Напередодні Нового року інформаційні агентства, спеціалізовані футбольні видання намагалися виявити кращого футболіста XX століття. Справа ця, звісно, не проста, адже на футбольному небосхилі сяяло чимало видатних футбольних зірок. Їх перелік зайняв би багато сторінок. І все-таки з цього «легіону» відібрали дві «мега-зірки»: Марадона й Пеле. Не дивуйтеся, саме в такій послідовності. Спочатку ФІФА звернулася через систему Інтернет до всіх охочих визначити найкращого футболіста минулого століття. Якщо врахувати, що справжні цінителі гри в шкіряний м’яч загалом не знають, як увімкнути комп’ютер, то цілком зрозуміло, що серед «вибірників» домінували представники юного покоління. Вони й Марадону як слід не бачили, а Пеле для них те саме, що «Ла Скала» для африканського аборигена.
...Кілька років тому видатного американського кінорежисера Стівена Спілберга запитали: «Яка мотивація створення в американському кінематографі неймовірної кількості цілком абсурдних фільмів?», на що «маестро» відказав:
— Це — ринок. І на ньому вимогливих покупців значно менше, ніж людей натовпу. А натовп — примітивний за своєю смаковою структурою.
Після того, як «технарі» обрали Марадону найкращим футболістом століття, у Бразилії спалахнув справжній скандал. Та й не тільки в Бразилії, у всіх куточках світу болільники та фахівці зі стажем виступили проти інтернетівської версії ФІФА. Функціонерам штабу світової футбольної спільноти довелося в авральному порядку проводити опитування серед великодосвідчених фахівців, вже посивілих видатних у минулому гравців. Їхній вердикт був безапеляційним: Пеле і тільки Пеле!
Едсон Арантес до Нассіменто, котрий одержав прізвисько «бляшаної банки», народився 1941 року в Бразилії. Уперше футбольний світ дізнався про нього 1958 року. 17-річний хлопчисько став героєм фіналу Бразилія—Швеція. Футбольний світ закохався в нього відразу й назавжди. І не лише тому, що чорношкірий віртуоз творив із м’ячем неймовірні дива. У поведінці Пеле на футбольному полі й за його межами було стільки щирості, чистоти та шляхетності, що не ставитися до нього з симпатією було просто неможливо. Бразильські журналісти якось розповідали мені, що під час одного з поєдинків у чемпіонаті штату Пеле, обігравши своїх опікунів, рвонув до воріт суперника. Він уже був готовий завдати голового удару, коли помітив, що воротар, котрий за хвилину до цього дістав травму, не встиг звестися з землі. І тоді Пеле... покотив м’яч уздовж лицьової лінії. І ще я чув «про чорну перлину», що вчені, протестувавши його на коефіцієнт інтелектуальності IQ, дійшли феноменального висновку: практично в будь-якій сфері людської діяльності він досяг би майже таких самих вершин, як і в футболі.
Я нізащо не поставив би Пеле й Марадону поруч, хоча останній, безсумнівно, був великим майстром своєї справи. Але порівнювати їх — те саме, що Моцарта й Сальєрі. Бо, як зауважив великий поет: геній і лиходійство — несумісні. На всьому своєму спортивному шляху аргентинець залишав брудні віхи: розбещеність, пияцтво, захоплення наркотиками. Мені ніколи не випадало чути, що Марадона хоч раз покаявся щодо цього. Й уже тільки з цієї причини я ніколи не поставив би його навіть біля підніжжя монумента слави неперевершеному Пеле.