Безправ’я дуже принижує націю. А надто коли нація не згуртована навколо розв’язання державних питань. Вона потрібна можновладцям як віддзеркалення певної екзистенції: смерекових хат та пісень-плачів. Водночас українське письменство засвідчує, що історія українського зрадництва та підлабузництва налічує багато томів. Як виплутатися з тенет власної безпорадності, яка доходить до крайнощів — безвір’я і цинізму?
Ми розмовляємо з кандидатом філософських наук, доцентом НаУКМА Ігорем Лосєвим. Як ученого і публіциста його цікавлять проблеми державності і соціуму. Як севастопольця в четвертому поколінні турбує «українськість» Криму, на якій він наполягає. А зі схильністю українців до зрадництва він стикався ще в 1983 році, за часів Андропова: студенти юридичного факультету Київського державного університету написали на викладача філософії донос у КДБ, звинувачуючи його у вільнодумстві. Відтак у 1983—1986 роках Лосєву довелося перебиватися випадковими посадами, оскільки час від часу викликали до КДБ — для «профілактики».
Часи змінилися, ми живемо в досить демократичному суспільстві, яке, проте, є напівпаралізованим через відсутність нормальної судової системи. Країна потребує свідомої, освіченої еліти. А вийти ця еліта має з народу, який досі не зробив висновків зі своєї історії. Тому у сфері громадянських прав нам усім ведеться вельми тяжко.
Час підбивати підсумки
— Ігоре Васильовичу, від часу проголошення незалежності ми майже нічого не досягли. Українці не є згуртованим народом, їхні «хати», як завжди, скраю. Якщо згаяний час помножити на втрачені можливості, виходить, що ми просто зраджуємо свою державу...
— Нам здається, що ми «унікальні» у своїх найнеприємніших рисах, хоча насправді це далеко не так, оскільки кожний народ проходить свою стадію самокритики. І це нормально, бо потрібно усвідомити свої вади, щоб потім їх уникати. Якщо етнос, як і окрема людина, бодай знає про свої хиби, це вже добре. Здебільшого самокритичність зростає після великих соціальних, національних струсів. Тоді саме життя змушує людей замислитися: хто ми, звідки і куди йдемо, і як ми взагалі дійшли до такого життя. Це — підбивання підсумків.
Ми вже сімнадцять років живемо за незалежності. Значною мірою вона є «паперовою», а отже, час підбивати підсумки давно настав. У 1991 році нам усім здавалося, що ми хороші, ідеальні і що достатньо скинути чуже ярмо, як усі наші чесноти ринуть назовні самі по собі, усе владнається без надзусиль кожного з нас. Ми, мовляв, хороші, тільки нам заважають певні історичні та політичні обставини... Сьогодні період, коли ми більш уважно придивляємося до самих себе і не завжди те, що бачимо, викликає в нас захват.
До речі, у будь-якій розвиненій європейській культурі можна простежити традицію національної самокритики. Скажімо, в історії іспанської культури існувало так зване покоління 1898 року, коли Іспанія втратила майже всі свої колонії, програла війну за Кубу і Філіппіни Америці. Тоді іспанська інтелігенція, яка звикла жити у великій імперії, над володіннями якої ніколи не заходило сонце, раптом почала замислюватися: а що залишилося? Хто такі іспанці, коли з одного боку від країни Франція, а з іншого — Північна Африка? Самокритика іспанців була жорстокою, навіть мазохістською. Такі діячі культури, як Мігель Унамуно, Ортега-і-Гассет, писали статті навіть про «маразм» сучасної їм Іспанії...
Є тривала російська традиція жорстокої самокритики, що починається, напевно, з Чаадаєва, який казав, що «Россия создана Господом Богом в назидание другим народам, какими быть не надо — и в этом единственный смысл ее исторического существования».
Російський письменник ХIХ століття Іван Дмитрієв писав: «Русский человек любит, когда с ним поступают справедливо, хотя сам не прочь сплутовать». І такого можна назбирати цілі томи.
«Народе без пуття, без честі і поваги...»
— Чи посприяє підбивання підсумків самоочищенню нації?
— У нас існує певна традиція самокритики, досить згадати Пантелеймона Куліша з його знаменитим: «Народе без пуття, без честі і поваги...». У цій критиці маємо бачити реальні зміни, а не впадати в самобичування й мазохізм. Після мазохістських атак на себе самих людина і нація, переживши певний катарсис, наступного дня починають робити те саме, що раніше піддавали критиці. Тут має бути спокійний, конструктивний аналіз своїх вад. Нація має подивитися на себе не з метою поплакати «на ріках Вавилонських», а як лікар, який пропише «терапію», аби позбутися того, що заважає жити.
Дуже часто з боку Росії і Польщі на адресу українців лунали звинувачення в наявності великої кількості зрадників. Але хто сказав, що українці, як і будь-який інший народ, повинні бути віддані своїм окупантам, по суті, своїм ворогам? Тут найстрашнішою є зрада себе самого, а не своїх гнобителів. У нас іще досі не перемогла ця позиція: оцінювати історичних діячів саме з позиції українських національних інтересів. Тоді не було б жодних проблем щодо Мазепи, Петлюри, Бандери. Бо в якій нормальній країні піддають осуду людей, що боролися за її незалежність? А в Україні надто довго героями оголошували колаборантів і тих, хто служив не своїм державам.
Якщо ж говорити про зраду України самими українцями, це, на превеликий жаль, справді проблема. І часто-густо політичні діячі, які зраджували, суб’єктивно не переживали свої дії як зраду. Досить згадати тривалу суперечку між Петлюрою і Винниченком, коли останній був ладен із допомогою Москви робити капості Петлюрі, і за зраду це не вважав.
— Українські можновладці намагаються встановити в суспільстві стандарти загальної інфантильності та покори у ставленні до сильних і грошовитих. І це не дає забути про наш тоталітарний спадок...
— Сьогодні бачимо, як українські політики їздять на Захід і на Схід і там скаржаться один на одного. Це найнижчий рівень морального падіння. Смішно й непристойно: кому вони там потрібні зі своїми чварами? А в нас це майже норма: можновладці у своїх поїздках просять політичної та моральної підтримки в протистоянні зі своїми співгромадянами. Це дуже прикра норма, якої маємо позбутися, оскільки це б’є по іміджу держави і знижує рейтинг нації на світовій арені, а відтак свідчить про те, що нація не є дорослою і все ще перебуває в інфантильному стані.
Тривале перебування народу в ярмі не пішло йому на користь, бо сприяло не формуванню його чеснот, а культивуванню найпідліших рис характеру як нації, так і окремої людини. А своя держава, почуття свободи і відповідальності за її долю іде громадянам на користь. Увесь політичний шлак має відійти в небуття. Адже значною мірою саме політики, саме керівники диктують моральні стандарти в суспільстві. Сьогодні наші керівники пропонують народові стандарти аморальності. Люди навіть не усвідомлюють, що це всього лише баналізована «аморальність з претензією на героїчність». У Верховній Раді гуляє приказка: «Вчасно зрадити — це не зрадити, а передбачити». Цікаво, який Ніколо Макіавеллі з Хацапетівки її вигадав? Насправді тут ідеться про елементарну жлобську продажність. І як тут бути, що із цим робити — важко сказати.
— Складається враження, що Україна загрузла в «адміністративно-командному» минулому.
— Річ у тому, що Україна сьогодні є суспільством посттоталітарним, постколоніальним і постгеноцидним. Такий «букет» складно знайти в якійсь іншій країні. Це три аспекти нашої ущербності, і вони даються взнаки. Постколоніальність — невміння розглядати себе поза колоніальним впливом колишньої метрополії; величезна духовна, внутрішня залежність від її оцінок і настроїв, коли сама людина бачить себе очима колишньої метрополії. Мало проголосити незалежність з трибуни — потрібно стати незалежним у душі. А такого відчуття в багатьох наших людей немає, і хтозна-коли з’явиться. Тоталітарних тенденцій сьогодні в Україні вже практично не залишилося, і ми це бачимо на тлі сучасної Російської Федерації. Навпаки, ми навіть дійшли тут до тієї крайності, про яку наші сусіди казали: «Річ Посполита безладдям тримається...». Відчувається в нас і постгеноцидність — саме геноцид породив «цінності» особистого виживання за будь-яку ціну, і це, мабуть, корисно для біологічної стійкості особистості, але надзвичайно шкідливо для нації в цілому, оскільки таке виживання можливе тільки за рахунок інших членів спільноти. На жаль, ми досі цього не позбулися.
Національна ідея: об’єднання потоків
— Чи може сучасна національна ідея бути гнучкою, і чи можливо в нашому корумпованому суспільстві домогтися соціальної справедливості?
— Навколо поняття «національна ідея» у нас і досі світоглядна плутанина. Насправді національна ідея для нас — це створення в Україні нормальної європейської держави: без тотальної корупції, беззаконня, безправ’я, із нормальними високорозвиненими економікою та соціальною сферою. Якщо люди в Україні житимуть і матеріально, і соціально, і духовно не гірше, ніж у Фінляндії, Данії, Австрії, — це і буде національною ідеєю, бо багато століть українці не знали нормального людського життя. Про державу з високою соціальною справедливістю мріяв Шевченко, коли писав про Україну без пана і без хама. До того ж не може бути єдиної національної ідеї на всі часи — вона змінюється залежно від історичних обставин.
Сьогодні маємо продемонструвати — передусім самим собі, а потім світові, — що Українська держава і українське суспільство відбулися як окремий національно-культурний та історичний організм. А поки що світ бачить нашу тотальну корупцію, чвари у владі, коли не відповідальні політики, а якісь купки феодальних синьйорів постійно з’ясовують стосунки. До речі, у нас завжди національна і соціальна ідеї були окремо — їх потрібно об’єднати, оскільки без соціальної справедливості не може бути потужної національної держави. Необхідно поєднати два потоки — національний і соціальний. А це ще нікому в історії України не вдавалося.
Громадянське суспільство: стратегія малих справ
— Вочевидь, українці не асоціюють із народом своїх сусідів і колег. Вони бачили «народ» лише на Майдані, об’єднатися для спільної справи з ближніми їм набагато важче, ніж навіть із владою. Чому так відбувається?
— Українці, хоч як це дивно, досі є «кухонними дисидентами» — через те, що їм дуже складно об’єднатися і спільно розв’язувати проблеми. Себто якщо немає можливості все це реалізувати в діях, залишається, сидячи на кухні, випускати пару, нереалізовану енергію. Українці соціально атомізовані — лише подеколи, епізодично, вони відчувають свою єдність, як це було на помаранчевому Майдані. Але це — всього лише поодинокі свята, а почуття єдності нації потрібне щодня, а як його забезпечити — проблема.
Наші люди не вміють робити щось громадою, соціальною толокою. У нас немає громадянського суспільства, яке починається не з мітингів, а зі спільних справ на рівні будинку, вулиці, на рівні спільного захисту своїх інтересів. Люди не мають досвіду вирішувати проблеми спільно. І знову ж таки важко сказати, як відновити цю стратегію малих справ. Громадянське суспільство починається з тисяч, мільйонів маленьких неформальних колективів, які створюються на місцях для вирішення проблем із розумінням того, що разом захищати себе легше й ефективніше, ніж самотужки. Це можливо лише тоді, коли в державі є нормальна судова система. У нас і люди, і держава часто-густо нічого не можуть домогтися: суди ухвалюють рішення, які суперечать одне одному. І цей хаос повинна приборкати саме держава, виконуючи свої функції як злагоджений механізм.