Страшно подумати — це було чверть століття тому. Нам, молодим і нахабним студентам Київського політеху, запропонували поїхати до Москви для участі в новій телепередачі «Що? Де? Коли?». А ми замість цього поїхали будзагоном до Сибіру.
Через півтора місяця під Новим Уренгоєм ми три години їхали на тепловозі до найближчого чорно-білого телевізора, щоб подивитися гру. Обшарпаний вагончик, промоклі ватники, самогон у банках з-під болгарського компоту, а на екрані — розумні, елегантні дівчата і хлопці, затишний бар, крісла, монітори, дзига, «чорний ящик» і голос Володимира Ворошилова: «А тепер увага — питання…» Так у моє життя ввійшла програма «Що? Де? Коли?».
Тележурналіст Володимир Молчанов говорив: «Наші люди завжди хотіли мислити. Їм це заборонялося. І от з’являється ця гра. Вона моментально прикувала до себе всю думаючу, всю мислячу частину тодішнього Радянського Союзу. Ворошилов зробив абсолютно геніальну річ. Кажуть, що нова епоха телебачення почалася 87-го року. Це зовсім не так. Епоха думки на радянському телебаченні почалася саме з появи гри «Що? Де? Коли?». Інтелектуалів у будь-якій країні не так багато. Вони завжди дивилися Ворошилова. Але він зробив іншу видатну річ — він змусив людей мислити».
Володимир Якович Ворошилов народився 1930 року в Криму. Навчався в художній школі для обдарованих дітей. У тридцять років закінчив художній інститут, школу-студію МХАТу і Вищі режисерські курси. Пізніше він зізнався, що витратив десять років на те, щоб забути, чого його вчили в трьох інститутах. Лише тому він міг щось придумувати. Він працював художником-постановником, а потім режисером відомих московських театрів. 1967-го його запросили на телебачення. Не знаючи, що це таке і з чим його їдять, Ворошилов одразу затіяв те, що до нього навіть не пробували робити. Я можу порозмірковувати про програми «Аукціон» і «Нумо, хлопці!», про прямі ефіри та радянську цензуру... Але навіщо? Ми всі знаємо, що найграндіозніший проект Ворошилова, який протримався в ефірі 25 років, — це телевізійна передача «Що? Де? Коли?».
У його домі, домі художника, не було жодної картини. Не було навіть фотографій, хоча серед його колег ввійшло в моду розвішувати — «я з президентом», «я із знаменитостями», «я і моя сім’я на морі»... Цьому є просте і грубе пояснення: така професія. Ворошилов увесь час вигадував інше життя, хоч би що він робив — телевізійні програми чи театральні вистави. Це життя існує в іншому просторі, там свій відлік часу, свої люди, свої запахи. Тому все те, що заважало йому вигадувати це життя, він намагався не бачити, не чути, не відчувати.
Ворошилов створював пластичне середовище. Ви гадаєте, що символ програми «Що? Де? Коли?» — сова? Ні, її символ, її втілення — це дзига. Від неї розходяться кола, як від каменя, кинутого у воду. Перше — гроші, друге — листи телеглядачів, потім — знавці за столом, четверте — глядачі за кріслами в залі, п’яте — телеглядачі.
До речі, про гроші. Багато хто, із ким я говорив, вважають, що поява грошей на ігровому столі погіршила телепередачу. Ми пам’ятаємо, що гра постійно змінювалася, йдучи в ногу з часом. Вигадувалися нові правила, розросталися команди, змінювалися інтелектуальні лідери, вдосконалювався ігровий простір. Змагання «Що? Де? Коли?» і прославлені брейн-ринги суттєво різняться від того, що було в ефірі двадцять чи десять років тому. Останнім часом Володимир Ворошилов і його незмінний співавтор Наталя Стеценко хотіли відновити чистоту ігрового жанру, а пачки грошей і дорогі призи перенести в новий проект «Що? Де? Почім?». Не встигли. Володимир Якович Ворошилов, режисер і ведучий телепередачі «Що? Де? Коли?», автор книги «Феномен гри», член Академії російського телебачення помер 10 березня.
Він говорив, що інтелект — це здатність породжувати з двох старих думок одну нову. Цією ідеєю він заразив мільйони телеглядачів.