І є явища, які можна назвати паракультурними. Культура теж абсолютно безсила в їхньому випадку. Пафосні реакції частини суспільства у важкій для визначення соціальній сфері. Назвемо цю сферу для зручності паракультурою.
В нас у країні відбулося велике емоційне збудження. Воно сталося в проміжку між сідницями "Євробачення" та путінським орденом Жванецькому. І це, безумовно, явище паракультурне. Бо на той момент і війна, і вибори були просто тлом для реакцій.
Здавалося б, самі інфоприводи доволі вульгарні. Їх як не обговорюй, виглядатимеш безглуздо. Чим глибокодумніше реагування, тим дурнішим виглядатиме його автор(иця). (Є, певна річ, винятки. Високі посадові особи й так виглядають відповідним чином, тож їм можна все.)
Але чимала частина українських громадян реально взяла таке дуже близько до серця.
Можна зрозуміти, коли в процесі кампанії політик технологічно нав'язує простолюдинам ототожнення себе прекрасного/прекрасної з країною. Люди охоче розділяються на істинно віруючих у цю нісенітницю й на єретиків. Є досить масовий запит на такі рольові ігри, оскільки вони всім піднімають самооцінку. Більше нічого. Це зрозуміло, і це скоро минеться.
Можна зрозуміти й постмайданну зажуру. Європейські цінності та стандарти НАТО виявилися не даруванням безмежної волі, а обов'язком тяжкої праці. До того ж ніхто не очікував, що плоди цієї праці, як і раніше, забиратимуть собі корупціонери. На п'ятому році війни громадянське суспільство переважно вирішило себе емоційно демобілізувати до ліпших часів.
Це не означає, що воно, суспільство, забуло й простило, бо Путін нападе. Однак.
Аполітична частина невротичного суспільства, дивлячись на взаємовиключні рейтинги й безальтернативну брехню, дуже панікує. Бо її зону комфорту віджимають невротики політичні, які панікують із конкретних приводів.
Тому аполітичні громадяни від абсолютно зоологічного страху накидаються на все навколо, що їм здається деструктивним і антисистемним, включно з дзеркалами.
Та щоразу, коли у сфері паракультури, незалежно підвидів і жанрів, стається якийсь вульгарний скандал (а це основний маркер паракультури), суспільство раптом стає однією чутливою кровоточивою раною. Та такою щирою, що виробництво Священних Граалів можна було б поставити на конвеєр.
У наш час безглуздо протиставляти якесь "високе мистецтво" низькому.
По-перше, ще невідомо, що вище й народніше, коли судити з прибутків та охоплення аудиторії.
По-друге, перетворення національних традицій на вульгарний кітч (тут кіно й телебачення в пекельну поміч) цілком може скласти конкуренцію яким-завгодно "співаючим трусам" або навіть без них. Якщо держава планує формувати добрий смак, вона має за цю індустрію заплатити стільки, скільки вона коштує. А не грабувати бюджет, відволікаючись лише на публічний спів гімну, і сито триндіти на публіку, що знову з народом не пощастило.
Говорячи про культуру, ми зазвичай маємо на увазі лише художні її вияви, тоді як культура - це поведінковий код. Це спосіб усвідомлення себе в часі й просторі з допомогою різних символічних моделей. Мистецтво як одна з форм культури ритуально закріплює і обмежує плем'я, народ або націю.
Із часів Середньовіччя в кожного жанру була і є своя нішева аудиторія. Церковне протиставлялося язичницьки-народному, і обидві гілки не дуже-то перетиналися. Винятком була європейська традиція карнавалу, в якому раз на рік усе офіційно переверталося з ніг на голову, всі цінності й антицінності мінялися місцями, але вакханалія ця тривала тільки до ранку.
Ми живемо у стані "замри"-карнавалу. В якому ранок не настає виключно тому, що його учасники опівночі свідомо замружилися.
Ставлення до мистецтва як до чародійства, здатного необоротно пом'якшувати звичаї, відновлювати справедливість і взагалі лікувати всі цілком фізичні соціальні виразки, залишилося у світі лише в молодих політичних націй, які ностальгують за теократією минувшини та її високими художніми міфами. При цьому відбувається поділ на культуру країни і культуру держави. (Припускається, що держава не авторитарна, тобто не насаджує своїх художніх стандартів примусово).
Країна в ринкових умовах спочатку виробляє якесь недороге кітчеве "умц-умц" для власного масового споживання, потім конкуренція поступово створює щось пристойніше і так далі. Коли купівельна спроможність зростає, виникає й серйозне мистецтво (якщо, подорослішавши, не виїздить у серйознішу країну).
Але загалом люди не просто зайняті виживанням в умовах бурхливо-мінливого світу, а й перестають сприймати дедалі більший потік інформації через перевантаження психіки.
Тепер про те, чому і що переміг "корпоратив".
Саме слово походить від скороченого "корпоративна вечірка". Це словосполучення, як і безліч висловів у нашій мові, своєю чергою, є калькою з англійського corporate party. Тобто люди, які щодня працюють пліч-о-пліч у формальній обстановці, карнавалізують це спілкування на короткий час. Це зазвичай дуже коротка офіційна частина й дуже довга пиятика, яка в пострадянських колективах супроводжувалася "художньою самодіяльністю". Із накопиченням коштів та підвищенням якості пиятики художню частину почали запрошувати ззовні.
Потім цією частиною корпоративи почали мірятися - хто в кого співав-танцював, і скільки це коштувало (чим дорожче, тим крутіше). Трудівникам та трудівницям естради вже не треба було чекати "йолок", вони цілком пристойно відбивали свої гроші в навколосаунному просторі. Часом на рік наперед. Секс при цьому був і залишається необов'язковим, але істотним опціоном, і спів "під фанеру" його часто лише елегантно відтіняв.
Ще раз підкреслю суттєве. В оригіналі передбачалося, що люди не просто тяжко спільно працювали, - вони робили це ефективно. І такий карнавальний відтяг - заслужена нагорода, в основі якої - посилення відчуття такої собі локальної перемоги.
У нашому випадку "корпоратив" перетворився, швидше, на незаслужений балаган, у якого теж є своя психологічна мета, тільки протилежна оригіналові, - приховати й пом'якшити ланцюг невдач, зняти втому від постійного самообману.
Художня частина (у масштабах країни вона може бути будь-якою - політичною чи співочою) тут виконує роль ідеології. Працююча ідеологія - це не те, що формально вимучене зі старовинних книжок. Це жива форма співпричетності до чогось, що підвищує власну значущість, що втішає, що рятує від самотності (на час корпоративу). Недарма всі ідеології виросли з релігій.
Тепер уявімо собі ситуацію, що корпоратив у масштабах країни не закінчується під ранок, а триває ще й ще. Продуктивність праці (про яку вже взагалі не заведено вголос говорити) котиться до нуля, в учасників блякнуть макіяжі й наряди, починається вияснення старих відносин, що періодично переходить у локальні бійки, і хтось у синцях гордо їде геть, а хтось пропонує налити ще. А, ну й художня частина "Маестро, вшкварте туш!" розтягується до непристойності, маскуючи всі інші, драматичніші звуки.
Корпоративна культура в українському соціумі та в його раковій пухлині, політикумі, - не нав'язане кимсь ззовні і, вже тим більше, не придумане підступно зсередини явище. Вона розвинулася з цілком природного відчуття солідарності громадян, котрі припускали, що незалежність України та її суверенітет будуть чимось більшим, ніж папір, на якому про них написано. Незалежність України традиційно стала впоперек жадібного гризла Росії.
А прагнення до суверенності держави виявилося неполіткоректним для Брюсселя, який продовжує стрибати на цих граблях, усупереч Брекзиту, породжуючи доволі дивні східноєвропейські демократії та бунтівні рухи в Центральній Європі.
Тобто на початку 1990-х люди щиро намірилися попрацювати, але їм замість роботи спершу запропонували відсвяткувати, а потім продовжити і ще заспівати. У результаті, в Україні виросло вже друге покоління людей, котрі щиро вважають, що патріотизм - це те, за що держава повинна їм зразу налити, а потім - культурно розважити.
Оскільки це - карнавал, а не насправді, то, з бюджетного погляду будь-якої влади, це було надзвичайно вигідно. Тим більше що на певному етапі корпоративу вже не важливо, що тобі наливають, лиш би казали, що поважають.
Ззовні може здатися, що таким процесом можна дуже зручно й недорого керувати. Це спокушало всіх без винятку наших правителів, видимих і невидимих. Але річ у тому, що в корпоративу офіційна частина завжди маленька. Керівництво пропонує колективу ніби погратися в самоорганізацію. А самоорганізація - така штука, що коли вона справді починається, то керувати нею ззовні неможливо. Яких форм вона набуває - інша річ. Але вже точно не тих, які хтось із начальства собі напридумував або які пропонують аніматори.
Все це було б потішним казусом (мало яких обрисів набирає соціальне життя в інших країнах, і не таке буває), якби паракультура не породжувала, своєю чергою, параполітику. Ця неполіткоректна гра слів виникає тому, що наші політкоректні союзники, янгольське терпіння яких, схоже, остаточно урвалося, вголос і все гучніше говорять про неспроможність, інвалідність української політики. Навіть із погляду тих стандартів, які офіційно проголошувалися на короткій офіційній частині всеукраїнського корпоративу. Не кажучи вже про правила пристойності.
Але всі корпоративи так чи інакше закінчуються. Приватні й державні. Рано чи пізно. Чи тому, що музиканти втомилися грати, співаки охрипли, а "фанера" поламалася. Чи тому, що горілка-оселедці (тобто ключові ресурси) випиті і з'їдені. Чи тому, що ні з ким більше усамітнюватися в кабінках. Ну, для голосування.
Услід за цим настає ще цікавіший період. Коли треба виповзати на роботу, а ні сил, ні бажання немає. Коли страшнюче похмілля і панічний жах згадування: "Що там було потім? Танцював на столі? Фліртував із дружиною начальника під столом? Лаяв президента й уряд? Обіцяв спалити Раду?"
У цих обставинах доводиться існувати далі, бо свято продовжувати вже ні на що, ні з ким і, за великим рахунком, ні для чого. Кожен може згадати своє, але хвацькі корпоративи ніколи не залишають внутрішні відносини в колективі такими, якими вони були доти. Звільняються менеджери, розпадаються шлюби, змінюється характер керівників.
А інколи розвалюється сама корпорація.
Цей момент істини неминуче переживають усі колективи. Доведеться пережити й нам.