У ранніх фотографіях Єлизавети визнати майбутню королеву важче, ніж визначити час їхньої появи. Ось її весільна сукня, яка несе на собі яскравий відбиток бурхливих двадцятих. Ось її перші знімки з чарівним дівчам на руках, що легко датуються, — але там важко роз-гледіти двох майбутніх королев Єлизавет. Утім, тоді така перспектива справді здавалася геть нереальною. Лише після того, як старший брат її чоловіка зрікся престолу заради шлюбу з розлученою американкою, настала черга короля Георга VI, а з ним і його дружини Єлизавети.
Саме на цей період і припадає створення власного стилю, що й донині залишається візитною карткою королеви-матері. До часу коронації її чоловіка в 1938 році Єлизавета вже придбала двох помічників, котрі вирізнялися не лише високим професіоналізмом, а й умінням розуміти її з півслова, — кутюрьє Нормана Хартнела і фотографа Сесіля Бітона. Успіх молодої королеви під час першого офіційного візиту до Парижа став їхнім спільним тріумфом. Увесь туалет Єлизавети мав бути витриманий у білому — кольорі королівської жалоби по королеві Вікторії. Французька преса не втомлювалася писати про стильність і всеперемагаючий шарм Єлизавети, постійно порівнюючи її з королевою Вікторією, чиї манери вважалися гордовитими, а вбрання — кричущим і провінційним. Відмовившись від тогочасної моди , Єлизавета рішуче взяла на озброєн-ня легкі тканини, пастельні кольори, бездоганний крій найгуманнішого силуету, добротні намиста й, звісно ж, неодмінні капелюшки. Для шотландської аристократки головний убір завжди був головним символом жіночої елегантності, хоча суто британська манірність місцевих модельєрів не могла вдовольнити її повністю. І тоді на допомогу покликали фривольних французів. Знамениті капелюшники Клод Сен-Сір і Жан Барте доставляли з Парижа цілі літаки, заповнені пір’ям, штучними квітами й усілякими брязкальцями. Придворний капелюшник Сімон Мірман, француз із походження, споруджував для цих витворів неймовірні тулії, додаючи до них неодмін-ну вуаль. І, нарешті, Рудольф, родом з Чехії, завжди знаходив можливість надати остаточному виглядові наступного головного убору Єлизавети ще більшої химерності та легковажності.
Капелюшки, які спочатку викликали зливу глузувань, хоч і цілком незлобивих, згодом зіслужили старіючій королеві неоціненну службу. За словами Сюзі Менкес, редактора відділу моди International Herald Tribune, ось уже 75 років навколишній світ не помічає ані талії, що повніє, ані волосся, що рідшає, ані нових зморщок Єлизавети-старшої. Левина частка уваги, як і раніше, дістається капелюшкам, сповненим такої самої задерикуватості й невинного кокетства, як і три чверті століття тому.
Звісно, ніхто не буде стверджувати, що запорукою зворушливої любові до столітньої представниці британської королів-ської родини є саме її убори. Швидше, навпаки, — від часу коронації її чоловіка все життя Єлизавети підпорядковувалося створенню й підтримці певного іміджу, з допомогою якого вона й рятувала королівську репутацію свого досить химерного сімейства. Єлизавета-старша відмовлялася давати інтерв’ю, дозволяла фотографувати себе тільки своєму власному фотографу, ніколи не допускала сторонніх у своє приватне життя. І водночас вона не захотіла залишити Букінгемський палац навіть після того, як його почали бомбити гітлерівці, й особисто брала участь у гасінні пожежі, викликаної влученням у нього фугасної бомби. Вона дозволила просочитися в пресу чуткам про уроки стрільби з револьвера, які брала під час війни. Вся Англія знала, що саме вона змусила свого чоловіка напередодні коронації опанувати спеціальну дихальну техніку, яка сприяла поліпшенню його дикції. Як знала країна і про те, що Єлизавета завжди намагалася непомітно тримати руку, в буквальному значенні, на пульсі свого чоловіка й контролювала його стан простим відстукуванням ритму. І відтоді рука королеви-матері лежить на пульсі самої Великобританії, ненав’язливо й делікатно тримаючи її в рамках особливого, «королівського», стилю.