Історія будь-якої держави замикається не тільки на літописанні її столиці чи то великих міст. Багато з них мають історію, яка охоплює лише сотню або трохи більше років. А є чимало невеликих містечок, буквально просякнутих її багатостолітнім диханням. Серед них справжній діамант «полудневої Волині», як нарік Михайло Грушевський Кременеччину, маленький районний центр Тернопілля — Кременець.
У місті, яке розкинулося в каньйоні річечки Ікви, зараз проживає близько 22 тисяч чоловік. Потроху спливає час. Ніщо ніби й не нагадує про карколомні кульбіти її величності Історії на Кременецьких горах. Лише руїни старовинного замку…
Перша писемна згадка про Кременець датується 1227 роком. Саме тоді Данило Галицький вщент розгромив військо угорського короля Андрея. А вже 1241 року війська Батия на шляху до Східної Європи наштовхнулися на шалений опір кременчан і вперше в історії завойовних походів монголів (від часів Чінгісхана) не змогли зламати спротив захисників замку-фортеці. Данило Галицький 1254 року під Кременцем завдав поразки орді хана Куремси. Але все ж таки князь не зміг протистояти завойовникам, які постійно спустошували Галицько-Волинську Русь, і через п’ять років із болем у серці наказав розібрати оборонні споруди фортеці, визнавши зверхність хана Бурундая.
А вже наприкінці XIII століття Велике князівство Литовське розпочинає «експансію» (це нагадувало, швидше, визволення від Орди) на землі сучасних Білорусі і України, відвойовуючи у монголів клаптик за клаптиком волинські, подільські землі, Київщину та Сіверщину. Польська корона, не витримуючи тиску німецьких князів із Заходу, своєю чергою, повела наступ на галицькі землі. Саме на Кременеччині у 40—80-х роках XIII століття розгорнулося криваве протистояння між Польщею, Литвою і Угорщиною, яка вже на той час захопила Підкарпатську Русь (Закарпаття). Кременець декілька разів переходив із рук в руки. 1382 року литовські князі Гедиміновичі остаточно перемогли і на півтора століття повернули Кременець під свою владу.
Нижче торкнусь лише двох цікавих історичних сюжетів із історії Кременця з декількох десятків вартих уваги. Сюжетів, які вписані в контекст загальноєвропейської історії. Не забуваймо, що з Кременцем пов’язані імена – уродженця міста, видатного польського письменника Юліуша Словацького, українського письменника Уласа Самчука, єврейського просвітителя, філолога Ісаака Бер-Левінзона, українського композитора Олександра Хотовицького, видатного ботаніка, німця з походження, Віллібальда Бессера, польського історика і громадського діяча Йоахіма Лелевеля…
Окрема тема – роль Кременця як великого освітнього центру, який отримав назву «Волинські Афіни». 7 жовтня відзначалося 200-річчя з дня заснування зусиллями Гуго Коллонтая і Тадеуша Чацького славетної Кременецької гімназії (з 1819 р. – ліцей). Але то вже тема окремої статті, яку читайте в одному з найближчих номерів «ДТ».
Саме у підземеллях неприступного Кременецького замку декілька років утримувався невгамовний претендент на великокняжий тракайський престол Свидригайло Ольгердович, якого підтримували православні українські і білоруські князі. Він не розрахував своїх сил у боротьбі зі своїми двоюрідними братами — Великим князем Литовським Вітовтом і польським королем Ягайлом, і був 1408 року ув’язнений. Побратими Свидригайла – Данило Острозький та Александр Ніс, князь волинський, — постійно шукали нагоду його визволити. Коли дізналися, що Свидригайло Ольгердович перебуває у Кременці, провели блискучу операцію з викрадення князя. Відбулося це на Великдень, коли стражники трохи послабили пильність. Мінлива доля ще неодноразово то піднімала Свидригайла на хвилю тріумфу, то знову немилосердно била. Після смерті Вітовта Свидригайло чотири роки посідав великокняжий престол, але 1435 року зазнав нищівної поразки під Вількомиром від рідного брата Вітовта Жигімонта Кейстутовича. Майже три роки Литовська держава була розділена. Свидригайло не визнавав легітимності Жигімонта, утримуючи під своєю владою українські землі, Вітебськ і Смоленськ. Восени 1438 року остаточно перемогла пропольська партія в Литві, і Свидригайло доживав віку на Волині лише як удільний князь. Цікаво, що Магдебурзьке право Кременець отримав із рук Свидригайла того ж таки 1438 року.
За століття Кременець «збагатився» ще одним колоритним історичним персонажем. Неаполітанська принцеса Бона Сфорца д’Арагона 1518 року стала другою дружиною польського короля (Польща перебувала з 1385 року в особистій унії з Литвою) Сигізмунда I. У життя цих двох держав вона привнесла справжній південний колорит. Темпераментна напівіталійка— напівіспанка, яка виховувалася при пишному дворі Лодовіко Сфорца саме в часи розквіту Ренесансу, фактично правила величезними державами, отримавши чимало земель, міст і замків від чоловіка.
Серед них були Бар (назва від неаполітанського міста Барі) і Кременець. Останнім королева Бона володіла 20 років, аж до еміграції на батьківщину у 1556 році. За цей час Кременець став справжнім великим полісом, розвивалися ремесла і торгівля, укріплювався замок. Мешканців у місті було чи не більше, ніж сьогодні. Вже тоді у Кременці жили представники багатьох національностей – українці, поляки, євреї, вірмени, німці, татари, волохи (румуни)… Ще далеко було до жахів Контрреформації, і в XVI столітті в місті мирно уживалися православні, католики, уніати, реформати, юдеї, вірмени-григоріанці, мусульмани.
Із офіцерською вартою замку пов’язана романтико-еротична історія чи то легенда. Декілька десятків красенів-охоронців (а це в основному були поляки, шотландці та німці) нібито спокусили цю привабливу жінку. Мабуть, то був гарем «навпаки»? Важко тепер сказати. Підстаркуватий чоловік-рогоносець вислав комісію до Кременця. Чиновники привезли до Кракова документи, які яскраво засвідчували зраду жінки. Нібито король наказав стратити всіх офіцерів Кременецького замку, але Бона вимолила прощення для 3, 9 та 27-го офіцера за списком. Ось відтоді й піднімають келиха за жінок саме в такій послідовності!
У перервах між «звитягами» на амурному фронті пані, яка була дуже заощадлива, не забувала і про край, що буквально розквітнув, та його мешканців. Часи її володарювання насправді стали «золотим віком» Кременця.
Бона мала двох синів і чотирьох дочок, завдяки шлюбам яких бажала владарювати у Європі. Їй вдалося непогано «прилаштувати» дочок. Ізабелла стала королевою Угорщини, Софія — герцогинею Брауншвейг-Вольфенбюттельською, Катерина — королевою Швеції, а Анна Ягеллонка вийшла заміж за князя Семигороддя Стефана Баторія, який і став 1576 року королем Речі Посполитої.
Чоловік Бони помер 1548 року. І ось старший син Сигізмунд II Август вирішив поквитатися з матір’ю і за батькову ганьбу, і за смерть коханої – Барбари Радзивілл. За нез’ясованих обставин невістка майже відразу по весіллі померла (вважають, що її отруїла Бона). Син заборонив королеві-матері виїжджати з держави — боявся втратити величезні маєтності. Лише підписавши дарчі папери на Сигізмунда II Августа й зібравши купу майна та грошей (з самого Кременця вивезли декілька тисяч підвід), ця владна пані повернулася до родового князівства Барі на півдні Італії.
Але неприємності королеви-удови тільки починалися. Трохи більше року Бона Сфорца д’Арагона прожила на батьківщині й була, швидше за все, отруєна власним лікарем, підкупленим іспанським королем Філіппом II. Чому так сталося? Вивізши частину скарбниці чоловіка, Бона необачно позичила Габсбургам 420000 золотих – дукатів. Фантастична сума, як на той час! Пишуть, що гроші для Речі Посполитої пропали, але насправді «хватка» у сина Бони була ще та. Сигізмунду II Августу катастрофічно бракувало грошей на Ливонську війну з Московщиною. Королю вдалося-таки повернути значну частину боргу Габсбургів до Кракова, але в основному срібними талерами й напівталерами, які контрмаркували вензелем польського короля з датою «1564». Декілька десятиліть монети «ходили» неосяжними просторами найбільшої європейської держави, аж доки їх не викупили у населення. Бо ж то були високопробні монети зі срібла, привезеного іспанськими галеонами з Нового Світу.
Минуло менше століття, і неприступний замок таки впав під ударами козацької кінноти. Полковник Филон Джалалій 1648 року дорогою до Львова зупинився біля Кременця. З кількома тисячами козаків та селян замок було взято в облогу, здобуто і розграбовано. Від нього залишилися самі руїни. На Замковій горі ніби зупинилася Історія. Але місто-музей просто неба ще відкриє нам не одну цікаву сторінку свого майже 800-літнього життя.
Автор дякує професору НУ «Острозька академія» Петру Кралюку за допомогу в підготовці матеріалу.
