1937-го. Хтось написав на нього анонімку. Нібито комсорг Василь Степанченко товаришує з ворогом народу, оскільки сидів у кінотеатрі поруч із секретарем райкому, який є ворогом народу. В інституті скликали комсомольські збори, у порядку денному яких, зокрема, стояло: «Висловити недовіру Василю Степанченку». Три дні тривали ті збори, три доби комсомольці не залишали інститутських стін. Але ніхто не проявив малодушності, і все-таки відстояли свого побратима. Інакше невідомо, чим би закінчилася та історія з анонімкою.
На початку війни В.Степанченка послали на Казанський авіазавод. Випускали бомбардувальники. Там Василь Олексійович познайомився з А.Туполєвим. Відомому авіаконструктору (він відбував у ті роки термін ув’язнення), зважаючи на воєнний стан, дали можливість працювати, щоправда, під охороною. Надалі вони підтримували дружні стосунки.
За організацію випуску бойових літаків Василь Степанченко отримав свій перший орден — «Знак Пошани» і медаль «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.». А 1949 року — орден Леніна за освоєння нової техніки і випуск літаків Ту-4.
Академік виробництва
На Київському авіазаводі Василь Степанченко замінив відому особу — Петра Юхимовича Шелеста, який став потім першим секретарем ЦК Компартії України. Переведенню до столиці України з Омська, де Василь Олексійович працював у повоєнні роки головним інженером великого авіабудівного підприємства, він зобов’язаний значною мірою своєму прізвищу із закінченням на «ко» (Нібито хтось із високого партійного керівництва висловив побажання, щоб директором київського авіазаводу стала людина з українським прізвищем.) Хоча, звісно ж, першорядне значення мали професійні якості. Саме вони зіграли визначальну роль у тому, що «новачок» швидко ввійшов у курс заводських справ, обвикнувся в незнайомому йому середовищі. Незабаром виробничий механізм запрацював злагоджено й ритмічно. Розпочалося будівництво нових корпусів та цехів. Здійснено велику реконструкцію заводу, пов’язану з початком серійного виробництва пасажирського літака Ан-24. Побудовано кілька екземплярів широкофюзеляжного транспортного літака Ан-8 (його називали «літаючим китом»). Річний випуск літаків Ан-2 збільшили з 256 у 1954 році до 396 у 1958-му.
Повернувшись 1965 року на авіазавод, Василь Олексійович відчув себе в рідній стихії. Особливо гучної слави зажили київські авіатори в 70-ті роки. Працювати на КиАВО було престижно. Адже там усе найпередовіше, і молоді хлопці охоче освоювали робітничі професії, де доводилося мати справу з «розумними» верстатами та іншою сучасною технікою. А у вихідні вони відпочивали в Кончі-Заспі, у заводському пансіонаті «Сокіл».
Паралельно з розвитком виробництва Степанченко енергійно займається так званим соцкультпобутом. У роки його керівництва підприємство побудувало дитячі садки, піонертабір «Сокіл» та однойменний пансіонат у Кончі-Заспі, стадіон зі спортивним залом, водно-оздоровчу базу, лікарню, чудовий Палац культури (нині це нічний клуб «Бінго»). При ньому було побудовано й значну частину житлових будинків для заводчан.
У 70-ті роки В.Степанченко підготував кандидатську дисертацію. Прочитавши її, Андрій Миколайович Туполєв написав у своєму відгуку: «Вважаю, що вирішення таких важливих науково-технічних проблем... дозволяє характеризувати В.А.Степанченка як сформованого вченого і великого організатора... що дає всі підстави для надання йому вченого ступеня доктора технічних наук». Академіки Борис Євгенович Патон і Олег Костянтинович Антонов також написали у своїх відгуках, що автор заслуговує докторського ступеня. Щоправда, сувора союзна ВАК хоча й погодилася з оцінками авторитетів, усе-таки не відступилася від канонів — спочатку кандидатська, потім докторська, інакше не можна.
Але для Василя Олексійовича, мабуть, найвищим визнанням його творчих заслуг стали слова А.Туполєва. Андрій Миколайович назвав Степанченка академіком промислового виробництва.
З директором веліли «розібратися»
Усе почалося, знову-таки, з анонімки. За однією, мов зграя ворон, до партійних інстанцій полетіли інші. Потім недоброзичливці пустили в хід перевірений метод — колективні скарги, ясна річ, без єдиного підпису. У чому тільки не звинувачували генерального директора — у зловживанні службовим становищем, фінансових порушеннях, у нездоровому моральному кліматі в колективі. Аноніми брехали, що в нього дача в Кончі-Заспі із шикарною сауною в підвалі, величезний власний катер на підводних крилах із каютами та баром, і все це, мовляв, за кошти заводу. Кілька комісій поспіль — і від ЦК, і від міськкому партії — перевіряли завод, але нічого не знайшли. Коли чергова маса компромату лягла на стіл одному з секретарів ЦК, той наклав резолюцію: «Оздоровити обстановку в колективі». Справу передали до міськкому партії, де нею займався особисто перший секретар О.Ботвин. Він брав участь у засіданні парткому КиАВО, який мав дати згоду на звільнення генерального директора. Але більшість членів парткому проголосували «проти». Після цього В.Степанченка та секретаря парткому О.Бугайка викликали в міськком, де з ними провели «роз’яснювальну роботу». Коли невдовзі партком знову зібрався для розгляду цього питання, то Василь Олексійович виступив і, подякувавши товаришам за довіру й підтримку, сказав, що буде краще для всіх, якщо вони пристануть на умови міськкому.
Безперечно, вся ця брудна метушня ініціювалася для того, щоб розправитися зі Степанченком. Кажуть, нібито в нього був конфлікт із партійними органами. Причина? А чи мало їх можна знайти? Комусь не догодив, вчинив, як вважав за потрібне, по совісті, а не як веліли «згори». У ті часи керівник міг постраждати за що завгодно, наприклад, за те, що побудував гуртожиток або лазню для робітників. У Степанченка був твердий характер, він ніколи не танцював під дудку партійних функціонерів. Ось і поплатився...
Генеральний батько і дід
— По виході на пенсію тато продовжував працювати — викладав у галузевому Інституті підвищення кваліфікації кадрів, — згадує дочка Галина Степанченко, кандидат мистецтвознавства, старший науковий співробітник Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т.Рильського. — Як завжди, багато читав. І, що нас особливо тішило, у нього з’явився час для спілкування з нами. Раніше ми його вдома практично не бачили: вирушав на роботу вдосвіта, повертався пізно ввечері, в суботу звичайно працював (він особливо любив тихі заводські суботи, коли не турбували телефонні дзвінки, можна було зібратися з думками), і тільки ввечері приїжджав до нас у Кончу-Заспу. А на світанку одягав старенькі штани й куртку, взував чоботи і йшов росянистою травою на луки чи на річку. У нього був дерев’яний човен, він любив рибалити, але не задля улову, а задля задоволення.
Влітку ми відпочивали в дерев’яному будиночку в Кончі-Заспі, поруч із заводським пансіонатом. Ні дачі, ні машини в тата ніколи не було. Він був дуже скромний і невибагливий у побуті. Це тільки в анонімках на нього таке понаписували... Пам’ятаю, приїхала комісія, якій було доручено «перевірити факти», і замість розкішної дачі виявила дощатий будиночок із двох невеличких кімнат, а замість сауни — звичайний погріб.
Іноді до нас у Кончу приїжджав Олег Костянтинович Антонов, із яким тата пов’язувала не тільки робота, а й дружба. Зазвичай він приїжджав зі своєю сім’єю — дружиною та донькою Анею. (З Анею Антоновою ми й тепер підтримуємо стосунки.) Ми, діти, гралися, а дорослі задушевно спілкувалися, або ж ішли на прогулянки до озера чи в ліс. Моя мама — Ольга Севастянівна — була дуже товариською й гостинною. З усіма однаково привітна і доброзичлива, ніколи не підкреслювала, що вона дружина генерального директора. Наша квартира на Печерську завжди була відкрита для гостей. Мама вміла дуже смачно готувати і, хоч би хто до нас зайшов, нікого не відпускала без частування. Її дуже шанували татові друзі та колеги. Коли мамі після складної операції знадобилася донорська кров, багато літакобудівників прийшли на допомогу (тато на той час уже був на пенсії).
Тато тяжко переживав смерть мами. Вони прожили в любові та злагоді понад сорок років. Мама пожертвувала заради нього своєю кар’єрою. Главою сім’ї в нас був тато, а мама — її берегинею. Ми з братом зростали в атмосфері взаємної довіри і порозуміння, домашнього тепла й затишку. В нас у сім’ї й нині всі знають, навіть трирічна внучка, що вдома розмовляють тихо.
Ми стали жити втрьох — тато, я і моя донька Оля (назвали її на честь мами). Я намагалася, як могла, його підтримати і підбадьорити, а він став нашим першим порадником в усьому. Тато нас називав «мої дівчатка». Жваво цікавився моєю роботою, Олиним навчанням, буквально жив нашими турботами. Оля дідуся дуже любила, вони могли подовгу захоплено про щось розмовляти, у підлітковому віці він замінив їй батька. У них була надзвичайна духовна близькість. Він щедро обдаровував нас теплом та увагою, ніби хотів компенсувати те, що колись не встиг дати своїм дітям через свою величезну зайнятість.
Друзі пізнаються у праці
Ще довго Василь Олексійович душею залишався на заводі, але про нього майже забули. Час від часу до нього приїжджав лише один друг, Олександр Бугайко, який втратив посаду через те, що захищав Степанченка. Привозив поздоровлення зі святами від заводу, але Василь Олексійович підозрював, що це ініціатива самого Бугайка. Так було доти, доки генеральним директором не став Олександр Харлов, учень Степанченка. Олександр Іванович зателефонував одного разу своєму вчителю і, розпитавши його про здоров’я, про те, чим нині займається, сказав, що є цікава робота, з якою, на його думку, краще за Василя Олексійовича не впорається ніхто.
Степанченко начебто помолодів на добрий десяток літ. Уранці, як і раніше, квапився на свій завод. Йому доручили готувати друге видання книжки «Київські літакобудівники». Він захоплено працював, засиджувався допізна за письмовим столом, поспішав устигнути. Наближався 75-річний ювілей заводу.
Він устиг завершити літопис літакобудівників.
Буде й на вулиці Василя Степанченка свято?
Так уже повелося, що літаки називають іменами конструкторів. Літакобудівники, ті, хто, образно кажучи, вдихає у них життя, залишаються за кадром. За роки керівництва київським авіазаводом Василь Степанченко випустив понад дві тисячі «Анів» (за деякими даними, ця цифра набагато більша). Модернізований і відбудований при ньому завод експортував літаки більш ніж у 30 країн світу.
22 березня Василю Олексійовичу виповнилося б 90. В цей день на заводі «Авіант» буде відкрито меморіальну дошку, відбудуться урочисті збори. Прагнучи увічнити пам’ять талановитого літакобудівника, заводчани ще кілька років тому звернулися до міської влади з проханням перейменувати одну з вулиць заводського мікрорайону на вулицю Василя Степанченка. Нинішній мер столиці О.Омельченко підтримав цю ініціативу. Тепер справа за міськрадою.
Напередодні цієї пам’ятної для київських літакобудівників дати ми звернулися до генерального директора заводу «Авіант» Олега Шевченка. Цікаво було почути, у чому новий керівник вбачає вияв спадкоємності поколінь, її реальне втілення.
— Василь Олексійович Степанченко основним своїм завданням вважав розвиток авіабудування і підвищення на основі цього добробуту працівників заводу. Таку застанову він виховував у молодих кадрах, і це повністю виявилося наступними роками при реалізації програм створення та виробництва нових сучасних літаків, — сказав Олег Степанович.
— Чим живе сьогодні завод? Які перспективи вітчизняного літакобудування?
— Зараз завод працює над шістьма основними програмами. 21 листопада 2003 року був піднятий у повітря другий льотний екземпляр нового близькомагістрального пасажирського літака Ту-334-100, завдяки чому вже 30 грудня 2003 р. цей літак отримав відповідний сертифікат, що дозволило розпочати його серійне виробництво. Нинішнього року буде завершено будівництво нових літаків Ан-32П для Лівії. За контрактами з АНТК ім. О.Антонова, виготовляється дослідна партія регіональних літаків Ан-148. Ведуться роботи зі створення перших дослідних літаків Ан-3 із двигунами ВК-1500Ф виробництва заводу «Мотор-Січ», із виготовлення першого серійного літака Ан-70 для МО України. У зв’язку з підтримкою програми Ан-70 Президентом і Кабінетом міністрів України, в бюджеті 2004 року передбачено фінансування розробки цього літака, що є гордістю наукової думки України. Триває будівництво тролейбусів К-12 «Київський» з авіаційних матеріалів і за авіаційними технологіями...
***
А в сім’ї Степанченко-Сушко підростає допитлива Анничка. Назвали її на честь антоновських літаків, створенню яких віддав усе своє трудове життя і талант її прадідусь.