Відлуння стрілянини в «Каравані», як, утім, будь-яка стрілянина в медіа, має специфічно українські акустичні властивості. Можливо, це тому, що наша країна - просто гігантський всеєвропейський глушник? «Я - громадянин Глушника, я живу в Глушнику». Як звучить, га?
Адже в пресу переважно потрапляє інформація про криваві події, в яких за визначенням винен сам народ. «Побутовухи», аварії… Параметр замовчання не писаний, але гранично простий: інформація не повинна навіть побічно підтверджувати, що у влади щось не гаразд із життєзабезпеченням. І жоден режим тут не виняток, ніхто не хоче видаватися слабаком. А горезвісний «казус Лозинського»? Легко пояснюється тим, що просочення інформації про вбивцю випало саме на процес реальної зміни влади. А то, дивись, і справді орден дали б. Нинішнім же дають? І нічого.
І тут два тижні поспіль «Караван» - у топ-темах. Замкнений простір приміщення охоронців торгового центру, в яке і зайти й вийти не так уже й просто, виявилося не більше й не менше як центром українського інформаційного всесвіту. Скільки не грабували й не вбивали у відділеннях банків, на заправках та інших соціально значимих місцях (саме зі стріляниною), новина завжди жила щонайбільше два-три дні.
Вибори, вибори, звісно ж! Відвернути увагу від джентльменів та леді, котрі влучно шпурляють лайном одне в одного. Відвернути на епічну кримінальну сагу, що народжується прямо на очах, про невловимого й холоднокровного гангстера. Є на таку байду невтолимий масовий запит, чому ж не скористатися?
Та тільки пострілів в охоронців «Каравану», що оглушливо пролунали в українських медіа, практично не було чути за межами інтернет-простору. Газети й сайти, гарячково плодячи припущення про особистість та мотиви дій підозрюваного, зверталися більше одне до одного, ніж до реальної аудиторії.
Навіть традиційно мерзенне для нашої преси чіпляння до сімей н’юсмейкерів, що переходило у цькування, не пожвавило сюжету. Поза цією надутою інформбулькою байдужість усіх до всього лише посилилася, і більшість людей не зачепили не те що нюанси події, а й сама подія. «Мы живем, под собою не чуя страны, наши речи за десять шагов не слышны», - перші рядки вірша Осипа Мандельштама вже не пророчі, а пряма ілюстрація нашого сьогодення. Можливо, не тільки перші.
Озирнувшись у праведному гніві на попередні десятиліття, можна було б вигукнути, що ми живемо в жахливій криміналізованій країні, де закон і беззаконня взаємозамінні вже багато років. Але потрібно собі чесно зізнатися: влада в цій країні завжди була бандитська, починаючи з варягів, які заснували Київську Русь. Слова просто щоразу для описання розбірок знаходили гарні, церковно-епічні. Аборигенів це, в принципі, влаштовувало, якщо заїжджа братва не чинила свавілля, як князь Ігор, наприклад. Але якщо влада хотіла залишатися владою, то завжди холоднокровно садила на палю своїх опонентів, вішала й стріляла, доки сама не помирала від політичної дряблості. Садителі, вішателі й стрілки все життя героїзувалися владою й проклиналися опозицією. Приймемо це за звичайне тло.
На цьому невигадливому, але чесному кривавому тлі намалюємо розпливчастий контур, ніби поясної мішені. Це буде в нас вічно героїзована «людина з рушницею», козак із шаблею, пацан із волиною. Він потрапляє в приціл критики з боку або родичів жертв, або прихованих заздрісників, які завжди краще знають, кого треба вбити. Хоча самі в житті й курки не зарізали. Одне слово, людина зі зброєю - це традиційний прискорювач природного добору. Доки вона не стріляє особисто в нас, ми їй благоволимо, захоплюємося в кіно й, наслідуючи, рубаємося в комп’ютерні «ігрухи». А якщо вона, бодай випадково, шмальнула у бік влади, ми готові її боготворити. Ну, щоб самим не паритися.
«Караванський» стрілок у цьому сенсі - якась «дурилка картонна», як казав персонаж фільму «Місце зустрічі змінити не можна». Подія не зовсім укладається в рамки звичних кліше, але її туди вперто й грубо запихають. У якийсь медійний аналог «Того, що біжить по лезу бритви». Ось уже ім’я, докладна біографія, нещасна зацькована рідня, акаунт в «Однокласниках». Кільце оточення стискається тощо.
Частково вірять, бо це зліплено досить переконливо. І частково не вірять, бо контекст суспільний «вибори = брехня». Бо закон про зброю, бо метушня навколо приватних охоронних структур, бо відео редаговане. Бо зображення підозрюваного не тягне на портрет 38-річного. Бо всі знають, як і з кого «ліплять терпил» у нас. Ну й, знову ж, «галичанин-убивця» - це тепер політкоректно. Очевидно, з приводу версії «російський нацист» не домовилися. Тому що в тих-таки сусідів «відомо хто» одного разу аж пару будинків із людьми завалив, і тут саме закон про посилення боротьби з тероризмом у Думі підоспів. А в нас, Господи прости, трьох людей грохнули - і тут-таки в Раді поправочки до закону про охоронну діяльність. Збіг, звісно, що ж іще.
Крім офіційних, можна будувати версії про кілера, який приїхав когось грохнути на виборах. І пішов із конспіративної квартири по хліб, молоко та чисті шкарпетки. Або про кандидата в члени якогось крутого збройного угруповання, який мав би саме в такий спосіб довести, що він - профпридатний.
Зараз обговорюються дві крайності. Або цей чоловік дуже хотів, щоб його помітили, або дуже не хотів. «Дуже» - це ще м’яко сказано, бо стрілянина скидається не на фатальну випадковість, а на головну мету події. Медіа вперто відпрацьовують варіант «не хотів», але ходити з пістолетом по хліб, щоб заодно вкрасти копійчаний дріб’язок, у нас якось не зовсім заведено. «Щось невловиме видавало в Штірліці радянського розвідника… можливо, парашут, який волочився за спиною».
У супермаркетах крадуть в усьому світі. І ловлять теж. Охорона там непомітна, але дуже добре навчена ганятися за злодюжками, - їх беруть уже на вулиці, щоб не напружувати покупців, сам бачив таке в Нью-Йорку. Малопримітні люди за сигналом тривоги бігають так, що позаздрить будь-який спринтер: є мотив, премії хороші.
Поведінка нашої охорони (як і ментів, яких вона копіює) завжди прогнозована. Спочатку тебе ведуть у затишне місце від очей людських подалі, а потім глибоко вивчається питання платоспроможності. До «затишного місця» є шанс хутко «порішати» питання, а там ціна вже непомірно зростає.
Ось вона й виросла до трьох життів.
Особисто я дуже мало вірю в те, що, як нам розповідають, колишній працівник приватного охоронного підприємства зміг прийти в магазин з абсолютно «лівою» зброєю, так відстрілятися (і з такого дурного приводу), здатися всім відеокамерам у фас і в профіль (про їх існування в магазинах знають навіть дошкільнята), не викинути пістолет, хутко самостійно піти й надійно зникнути.
Історія каламутна. У високому професіоналізмі стрільця не сумнівається ніхто, хоча в манері його стрілянини, крім рішучості, жодних особливих навичок вогневого бою на обмеженому просторі не простежується. І в безглузді формально оголошеного приводу для його стрілянини не сумнівається ніхто. І моторика тіла не змінюється ні після стрілянини впритул, ні після незграбної метушні з охоронцями, ніби це виконавцем пророблялося в голові неодноразово. Психоз теж усі одностайно виключають. Втеча теж якась іграшкова: ще два охоронці вдають, що переслідують, підозрюваний ніби біжить, але не панічно, а в будь-який момент готовий знизити темп і загубитися серед відвідувачів центру.
Я ризикнув би припустити, що цей чоловік слов’янської зовнішності - приїжджий і не є громадянином України. Не тому, що український паспорт апріорі виключає смертовбивство. Стрілець спілкувався й розправлявся з охоронцями не те щоб дуже вже спритно, але швидко й доволі байдуже, як із самого початку чужими для нього людьми. Можливо, в цьому, а не в якійсь особливій психологічній підготовці криється пояснення його зовнішньої незворушності.
На офіційно оголошеного в розшук спробують начепити всі нерозкриті справи, включно із вбивством Кеннеді. Хоча ми точно знаємо, що його застрелила Юля. Що міліція виявила «креслення саморобної зброї та різних пристосувань, обладнання для виготовлення саморобних куль, дріб, із якого він відливав кулі, глушителі, дві банки з гільзами й кулями, вже відстріляними з ПМ», - то завтра це й у вас можуть знайти, тільки б тої й справи.
Що побачила інформаційно стурбована частина суспільства? Якийсь цивільний убиває людей у якійсь формі. Напівсонно позіхнула. Що побачила влада? Повідомлення з погрозою, інформаційний «посил». Мабуть, і зворотна адреса є, але ми про це навряд чи дізнаємося. Що влада пропускає в медіа? Дошкільні страшилки у стилі «чорної руки» і «жовтої стрічки».
Які ще є варіанти?
1. Одна частина влади напружила іншу частину влади «втемну». 2. Близьке зарубіжжя напружило владу погрозою «замочити в сортирі». 3. Влада спробувала напружити народ за відомою російською схемою зі злобним галичанином у ролі електорального опудала. 4. Заїжджий стрілець, що приїхав на замовлення під вибори, став жертвою рідної пропаганди, яка малює Україну як дику країну, населену дебілами, і був предуже здивований, побачивши в охоронців комп’ютер. При цьому всі зацікавлені сторони кинулися відпрацьовувати варіанти 1, 2, 3.
Зараз украй потрібен крайній у всій цій історії. А ще краще - кілька. Фізичного - знайдуть або призначать. Політичного - визначать після виборів, тепер жодних санкцій чекати не слід. Але коли в силовиків побільшає прав і зброї, а у вас - ні, то це означатиме, що крайній, як завжди, народ.