В один із рейдів по неблагополучних сім’ях перед працівниками соціальних служб постала така картина... У відомому сенсі вона яскраво відбиває суть проблеми. Облуплена стара хата, немовля спить у ганчірках, його юна мати відпочиває поруч після нічної «трудової вахти». Показово, що дитина в цій сім’ї — представник третього покоління, чия доля ніби вже й запрограмована на неблагополуччя. Дід і баба дитини — хронічні алкоголіки, її мати і материна сестра змалку освоїли найдревнішу. Що чекає на дитину? У цій сім’ї майбутнє для неї може й не настати, життя її явно в небезпеці. Комісія оформила відповідні документи. Потім мати була позбавлена батьківських прав, немовля потрапило до будинку маляти. Справді, якщо така сім’я, то вже краще ніякої...
Ніякої?.. Соціальні працівники якраз наполегливо говорять про необхідність тих чи інших сімейних форм опіки. Йдеться про розвиток інституту прийомних сімей, усиновлення, про збільшення кількості дитячих будинків сімейного типу. В окремих випадках можлива й бажана реінтеграція дітей у біологічні сім’ї. Тільки так, вважають фахівці, згодом може бути вирішена проблема дитячої безпритульності й перервана естафета, коли «діти вулиці» народжують «дітей вулиці», передаючи у спадок наркоманію, алкоголізм, проституцію.
«У нас тепер безпритульних більше, ніж було після закінчення Великої Вітчизняної», — цю хльостку фразу неодноразово доводилося чути з вуст працівників соціальних служб. Важко сказати, чи це твердження — перебільшення: безпритульні не звітують у статуправлінні. Проте є інша статистика. За даними Міністерства у справах сім’ї, дітей та молоді, у нас 97,5 тисячі дітей-сиріт — сиріт біологічних і соціальних. Із них близько 30 тисяч перебувають у притулках, 67 тисяч — в інтернатах і під наглядом опікунів. Крім того, 152 тисячі виховуються в кризових сім’ях. Частина дітей із цих категорій час від часу втікає з дому. Весна стимулює процес бродяжництва.
На Черкащині під час проведення рейдів «вулиця—вокзал» щорічно в поле зору працівників соціальних служб потрапляють близько 1500 безпритульних дітей. При цьому відзначено: чим більше рейдів (а їх на Черкащині здійснюється понад 750 на рік), тим більше таких дітей у поле зору й потрапляє.
Начальник служби у справах неповнолітніх Черкаської ОДА Тетяна Притченко: «Проблема соціального сирітства в нас із кожним роком стає дедалі гострішою. Торік на Черкащині з’являлося ледь не двоє соціальних сиріт щодня. Нині у нас зареєстровано 2784 дитини, які є сиротами або дітьми, позбавленими батьківської опіки, тобто сиротами соціальними. Приблизно половина їх виховується в інтернатах, половина перебуває під опікою приватних осіб. Лише 25 сиріт живуть у дитячих будинках сімейного типу й у прийомних сім’ях. На Черкащині наразі лише два дитячих будинки сімейного типу й лише дев’ять прийомних сімей. Проте сім прийомних сімей у нас з’явилося 2004 року. Робота в цьому напрямі практично вся ще попереду».
В Україні за останні п’ять років (2000—2004 рр.) кількість вихованців в інтернатах у віці до семи років збільшилася на 40%, від семи до 17 років — на 65%. Кількість будинків сімейного типу і прийомних сімей, що з’явилися, на цьому тлі — крапля в морі.
Верховна Рада 13 січня 2005 ухвалила Закон «Про основи соціально-правового захисту дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки». Новий закон встановлює: пріоритетними формами влаштування дітей-сиріт є сім’ї громадян України та дитячі будинки сімейного типу. Передбачається, що через три роки (2008 р.) кількість вихованців у кожному інтернаті не перевищуватиме 50 осіб. Інтернати створюватимуться й заселятимуться за територіальним принципом із тим, щоб дитина залишалася жити в тій місцевості, де народився, і зв’язки її з громадою не переривалися. При цьому діти навчатимуться у звичайних школах. На цей час в інтернатах живуть і по кілька сотень вихованців. Наприклад, у Канівському інтернаті зібрано 350 дітей із різних районів області. Втечі звідти — звичайна річ. Багато хто на Черкащині пам’ятає випадок, коли група дітей, які втекли з інтернату, ледве не замерзли в полі.
Новий закон запроваджує деякі принципово нові поняття, зокрема такі як «молодь із числа дітей-сиріт». Держава бере на себе турботу про сиріт до їх 23-річчя. Колись про сиріт забували з досягненням ними повноліття — 18 років. Особам із числа дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки, новим законом гарантується житло, безплатне навчання, підвищені стипендії, пільгове працевлаштування... Але, як ми розуміємо, наразі все це ще на папері. Експерт Міністерства у справах сім’ї, дітей і молоді Зінаїда Кияниця вважає, що для впровадження закону в життя у чинне законодавство потрібно внести серйозні зміни, причому, на її думку, не менше кількох десятків.
Людство нагромадило значний досвід у вирішенні проблеми дитячої безпритульності. При цьому є люди і громадські організації, які готові цим досвідом ділитися. Причому за свій рахунок. У квітні 2005 у Черкаській, Київській та Дніпропетровській областях стартував пілотний проект «Родина для дитини», який реалізується американською організацією HoltInternational за підтримки та фінансування Регіональної місії агентства США (USAID). Проект розрахований на три роки, його бюджет 2 млн. дол.
Олена Герасимова, директор програми «Родина для дитини», розповідає: «На Черкащині у проекті беруть участь Умань та Уманський район. Головне завдання програми на найближчі три роки — розвиток дитячих будинків сімейного типу, прийомних сімей і національного усиновлення дітей із метою поліпшення рівня їхнього життя та запобігання безпритульності. Черкащину вибрали не випадково. Організатори проекту тут зустріли розуміння актуальності проблеми з боку соціальних служб та їхню готовність до співпраці. Крім того, у Черкаській області вже зроблені певні кроки у вирішенні проблеми дитячої безпритульності, є позитивні напрацювання, які слід розвивати».
Працівники соціальних служб на Черкащині загалом позитивно оцінюють усі спільні проекти із зазначеної теми, але наголошують, що в наших умовах було б правильно, якби діяльність закордонних партнерів поширювалася і на конкретну матеріальну допомогу тим чи іншим дитячим закладам, а не обмежувалася лише підготовкою фахівців.
Тетяна Притченко стверджує: «Біди наших соціальних служб відомі — замало коштів, кадрів, транспорту. Нестача кадрів — це неможливість нормально проводити профілактичну роботу в кризових сім’ях. Наприклад, у Черкаському районі, за державними нормами, у службі по роботі з неповнолітніми має бути вісім чоловік, а працює — один. Хоч би як хотіла, одна людина не в змозі працювати за вісьмох. Діяльність закордонних організацій, які в нас займаються проблемою безпритульності, звичайно, слід вітати. Але, безумовно, основну роль у вирішенні цієї проблеми має відіграти рідна держава...»