Мистецтвознавці вже не перший рік нарікають на зайву комерціалізацію мистецтва моди, а оглядачі дамських журналів дедалі частіше із сумом констатують, що більшість модних колекцій так ніколи і не спуститься з висоти подіуму на грішну землю. Тобто не вийдуть на вулиці. Навіть важко сказати, якого ярлика для своєї чергової колекції дизайнери бояться більше за все: визначення «концептуальна» дуже лестить зарозумілості, однак найчастіше складає загрозу фінансовою неспроможністю, а «комерційна», обіцяючи золоті гори, викликає гостру потребу в жилетці чи допомозі психоаналітика.
Стверджувати, що досі ніхто не намагався охопити неосяжне і з’єднати несумісне, звісно, не можна. Однак лише після лондонського Тижня моди ці спроби почали робити вигляд успішних. Як, наприклад, відбулося на показі останньої колекції Трістана Веббера. На паралельно розташовані подіуми виходили відразу дві моделі. Зліва рухалася модель у геть неідентифікованому вбранні, а справа — манекенниця в комерційному варіанті цієї ж ідеї. Складні архітектурні форми, що відтворюють вкриті інеєм гілки декоративного чагарнику на місці гаданого коміра, демонстровані зліва, справа врівноважувалися стильними блузами з оригінальним, лише злегка «розгалуженим» намистом. Такий відвертий дуалізм вразив як критиків, так і клієнтів, у результаті чого в пресі з’явилися позитивні відгуки, а в бутіках — щось таке, що в уявленні західного обивателя відповідає поняттю «черга».
Втім, більшість дизайнерів, і не тільки в Лондоні, у процесі розуміння діалектики буття активно використовують менш демонстративні прийоми. Так, наприклад, частіше за все вони віддають перевагу створенню винятково носибельних колекцій, «відтягуючись» на неймовірних аксесуарах. Наприклад, респектабельне хутряне манто, ефектно розхристане на грудях, прикрашених лише низкою різнокаліберних коштовностей. З легкої руки Іва Сен-Лорана цей прийом обійшов усі світові подіуми, а самі манто моментально розкупили клієнти. Щоправда, вони носять ці манто в дещо інших сполученнях. Та все одно із задоволенням і відчуттям своєї причетності до високого мистецтва моди.
Ще одним дуже вдалим прийомом примирення комерції і концептуальності є використання графічних рішень. Проста й пряма, мов колода, спідниця шиється з тканини такого малюнка, що повз неї ніхто спокійно не пройде. Природно, такі вбрання не обминають своєю увагою ні критики, ні клієнти: перші люблять, щоб «спотикалися» об їхні матеріали, а другі — об них самих. До цього прийому вдаються нині практично всі дизайнери, бо актуальність експресивної графіки, що прийшла на зміну нудній монотонності, втримується вже котрий сезон поспіль. Та все ж Елі Кішимото вдається застосовувати його з особливо підкресленою недбалістю.
А от повторити творчий подвиг молодого дуету дизайнерів, який виступає під торговою маркою Boudicca, вдається не кожному. Натягнувши на голови своїх моделей щось середнє між боксерською рукавичкою і повітряною кулькою, вони викликали справжній ажіотаж у критиків, які із незвичною для них дитячою безпосередністю навперебій цікавилися, навіщо ці «наголовники» потрібні. Як пояснив один з авторів — Браян Кіркбі, аби «викликати хоч якісь емоції в той час, коли світ моди став настільки корпоративним». А серед їхніх клієнтів ажіотаж викликав розпродаж колекції невигадливих білих блуз — як виявилося, вони теж здатні викликати емоції.
Період, який зараз переживає жорстокий і прекрасний світ моди, складний і не лише переділом усього модного простору між декількома монстрами модельного бізнесу. Практика показує, що й незалежні дизайнери мають шанс на виживання в цій сутичці. Якщо тільки вчаться грати за правилами... корпоративного мистецтва.