«...інакше я ніяк не повірю, що ви каталися в гондолах».
Шекспір
«Як вам це сподобається».
Очікування зустрічі з містом, яке описане, змальоване, оспіване в тисячах книг, полотен, фільмів таїть у собі небезпеку того, що ефірний тремтливий образ буде зруйнований цегляною прозою реальності.
У Венецію можна приїхати поїздом, хоча цей вид транспорту вже сам по собі якось малосумісний із рекламними поштівками, що тиражують обов’язковий набір: канали, гондоли, палаци.
Я обираю туристичний автобус. Теж не дуже по-венеціанськи, але він, звісно, залишиться на березі на підступах до міста мрій.
Поглядаю у вікно на обширне мілководдя із цілком індустріальним, сучасним, портовим горизонтом. На передньому плані, мабуть, як і тисячу років тому, чалапає, копирсаючись в жабуринні, звичайна сіра чапля...
«Сіньйора, сіньйора!» — гукає до якоїсь нерозторопної пані капітан невеличкого катера, який, як і десятки інших суденець, мов жук-водомірка, гасає від твердої суші до королеви Адріатики, перевозячи ніколи не міліючий потік туристів.
Сіньора! Сіньора! |
Море і торгівля стали золотою жилою для венеціанських купців. Їхні щупальця простяглися у всі кінці тогочасного цивілізованого (і не дуже) світу. Вже в XIII столітті ці енергійні люди дістались і Києва. Жадібність венеціанських комерсантів та банкірів стала майже фольклорною. Недарма сам Шекспір вивів у своїй драмі образ лихваря Шейлока, котрий вимагав у разі несвоєчасної сплати боргу фунт м’яса із тіла купця Антоніо. І майже виграв цю справу в суді!
Легенди про гори грошей на Адріатиці дійшли і до Московії. У 1656 році цар Олексій Михайлович послав у Венецію за кредитом (мабуть, розтринькавши казну на підкуп української еліти в 1654 році) посланця із символічним прізвищем Чемоданов, але фінансувати експансію холодної Гіпербореї італійці відмовилися. Прохачі повернулися ні з чим, та ще й роздратовані тим, що в Венеціанській республіці володар якийсь безпомічний, усе вирішує лише після колективного обговорення. Демократія!
Про державний устрій Венеції є безліч літератури, від ідеалістично-дифірамбної до цинічно-зневажливої. Мабуть, цікавою і для нас є точка зору Фенімора Купера (він писав не тільки про прерії, а й про Європу, Венеції присвячено цілий роман «Браво»), він називає Венеціанську республіку олігархією, якою правлять найзаможніші сімейства, які уклали між собою пакт про ненапад і колегіальне керівництво державою. Може, ця структура і не ідеальна, але, на відміну від різних тисячолітніх рейхів та союзів народів братів, вона таки проіснувала майже тисячу років...
За бортом піниться вода, перед очима відкривається феєрична панорама з височенною домінантою — дзвіницею Кампаніле. Ні, не даремно, багато віків щорічно тут проходив священний ритуал заручення Венеції з морем. Із прикрашеного судна в хвилі кидали перстень, прикрашений дорогоцінним камінням. Скільки сотень їх лежить на дні. Може пірнути та покопирсатись у мулі? Але, виявляється, ця тема про шукачів підводного щастя не нова і навіть увічнена й розвинута і в легендах, і в живописних полотнах.
Бум! Катер м’яко причалює. Я ступаю на землю Венеції. І відразу бачу... Але про це в наступній розповіді.