Над дніпровим привіллям стоїть вона на долоні гори, яка, за переказами, чула колись слова пророцтва апостола Андрія про те, що буде чудовий град на місці цьому з безліччю церков і град той вічно славний буде...
Переказ про місіонерство апостола Андрія на Русі та його передбачення до Києва привезла нібито дочка Всеволода Ярославовича з Царграда, де вона побувала у справах церковних. З «Повісті временних літ» під 1086 роком можна дізнатися, що набожний її батько тоді й «заложи церков св. Андрея, створи у церкви тоя монастырь, в нем же пострижися дщи (дочка) его девою именем Янка». Обитель незабаром стала широко відома в Європі завдяки чудовому рукоділлю монашок.
Місце закладання Янчиного монастиря було вибране не випадково. Ще за поганських часів з цієї дніпровської кручі недремно роззирався навколо грізний Перун, повалений Володимиром Великим після водохрещення киян, а перунове капище «погребено стало» у фундаменті церкви св. Василя, небесного патрона князя. Всі церкви, що були побудовані на її руїнах і поруч у наступні століття, освячувалися на честь Воздвиження Хреста й асоціювалися з Андрієм Первозванним. Цікаве свідчення залишив у своїх «Описаннях» якийсь старець Леонтій, який відвідав святі київські місця 1701 року: «А где св. Андрей крест поставил, тот холм красовит зело. На том месте стоит церковь деревянная ветхая во имя св. апостола Андрея Первозванного».
Чи то церква, що руйнувалася, мала непривабливий вигляд, чи то прочанин не вмів малювати, — тільки архітектурного образу будівлі відбито не було. Сильна буря, що пронеслася над Києвом чверть століття потому, довершила роботу нещадного часу...
Давнім благим намірам церковної та міської влади побудувати на місці руїн новий кам’яний храм цього разу перешкодила російсько-турецька війна 1735—1737 рр., в яку була втягнена й Україна. Минуло ще 15 років, і на Андріївській горі звівся чудовий собор, ніби підтверджуючи мудре «святе місце порожнє не буває».
Архітектурними формами, зовнішнім оздобленням, незвичним для православних храмів інтер’єром ця нова київська церква була зобов’язана генію великого зодчого Бартоломео Растреллі, а появою своєю у нашій столиці — імператриці Єлизаветі, дочці Петра I. У серпні 1744 року російська цариця приїхала до Києва.
Єлизавета віддала перевагу не підготовленим апартаментам, а архімандритським покоям Печерської лаври. «Шеделеве диво» — велична лаврська дзвіниця не могла не захопити хазяйку Зимового палацу, що тоді будувався. Чи не тому, коли йшлося про закладання церкви на честь візиту, першим архітектором, якому доручили розробити її проект, став Йоганн Готфрід Шедель. Запропонувавши поставити храм на Андріївській горі замість зруйнованого бурею, київська влада «вбивала двох зайців»: віддавали данину традиції та увічнювали пам’ятну подію.
Кілька тижнів пробула Єлизавета в Києві. Пішки обходила всі його святі місця, розсипаючи щедрі пожертвування, і, з властивою їй категоричністю рішень, устигла власними руками закласти першу цеглину в фундамент майбутньої церкви святого апостола Андрія Первозванного (коли ще й невідомо було, яким постане цей храм). Щоправда, вже наприкінці вересня того самого року Й.Г.Шедель, за участі київського інженера-полковника Дебоскета, робить перші ескізи майбутньої церкви, а через півроку готові креслення відсилає до С.-Петербурга.
Проект однобанного, хрестоподібного в плані храму, поданий українськими авторами, петербурзька Канцелярія будівництва не схвалила. Після трьох років тяганини розпорядження проектувати київську церкву отримав Бартоломео Растреллі, російський архітектор, італієць із походження, у придворному етикеті — Варфоломій Варфоломійович, граф, між іншим...
А за вікном стояло «галантне століття», — так прозвали вже пізніше XVIII століття. Європа, що втомилася від нескінченних війн, час від часу переводила подих, здригаючись лише від мирних феєрверків і прислухаючись до музики палаців, де манірно танцювали й лицедіяли, плели інтриги й змагалися в дотепності, хизувалися примхливістю зачісок і нарядів монархи та їхня челядь у напудрених перуках.
Прибувши до Києва, Растреллі насамперед поспішає до Лаври. Мистецтво лаврських іконописців і будівельників, особливості древніх і оновлених Петром Могилою та Мазепою київських храмів із їхніми унікальними мозаїками, фресками, декором живлять творчу думку генія. Одночасно він робить ескізи для креслень майбутньої Андріївської церкви. Творячи в дусі сучасних йому естетичних смаків, Растреллі не відкинув і форм, традиційних для православних храмів. Він зберіг хрест у плані церкви і п’ятиглав’я з домінуванням однієї головної великої бані. У кутах хреста зодчий помістив потужні стовпи, своєрідні контрфорси, сховані шістьма спареними колонами заввишки вісім метрів, а на них поставив ажурні з легкою колонадою башточки, з яких пориваються вгору чотири менші бані.
Остаточний варіант проекту був готовий до літа 1748 р. А в Києві вже повним ходом готувалися до будівництва, засновано спеціальний будівельний комітет, безпосереднє керівництво всіма роботами покладено на відкликаного з Москви палацевого архітектора І.Мічуріна, автора цілої низки церковних споруд.
Іконостас, надпрестольна сінь, царське місце, рами для великих і малих вікон, ліпнину, різьблені прикраси з дерева, виготовлені в Санкт-Петербурзі за кресленнями Растреллі, довезли до Києва з великою осторогою.
Усе в новому храмі полонило уяву! Іконостас — величний, триярусний, у центрі його, над карнизом другого ярусу, розміщене символічне «всевидюче око» у виді картуша, трикутника і корони. Праворуч і ліворуч від нього — два граціозних ангели, немов ширяють у повітрі. Ще два, схожі на них, — трохи нижче, на фронтоні першого ярусу, здається, готові вмить злетіти до небес. Важко повірити, що фігури — вирізані з дерева! Одначе це так. Багато дерев’яної скульптури — одна з особливостей художнього оформлення інтер’єра Андріївської церкви.
До 1753 року церква Андрія Первозванного вже готова до приїзду Єлизавети. Залишалося в позолочених, віртуозного різьблення рамах встановити ікони і картини на канонічні сюжети, здебільшого написані в Санкт-Петербурзі. Керував усіма живописними роботами Іван Якович Вишняков, прославлений художник того часу, з ім’ям якого пов’язують перші спроби подолання канонів парсуни (різновиду портрета в російському, українському та білоруському живописі). Під егідою Вишнякова для Андріївської церкви написано 25 ікон, як правило, безіменних. Зіставляючи їх із відомими полотнами Вишнякова, за спільними стильовими ознаками можна стверджувати, що його кисті належать у храмі «Цар царів», «Спас Нерукотворний», «Богоматір з Немовлям» та деякі інші.
Анонімність більшості іконописних робіт Андріївської церкви спонукала до архівних досліджень. Стали відомі імена помічників та учнів Вишнякова — Іван Фірсов, Олексій Бєльський, Петро Семенов, Андрій Єрожевський, інші. Пощастило встановити авторів картин на зворотному боці іконостаса. Їх малювали два українці, обидва Івани — Роменський із Києва і Чайковський із Козельця.
Всім іконам іконостаса, що писалися в Петербурзі під керівництвом Вишнякова, властиві риси парсунного живопису. Великим реалізмом, іншою творчою манерою вирізняються 14 інших, які знадобилося намалювати, коли Растреллі, змінивши початковий проект, додав до іконостаса третій ярус. Ці 14 ікон написані в Києві одним із кращих живописців XVIII століття Олексієм Петровичем Антроповим, якого по праву вважають основоположником російського класичного портрета. Українець за походженням, обдарований юнак убирає в себе науку відомих петербурзьких майстрів — А.Матвєєва, М.Захарова, італійця Ротарі. Згодом, учень самого Івана Вишнякова, він стає майстром-декоратором і портретистом. Підбанний «Бог Саваоф», диптих «Благовіщення» на царській брамі, інші ікони циклу двунадесятих свят, пророк Захарія, апостоли Андрій і Петро, велике полотно у вівтарі «Таємна вечеря» — всі вирізняються реа-лістичністю зображення облич, постатей, поз, багатством колористичних нюансів, скрупульозним виписуванням деталей.
Серед живописців Андріївської церкви називалися імена й знаменитих наших співвітчизників батька та сина Левицьких, що викликало наукові суперечки. Сум-ніви розвіяла киянка Ольга Миколаївна Левицька, праправнучка художників. Вона підтвердила здогад письменниці Паоли Утевської та мистецтвознавця Дмитра Горбачова про те, що панно «Сіятель» на проповідницькій кафедрі — зі спадщини Григорія і Дмитра Левицьких.
Українська школа живопису, що започатковує свою історію від легендарного Алімпія Печерського, майстрів лаврської іконописної майстерні, привнесла чимало своєї самобутності в мистецтво петербурзьких художників. У картинах наших земляків відчувається нескоримий національний дух, що проявляється у свободі руху ліній, красі пропорцій, вишуканості колориту. Промовистий і вибір осіб на роль моделей — справжніх козаків-українців, які ставали на полотнах апостолами, пророками, святими.
Отже, відтворену на руїнах колишньої нову Андріївську церкву можна була представляти імператриці. Проте її візит спочатку був відкладений, та так і не відбувся.
Перипетії воцаріння Катерини II змусили на кілька років забути про далеку київську «хрещеницю» свекрухи нової государині. Новозбудований храм стояв неосвячений, без ризниці, без дзвонів, за що в місті церкву встигли прозвати «бездзвонною». Населення поблизу проживало небагато, і «безприходною» церквою став опікуватися київський магістрат. Це означало постійну «нестачу коштів» на забезпечення кліру, відновлення облачіння, підтримку храмової благоліпності. Тому до серпня 1767 р., коли київський митрополит Арсеній Могилянський нарешті освятив церкву, вона мала досить непривабливий вигляд: потріскав фундамент і на стінах з’явилися щілини, зруйнувалася черепична покрівля і дах став пристановищем для пташиних зграй.
Майже 20 років магістрат вів листування з Сенатом, церковною комісією, колегією з будівництва, але випросити на церкву вдавалося лише крихти, та й Катерина не виконала обіцянки обновити ризницю... Зненацька відгукнувся малоросійський намісник граф Румянцев, до якого звернувся по допомогу митрополит Самуїл. За рік було зроблено те, чого бідна церква смиренно очікувала довгі десятиліття: укріплено фундамент, відремонтовано бані, оновлено орнаменти. Вдалося поповнити й ризницю (на жаль, за рахунок монастирів, що повсюди за наказом цариці закривалися, в них бачила вона опору волелюбного козацтва України).
Подальша історія храму Андрія Первозванного — це постійна боротьба із силами руйнації, природними та людськими. Назвемо найпотужніші. Дуже сильний ураган влітку 1815 р., що зірвав усі покриття; весняні зливи 1861-го, через які біля самого фундаменту утворилися глибокі рови; нещастя 1891 року, коли блискавкою була зруйнована центральна баня, нарешті, зсув, що зрушив частину східного схилу Андріївської гірки на три метри у бік Подолу. І це не беручи до уваги безлічі менш масштабних ушкоджень та збитків. Революції та війни, ідеологічні перегини, черствість чиновників і брак часу можновладців...
Після ремонту 1825—1828 рр. замість черепиці дах покрили залізом, на головну баню навісили білі бляшані зірочки, а малі бані набули нової, грушоподібної форми. І лише майже через 40 років зусиллями генерала А.Муравйова, який створив для порятунку храму спеціальний комітет, на добровільні пожертвування і 10 тисяч рублів із царської скарбниці храм Апостола Андрія «стоит в прежнем своем величии, весь обновленный и раззолоченный, как лучшее украшение древней матери городов русских» (так не без гордості повідав генерал у приватному листі).
Історія іншого (1894—1895 рр.) ремонту цілком відповідає прислів’ю «не було б щастя, та нещастя допомогло». Коли наприкінці серпня роботи були завершені, знавці тільки руками розвели: нововідбудована баня не мала нічого спільного з растреллівською. Підрядчики виправдовували свій промах відсутністю в них початкового проекту, від якого, мовляв, за давністю не залишилося й копії. На щастя, тоді в Києві завершувалося будівництво Володимирського собору з участю видатних діячів мистецтва й архітектури — зодчого В.Ніколаєва, художників В.Васнецова, Н.Нестерова та інших під керівництвом найавторитетнішого А.Прахова, мистецтвознавця, професора Київського університету св. Володимира. Весь цей шанований синкліт увійшов до складу комісії, яка мала повернути історичній пам’ятці її первозданний вигляд. П’ятилітня праця увінчалася успіхом: від 1900 року бані Андріївської церкви мають такий вигляд, якими їх задумав Бартоломео Растреллі.
Зовнішні стіни та інтер’єри Андріївської теж зазнали змін: храм фарбували білою олійною фарбою, а стилобат білили вапном, усередині стіни бували двоколірними, чавунну підлогу змінювала мармуровою та ін.
XIX століття внесло доповнення і в живописний декор храму. У ньому з’явилися дві картини, які разюче відрізнялися від полотен попередньої епохи. Обидві манерою виконання, змістом несуть у барочний стиль церкви смаки і новації свого часу, обидві подаровані з нагоди столітньої річниці освячення собору.
Понад тисячу років стверджується православ’я на нашій землі. І чверть тисячоліття, легка й граціозна, відкрита всім вітрам, яскравому сонцю і сніговій завірюсі, стоїть над Дніпром церква Андрія Первозванного, мабуть, найвідоміша й найоригінальніша з київських. Напевно, немає людини, яка, побувавши в Києві, не вклонилася б красуні галантного століття.
Сьогодні вона — музей. Поки що — музей. І якщо архітектура — «застигла в камені музика», то Андріївська церква — «Ода до радості», створена в сподіванні, передчутті часів, коли краса й релігія зіллються в єдиний культ, що пробуджує в людині почуття, які підносять її до зірок.