Україна постійно втрачає шанси стати на шлях європейської цивілізації. Насамперед тому, що над нею тяжіє прокляття розмитих цілей і незавершених справ. А звідси стагнація в «недодемократії».
Україна ніколи не була цілком самостійною країною. Чому так? Про це розмірковує завідувач відділу соціальних експертиз Інституту соціології НАНУ доктор економіки й соціології професор Юрій Саєнко. Він уважає, що країна заблукала між трьох сосен — комуно-більшовизмом у рамках нової російської імперської моделі, а також авторитарною олігархічно-клановою й «віртуальною» моделлю демократії.
Колонія з неімперською свідомістю
Після татаро-монгольського ярма Україна перебувала під варварським впливом Польщі, Російської й Османської імперій. Усі вони мали монолітні державні релігії — католицтво, православ’я, іслам. В Україні не було (і досі немає) державної релігії. Крім католицтва й православ’я в нас виникали конфесії-конгломерати: римсько-візантійські, римсько-католицькі, греко-католицькі та інші.
Щоб вижити, Україна теж мала стати імперією, яка захоплює чужі землі. Але вона нею не стала — у менталітеті народу, передусім в його елітарної частини — козацтва й старшини, не було загарбницького імперського вольового начала. «Руська правда» Ярослава Мудрого заклала фундаментальні демократичні принципи. Всі посади в Україні були виборні — від старости села, попа, писаря до старшин і гетьманів. Усі роки існування України в статусі колонії (до 1917 року) — це наслідки втрачених шансів стати імперією.
У 1917—1922 роках Україна вдруге втрачає шанс стати самостійною державою. Хвиля боротьби за незалежність піднімалася не тільки в Центральній і Західній Україні, але й на Кубані в Росії, де навіть було створено Південно-Українську республіку: нащадки запорозьких козаків, переселених Катериною в Росію після Кримської війни й знищення Запорозької Січі 1777 року, ще зберігали український менталітет і мрію про відродження незалежної України. Нині кубанські козаки взагалі не ідентифікують себе з українцями — і це наслідки совдепівського геноциду.
Чому ж Україна вдруге втратила шанс стати незалежною державою? Як завжди, еліта не була консолідована. Вона розривалася між пропольськими, проугорськими, проросійськими й іншими шляхами. Навіть у Західній Україні багато представників еліти вважали, що жити й розвиватися треба тільки разом із Росією. Перший президент Грушевський бачив незалежну Україну в складі Російської Федерації. Еліта була роз’єднана й в ідеологічному, і в економічному, і в релігійному плані. У результаті утворилася ситуація, як у байці про Лебедя, Рака й Щуку. Цим скористалася Росія й захопила Україну. Частина України залишилася під Польщею, частина під Угорщиною, Румунією, Чехією...
Крах імперії й втрата шансів стати цілком незалежною країною
Російський академік Арбатов довів, що спадкоємиця царської Росії мала дуже багато спільного з Османською і Візантійською імперіями щодо культурної, ідеологічної й релігійної орієнтації. Всі імперії зрештою розпадаються. 1991 року розвалилася радянська. Горбачов намагався її зберегти, проте зробити це можна було тільки через дуже чіткі перетворення й долучення до економічного контексту світового співтовариства, як вчинив Китай. Але дискусія велася про трансформацію тільки в ідеологічному плані, економічний чинник відкидали. Правда, Горбачов увів деякі системи вільного підприємництва, з’явилися кооперативи, які вхопилися за різноманітні форми діяльності, не забезпечені радянською плановою економікою. Проте цей рух злякав «червоних директорів», і Горбачов його згорнув. Хоча це були саме ті паростки вільної економічної діяльності, які допомогли б імперії ввійти в Європу.
Імперія розвалилася. Здавалося б, Україна випадково стала незалежною державою. Але це далеко не так. Опір комуністичному режиму, який особливо наростав у Західній Україні під час війни й після неї, також мав свої наслідки. Енергетична основа дисидентського руху виступила чинником, хоча й не вирішальним. Вирішальним став саме розпад імперії.
Отже, 1991 року утворилася незалежна Україна, й пішла серія втрачених шансів. По-перше, ми помилково роззброїлися. По-друге, в Криму залишився російський флот, джерело напруги й сепаратизму. По-третє, у державі не відбулася люстрація. Немає нічого страшного в тому, щоб заборонити людям, які обіймали за радянських часів посади в політичних, юридичних і господарських структурах, працювати в системі управління державою. «Колишніх» діячів усунули з політичного й адміністративного життя Польща, Чехія, Угорщина, Прибалтика. Ми ж цього не зробили. Тому за Кравчука комуністи й комсомольці швидко захопили всі головні посади, злилися з криміналом, і в результаті ми дістали режим Кучми.
Європейська орієнтація?
Знову втрата темпів і багатьох шансів стати незалежною державою європейського типу. Це проблеми і з приватизацією, і з землею, і з НАТО. Якщо вже ми роззброїлися, то хтось має дбати про нашу безпеку. Наприклад, НАТО, яке гарантує не тільки військову, але і соціальну, екологічну безпеку, відстежує рівень зайнятості, здоров’я. Але населення все ще в полоні уявлень про «агресивний блок», втовкмачених радянською пропагандою.
Україна втратила багато можливостей. Наприклад, шанс побудувати незалежний інформаційний і контрольований державою економічний простір. Ці простори виявилися дуже відкритими і легко проникними для двох різновидів впливів: внутрішнього — з боку криміналу (ми маємо половину тіньової економіки) і зовнішнього — з боку Росії. Ми втратили шанс національної закритості.
Після помаранчевої революції з’явилася колосальна палітра шансів стати незалежною, європейськи орієнтованою державою. І знову було втрачено шанс провести люстрацію кучмістських кадрів, які привели країну до олігархічно-кримінальної системи.
Майдан став пробудженням глибинної демократичності української душі, показав потенційний середній клас країни. Адже в минулому столітті класичні революції робив люмпен. Нині не фанатики роблять революцію, але мав рацію Бісмарк — її результатами користуються негідники.
Уряд Юлії Тимошенко мав усі шанси (за колосальної підтримки народу й парламенту!) розвернути Україну до моделі країни шансів модерного розвитку. Президент Ющенко знищив ці шанси одним розчерком пера, а через кілька днів уклав меморандум із «голубами реваншу». Настали сутінки стагнуючої непевності.
Якусь надію й нові шанси повернутися в колію демократії давали парламентські вибори 2006 року. Результати виборів дали зелене світло для демократичної коаліції. Але шлях наглухо перекривав президентський блок «Наша Україна». Не Мороз зруйнував коаліцію. А саме «Наша Україна», яка добре знала його сутність ще за «канівською четвіркою» зразка президентських виборів 1999 року й так не розрахувалася з ним кріслом спікера за «пропомаранчеву» поведінку...
Так було втрачено ще один шанс демократизації. Країна вступила в стадію відходу до зовні трохи пом’якшеного кучмістського режиму. А насправді почався період зажерливого господарювання «по-донецьки».
Чи є сили опору? Є, адже існує ще парламентська опозиція. Але після помаранчевої революції було втрачено шанс (а ця робота не здійснювалася ні за Кравчука, ні за Кучми) формування єдиної української національної свідомості, що ми — єдиний народ, єдина нація в європейському розумінні, де присутні багато національностей.
Україна справді має два погано збалансовані крила — Захід і Схід. Різниця між ними закладалася ще з часів татаро-монгольської навали. Схід України весь час був під впливом східної, азіатської свідомості з центром у Москві й управлінням за авторитарною схемою. Західна Україна й частина Центральної все-таки залишалися під впливом ментальності й архетипів європейських держав. І нині Східна Україна практично повністю перебуває під впливом інформаційного поля Москви. Західна ж відкрита для європейського. За два роки після помаранчевої революції шанс національного об’єднання народу було втрачено.
Соціальне здоров’я чи хронічні недуги демократії?
П’ятнадцять років історія надає нам можливості перейти на європейський рівень. Я думаю, аналіз втрачених шансів став би дуже цікавим проектом для спільної роботи політологів, істориків і соціологів. Соціальне здоров’я народу визначається двома головними чинниками. По-перше, це наявність вольової енергії (вміння намітити цілі й завдання, знайти методи й засоби для їх вирішення, довести намічене до результатів). По-друге, розв’язання бодай частини проблем майбутнього в нашому повсякденному житті. Україні, яка втратила всі шанси, нині доводиться вирішувати проблеми минулого. Причому вирішуються вони не остаточно, не завершено, постійно зависаючи. За п’ятнадцять років не сформувався образ сучасної, модерної України, коли кожна людина хоча б приблизно уявляє, яким буде життя вчителів, інженерів, якими будуть її дім, зарплата, умови життя, й яке місце вона посяде в суспільстві.
Ми не закрили жодної фундаментальної проблеми минулого, великою мірою залишившись з ментальністю радянського раба, радянської системи управління. Досі 30% населення (а в східних областях — 50—60) уважають, що найефективніша модель економічного розвитку України — це планова радянська економіка. При цьому 40% населення хочуть відкрити свою справу, і живуть ці люди переважно на Заході України. Решта 30% хочуть з’єднати державне управління з приватним інтересом. Близько 35% українських громадян уважають, що Україною управляє мафія. Громадська думка не бачить різниці в силі впливу на ситуацію в країні мафії, чиновників і партійної верхівки.
Втрата шансів привела нас до деструктивності, аморфності, а звідси — до деградації соціального здоров’я.
У нормальних країнах основою взаємодії громадянина й держави є легітимна соціальна угода, у нас же — «сходняцька змова», потай від народу й ЗМІ.
Ситуативне партнерство
Україні бракує гнучкості у вирішенні державних питань. Добре було б їй опанувати техніку ситуативного партнерства. Це не «назавжди з ЄС» чи «назавжди з Росією». Партнера вибирають окремо для кожного проекту — того, хто найбільш ефективний для розв’язання проблеми. Якщо наш стратегічний партнер — Росія, виходить, ми маємо вирішувати всі питання тільки з Росією? Ми маємо враховувати свої власні інтереси. В ідеологічному й політичному плані Україна завжди має вибирати таку стратегію, яка дозволить бути їй незалежною модерною державою, вписатися в модель світового розвитку й бути активним учасником цього процесу. Інакше інші країни диктуватимуть нам свої умови. Ситуативне партнерство не означає заяв нинішнього уряду України: «Давайте вступимо в НАТО, у СОТ або разом із Росією або після Росії» тому що Росія на нас образиться або вона в НАТО зовсім не збирається. Тоді вже недалеко до гасла «Навіки з Росією!».
Що в нас добре? По-перше, маємо гідну Конституцію. По-друге, державну українську мову. Всі імперії, зокрема й Росія, розуміють, що втрата фундаменту культури — для нації це втрата незалежності й самовизначення. А в основі кожної національної культури лежить мова. Наочний приклад Білорусії. З уведенням державної російської мови там поступово зникає й білоруська культура. Наростають темпи асиміляції. Розширюється російськомовний і російськокультурний простір. У перспективі цей народ як нація зникне з карти світу. Тому що боротьба народу за свою політичну самостійність і національну самоідентифікацію означає збереження всього розмаїття людства. У світі наростає опір глобалізації — гегемонії США й нав’язуванню світу одноманітності, образу єдиного плавильного казана. Перший чинник опору — Європейський Союз. Він уводить загальні принципи співіснування країн, але не придушує національні особливості, навпаки, допомагає й вкладає кошти, щоб вони зберігалися.
Відстоювання незалежності України й збереження її соціокультурної самобутності — це відстоювання розмаїтості людського співтовариства.
На мій погляд, єдиний шанс України стати модерною державою — це зміна поколінь. Скрізь — починаючи від політики, управління державою й закінчуючи інформаційним простором. Молоде покоління, яке формується нині, різко відрізняється від усієї спільноти. Воно вже тепер готове відіграти активну роль у всіх сферах суспільства. Проте державні структури блокують уливання свіжих і прогресивних сил. Кадрова лава переважно заповнена ретроградами, прорадянськими епігонами або ж кланово-олігархічними ставлениками. Більше того, навіть патріотичні сили України не виховали зміну кадрового складу. Кадри, які відпрацювали свій потенціал, залишилися на ключових посадах — партійних, соціокультурних. Хоч як парадоксально, навіть демократичні сили заблокували омолодження. Якщо нинішня управлінська еліта не здасть свої позиції, а в молодого покоління забракне сил, щоб витиснути їх із крісел, то можна з гіркістю констатувати — в України немає майбутнього.