Працевлаштування
Любитель чалапав із футболу і побачив на стовпі оголошення «Потрібні...». Відірвав зубчик з адресою контори, сам не знаючи навіщо. Через тиждень, вишкрібаючи з кишені лушпиння від насіння, намацав клаптик. Контора виявилася за рогом, у підвалі, він і заглибився.
— Сімейний стан? — перш за все з’ясували підвальники.
— Розлучений, — невдоволено відкрився відвідувач, хоча стан був поки невизначеним.
— Це ж саме те, що вам потрібно! Характер робіт у нас роз’їзний...
Одразу не клюнув, збентежив натиск. Може, й не згадав би про підвал, та на ранок не намацав у «пістончику» згорнуту вчетверо резервну трудову книжку для «лівих» робіт — усього у нього їх три. Попрямував у пуско-налагоджувальний підвал перепитати, чи не загубив.
Вже на порозі ошелешили:
— Ви п’ять днів, як у нас працюєте. Миттю в авіакасу, летіть у Сиктивкар.
У кишені пригашений недопалок, а тут добовими хрустять із розрахунку 2,60 на добу.
Інший цілеспрямовано приходить у ПМК міжрайонного значення, а йому в лоб:
— У вас об’єкти є?
Приїжджали помацати пульс пуско-налагоджувального ринку на летючках із бригадами в стьобаних ватяних штанах, кресленнями комбікормових заводів і матеріалами, краденими на інших довгобудах.
Так вступали в державні варяги.
Спрут
Налагоджувальних контор по місту було розсіяно до двох сотень: філії всесоюзних і республіканських трестів із хитромудрими назвами. Скажімо, трест «Союзлегпромпусконаладок» або інститут «Укрдіпром’ясомолпром», останній називали «Укрдіпропивораки», незліченні ПНУ («Приїхав, н...в, ушився...»), управління, дільниці, а з пересувними мехколонами набереться, напевно, і ще більше. Коли припустити, що в кожній копошилося по п’ятдесят бродячих спеціалістів (а були ж і такі пуско-налагоджувальні гіганти, як «Харчопромавтоматика», де трудилося більш як тисяча душ), то сумарна чисельність їхнього персоналу дасть фору провідним заводам міста (таким як ЗОР, скажімо), смерть яких ми гордо не визнаємо, але оплакуємо.
Це був дивовижний багатогалузевий спрут без матеріальної бази, яких не водилося в жодній із країн світу. Чому? Тому що у них усе розраховано на «товсь», скажімо, здати лінію чи цілий завод «під ключ» без арбітражів і з гарантією. Машина чи установка поставляється на рамі, її складати не треба, натиснув кнопку «power» — і вона слухняно загурчала.
Наша ж техніка із запасом міцності традиційно поставлялася під ключ ріжковий 41 на 56.
Монтувалася вона спочатку з допомогою бульдозерів і армійських вертольотів, потім «ломографами», артельно допомагали і «кувалдометрами», ручними талями віралі, лебідками «Піонер». Домкратами в гарячці монтажного азарту нехтували через повільність дії. Устаткування це, як правило, вимагало доведення, переробки, серйозного заводського ремонту чи реконструкції.
Іноді привозили неякісну техніку із запасом, щоб на місці з трьох комплектів зліпити хоч один. Стикувальні отвори або фланці, траплялося, не збігалися, бо географія виготовлення була розкидана по одній шостій частині суходолу планети. Чи взагалі забували отвори просвердлити. Траплялося, що після пробного утробного стукотіння новий компресор Єреванського заводу розвалювався, а при розтині знаходили в масляному каналі колінвалу недогризок свердла.
Якщо лінію виготовлювач відвантажував аврально наприкінці місяця чи за двадцять дванадцята 31 грудня, то могли приладнати ящики не на ту платформу, і частина залізяк вирушала малою швидкістю в екзотичний Тахтакупир, а отримувачу замість макаронної машини діставалася фарбувальна лінія з тунельною сушаркою, наспіх зліплена на авіагіганті за конверсією. У комплектації неможливо було розібратися без спеціалістів, а для пускачів така плутанина — пряма вигода. Наладчиків у пожежному порядку перевідряджали в Тахтакупир, і вони отримували вже двічі по 2,60 від двох зацікавлених організацій плюс 15-відсоткову надбавку за пустельність і безводність.
Деякі контори обросли підсобними майстернями чи цехами. Був такий цех на Моторній, 4, у тресті «Одесспецсільгоспмонтаж», де майструвалися секції коробів повітроводів, які не стикувалися, нескладні металоконструкції, гнули відводи труб до двох дюймів. Якщо колгосп замовляв дефіцитні труби, то вони відпускалися з навантаженням, вказаним у актах виконаних робіт позицією «Виготовлення нестандартних металоконструкцій». Конструкцією, звісно, себе не обтяжували, але гроші, знудившись за трубами, колгосп перераховував, тож заводик був для тресту знахідкою.
Установи, яким довірялася найвідповідальніша фаза оживлення наспіх скомплектованого чи незрозумілого обладнання (скажімо, паспорт загубили або він чеською), дислокувалися найчастіше в підвалах чи на технічних поверхах, або на територіях занедбаних піонертаборів, як, наприклад, МНУ «Консервпромкомплекс» на Сонячній. Прийшов відвідувач, а йому кажуть: «Начальник зайнятий. Полежіть поки на веранді». На веранді стояли піонерські койки.
Кадри
Наладчиків не готували в жодному вузі. Однак у будь-якому підвалі складався кістяк із ставних бувалих у бувальцях дядьків, які найчастіше мали непрофільний фах або взагалі лише досвід тяжкого життя. Так, із підвалу на площі Толстого тривалий час їздив у Бійськ відставний міліціонер, який возив золото в зливках по Лені. Такі відповідальні їздили бригадирами, домовлялися із замовниками, підписували «процентовки», вирішували конфліктні ситуації — їм під силу було будь-яке виробниче завдання, іноді технічно складне. Навколо них, вже залежно від виробничої необхідності, формувалися бригади з менш досвідчених помічників-інженерів. У конторах була повна демократія, і диплом до уваги не брався.
Однак посильна участь баласту позитивно впливала на вироблення, виконання плану організацією. Може, з цієї причини в підвалах завжди були потрібні люди, готові до роз’їзного способу життя.
Хто осідав? Частіше — глибоко зневірені в сімейному житті, у військовій службі чи державному устрої. Перед від’їздом «за бугор» зазвичай звільняли з організацій, проектних інститутів чи солідних управлінь, заодно виключали з партії, і від’їжджаючий буферно опускався в підвал.
Особливо дорожили об’єктами в Москві, звідки раз на місяць везли яловичину, мандарини, книги, ендеерівські іграшки та взуття на продаж.
Невимогливі шараги приймали бажаючих із довідкою про звільнення або довідкою про втрату паспорта, бродячих людей з інших областей і невідомих автономних округів.
Найбільш закритою і престижною з організацій із роз’їзним тлом, безумовно, було МНУ «Каскад» із підвальними філіями «Вега» на Баранова. Громадян, які оступилися, туди категорично не приймали, звертали увагу і на п’яту графу. Анкети на восьми аркушах кочували по серйозних закладах два місяці, поки перевіряли. «Каскад» займався монтажними заходами на атомних електростанціях, котрі тоді росли, як гриби, або встановлювали щось на військових кораблях, скажімо, електричні годинники, стрілки яких можна дистанційно переводити за годинним поясом. У «Каскаді» давали підписку про нерозголошення, до роботи ставилися відповідально, «процентовки» у чаркових забували рідше. Однак текучість і там спостерігалася, можливо, не витримували режимності, бажаючим в анкетах не відмовляли.
Старанно перевіряли і при працевлаштуванні в ГПТП (абревіатуру не зміг пояснити навіть старший інженер, який віддав бродячій штормовій роботі десяток років) при серйозному проектному інституті «Шторм». Попри режимність організації, усьому місту було відомо, що «Шторм» розробляє прилади з мікрохолодильниками для підводного флоту, субмарини ж проникають в установу по підземному каналу, потім спливають у спеціальному басейні на розі вулиць Терешкової і Гайдара. Упертюхи вірять у небилицю досі, хоча на території клепають броньовані двері. ГПТП благословляв електронників і програмістів у серйозні військові частини на півроку, коротших відряджень не було. Багато програмістів знаходили в спільному відрядженні свою долю, я знаю три щасливі пари, які відштормували в різних секретних глушинах.
Найчисленнішу роз’їзну категорію в наладках, включаючи престижний «Каскад», становили ті, хто зазнав краху на сімейних фронтах. Серед них траплялися неабиякі спеціалісти, умільці від Бога, вже оцінені — електронники, зварювальники, механіки. Такі з відряджень додому не квапилися, вигідним об’єктом із побічними заробітками не дорожили, а знімалися на першу вимогу в «ведмежі закутки» вирішувати серйозні технічні завдання, часто з перевідрядженнями, минаючи підвал, де збиралися виконавчі листи на аліменти. З добових аліменти не нараховувалися, тому 2,60 вабило, хоча їх навіть тоді не вистачало.
Що вабило в підвали? Заманливо виглядала гарантована прогресивка в розмірі 40%. Ще в «кишенькових» пуско-наладках, де черговиків на житлоплощу набиралося іноді менше десятка, був шанс за два-три роки отримати житло.
Людей не аномальних приманювала перспектива раніше закінчити роботу, потім відсидітися вдома або відлежатися у коханки.
Формально пауза для звітів, темпераментних планірок, прочуханок нехлюям і інших поточних заходів, котрі геологи називають камеральними роботами, мала становити два-три дні, що явно виглядало безглуздо і нелюдяно. Навіть у самотнього за місяць блукань накопичуються невідкладні справи.
У конторі, дислокованій на Кірова, можна було два тижні ударно форсувати курну роботу, складати паспорти вентустановок на підгодованих ближніх об’єктах у Вінниці та Житомирі, а два тижні — гойдатися в гамаку на дачі Ковалевського, очікуючи дзвоника з ВВІРу.
Продовжити перебування біля рідних могил або на дачі дозволяла метушня з квитками, хоча клопоти і забирали частину заощадженого часу.
Квитки
на поїзди в найбільш залізничній державі, як відомо, були анонімними — без вказування прізвища, але з датою, що провокувало до наївних фальсифікацій. Не ліпив у авансовий звіт чужі квитки тільки лінивий.
Простіше було тим, хто осідлав об’єкти з прямим сполученням, такі маршрути цінувалися. Використаний квиток у провідника коштував карбованець, іноді для страховки він замовлявся у провідника заздалегідь. Якщо не затребуваних пасажирами квитків бракувало, рискали в сусідній вагон. Через брак купейних добували плацкартні. Найбільш жадібні не хотіли витрачати карбованець і випрошували квитки у пасажирів.
Якщо квитки взагалі до звіту не додавалися (таке теж бувало, особливо після рейдів лінійної міліції), звітувалися «за середнім», вартість проїзду в жорстких умовах була відома бухгалтерії.
Більше клопотів було з оформленням підробки тим, хто досягав місця призначення з пересадками. У літній період, коли транспорт перевантажений, вибирали окружні маршрути. Автор добирався в серпні в Середню Азію поетапно — спочатку летів додатковим рейсом до Воронежа, потім із пригодами до Астрахані, відтіля трясся на «стовеселому» в Гур’єв. Далі мучився на поштово-багажно-пасажирському поїзді Кунград—Ташкент. Від Бейнеу добирався ашхабадським фірмовим до Ургенча. З Ургенча автобус підвіз до переправи через Аму-Дар’ю, де неквапом вантажився пором. Коли автор попросив обілетити його для звіту, поромник здивувався.
— Скільки тобі метрів? — запитав і відірвав метрів зо два квитків з якорями.
Здавалося б, як звітувати після такої багатоступінчастої подорожі? Але лазівки знаходили, запасалися у водіїв чистими бланками автобусних квитків, вистригали колонки з кілометражем.
На картонних залізничних квитках умільці наколювали голкою дату і номер поїзда — від компостера не відрізниш.
Керівництво в підвалах, звісно, не влаштовувало, коли командировочні добиралися тиждень на об’єкт і ще півтора витрачали на повернення, і тому вимагали літати, куди можливо. В авіаквитках указувалося прізвище, але й тут виходили зі становища. У підгодованій касі на 16-й станції Великого Фонтана купували квитки з чистою датою. Послуга коштувала від трьох до п’яти карбованців, залежно від довжини маршруту. Дату ж потім недбайливі блукачі вписували корявим почерком й іншим чорнилом. Для переконливості ще обводили, і тоді квиток бракувала бухгалтерія. Фальшивобілетника позбавляли прогресивки, вираховували вартість квитка, «репресії» були відчутними.
Після «репресій» призначалися перевірки, нацьковували ревізорів, які в авіакасах вилучали для звіряння комірні книги з копіями квитків. Результатом рейдів став наказ по Київському управлінню всесоюзного тресту «Союзлегпромпусконаладка», що забороняв наладчикам одеської дільниці користуватися касою на Великому Фонтані.
Тоді опанували реактиви. Купленим в аптеках сірководнем із марганцівкою дата змивалася, зручніша вписувалася знову ж занадто старанно і з натискуванням. Через місяць квитки жовкли і навіть розсипалися, як папірус. За їхньою еволюцією пильно стежив у київському управлінні головний інженер Олександр Лелиця, нині покійний. Якщо квиток в’янув, викриті позбавлялися премій із відстрочкою на два місяці, тільки й усього.
На Київській дільниці того ж управління можна було за десять карбованців придбати чистий справжній бланк авіаквитка. Щоб не бути дріб’язковим, один із моторних наладчиків викрав квиткову книгу в Павлово-на-Оці. На суді він стверджував, що знайшов її в готелі. Його засудили на два роки і на поруки показово не взяли. Суворе покарання, зрозуміло, викликало у викритого блукача глибокий сум, але ніколи не викликало розпачу, бо перед наступною поїздкою маячили порятунком
Командировочні
Від’їжджаючі перед відправленням авансувалися про всяк випадок скупо, досилання обіцяли адресувати за місцем роботи.
Особливо відчайдушні бригади тринькали гроші, що здавалися дармовими, за три дні. Потім різко переходили на триразове харчування — тричі на тиждень. Після роботи зазвичай вирушали на головпоштамт, просили підняти книги реєстрації: може, не встигли перекази розфасувати чи прізвище переплутали. Хоча за найсміливішими прогнозами переказ повинні були надіслати через два тижні, ніяк не раніше.
Командировочними розраховувалися з бригадою або прямо з начальством за неявку на об’єкт. У кожному підвалі були довірені висуни, котрі рідко бували на місцях виробничого призначення, квитки для їхніх звітів зазвичай запасав бригадир.
В організаціях же, де дозволялося виконати місячне завдання за кілька днів, насаджувалася ганебна практика відмови від добових, наладчики тільки розписувалися у відомості.
Якщо в монтажній конторі, котра працювала на ближньому плечі — скажімо, у межах області, — начальство домовлялося про те, що замовник забезпечить підрядчиків житлом і харчуванням, «колісні» начальство теж із побоюванням зажилювало.
Відчутний приварок, щоправда, із клопотом і витратами, приносили лінійникам маніпуляції з квитанціями. Наприклад, наладчики тулилися в кімнаті для приїжджих при заводі або в гуртожитку, але добували бланки готельних квитанцій із печатками за гроші, той же чай чи парчу, на котру був шалений попит на сході.
Житло,
на яке прирікала блукачів контора, замовник чи вони самі з мотивів економії, бідності чи жадібності, або звички жити в розвалюхах, якісно відрізнялося широтою діапазону. Сьогодні селили в двомісний трикімнатний суперлюкс готелю ташкентського цирку, куди поміщалося шість бродячих душ. Кому не вистачило ліжок з альковом, загорталися в килими. А завтра тулилися в приречених до зносу руїнах в Орджонікідзе, котрі вже куснув екскаватор — крізь пролам долітало ревіння Терека, який перевертає по дну гальку розміром із кругляк.
З метою економії проїзних деякі контори продовжували перебування на об’єкті до двох місяців, що суперечило всесоюзним готельним правилам. Чомусь дозволялося затримуватися на постій ніяк не довше місяця. При продовженні відрядження наладчики, матюкаючись, переселялися в інший готель на день-два, якщо, звичайно, він був, а потім охоче поверталися під обжитий дах. У заштатних же смт, де всього один готель, і той відомчий, перебування здійснювали з побоюванням, штучно, просто виписували нову квитанцію.
Непросто було знайти притулок у столицях. Пам’ятаю, чергова в київському готелі «Ленінград» на недоречне запитання, скільки співмешканців у кімнаті, туманно віджартувалася: «Футбольна команда і ще хокейна».
Автору дісталося місце впритул із телевізором, на нього вирячилися двадцять вісім пар очей. Біля телевізора було жарко, зате він заглушав хропіння і марення...
На квитанціях таких мурашників ставили додатковий штамп «Гуртожиток».
У повноцінних гуртожитках резервувалися кімнати для гостей або перевіряючих — цілком пристойні, без тарганів.
Робота,
якою доводилося займатися, далеко не завжди відповідала вказаній у позиціях «процентовки». Скажімо, писалося «Повторна наладка ультразвукового покривального агрегату «KOSTROY» (Югославія)», а інженери-наладчики розбирали згнилі дерев’яні барабани в мокрому цеху, кувалдами вибивали з дубових колод іржаві півтораметрові шпильки.
Чому наладчики, провідники технічного прогресу у віддалену національну периферію чи навіть у саму золотоглаву, використовувалися не за призначенням, а фінансові документи фальсифікувалися? В одному випадку налагоджувальному начальству було вигідно вибирати фіктивні обсяги за повторними й енними наладками мертвих машин, які іноді вже було зірвано з анкерів і благословлено на металобрухт. В іншому — на об’єктах просто нікому було працювати. Робітники використовували «синюху» — спеціально підсинений спирт для розведення барвників.
Бувало, гроші замовником авансувалися підрядчику взагалі тільки за чекання. Так, на Московське шкіроб’єднання одеська бригада з чотирьох досвідчених інженерів моталася місяців вісім і ниділа у «червоному кутку», геть не напружуючись.
Чому замовник не задіяв спеціалістів? Не з вини наладчиків Московське шкіроб’єднання спізнилося з будівельною готовністю нового заводу в Кунцево. За наладчиків трималися, ними дорожили і не хотіли відпускати. Де їх потім шукати-свистати? Держава тоді могла собі дозволити таке марнотратство. Зате потім в історично короткі строки був пущений один із найсучасніших шкірзаводів у країні. Одесити в Кунцево працювали в тандемі з розпещеними безвідмовною технікою італійцями і справили на них найкраще враження. Зараз, кажуть, на колишній заводській території накопичувальні склади оптового ринку.
Чи не задорого було витрачати гроші на таку армію роз’їзних спеціалістів усіляких профілів? Може, розумніше і логічніше було б випускати справну техніку, яка не потребувала доведення? Наладчики були заручниками системи, вони розплачувалися на пусковому етапі за штурмівщину надпланової економіки наддержави, а виготовлювачі в цей час одержували премії за перевиконання плану з браку.
Навіть за всієї їхньої численності державі було вигідніше утримувати монтажні організації, аніж зупиняти вал недоробок. Монтажники одержували дуже середню зарплату з горезвісною прогресивкою, щоправда, регулярно. Вони клякли в недобудованих цехах, наживали радикуліт, правили на місці «сирі» креслення, витрачаючи найдорожче, що є у людини, — особистий час і саме життя. Їхнім життям держава розпоряджалася так само безсовісно, як вилучала його у моряків, котрі одержували незначні командировочні в інвалюті. Напевно, у жодній країні світу не було контор, де б, як в одеському ГПТП, споряджали у відрядження на півроку. І тим більше не знайшлося б на Заході дурнів, які погодилися б на такі умови. Але про витрачене в гадючниках життя не шкодують. Так, на щастя, влаштована людина, що прожите — вже не твоє. На це і робили ставку.
Однак інженери-пусковики, зведені системою до становища такелажників, усе ж морально винагороджувалися: їм довірявся останній контрольний удар кувалди, після якого натискалася заповітна кнопка «Пуск». Це відчуття задоволеної потреби творця можна порівняти, мабуть, із торжеством подорожнього, котрий оглядає з пагорба обрій. За нинішнього конвульсивного кидання в крайнощі — і в економіці, і в політиці, і в культурі, і в мріях — де завгодно, коли невдалі задуми збираються з року в рік, а потім болісно розкладаються всередині, про таке ненормальне, але логічне завершення залишається тільки мріяти, згадуючи пускові хвилювання.
Епілог
Агонізували підвали роз’єднано. Одні панічно перепрофілювалися з паспортизації вентсистем на виготовлення решіток, дверей, фонендоскопів, перенасичуючи і без того затоварений ринок. Інші продовжували обслуговувати старе обладнання старіючих підприємств. Затребуваними на м’ясокомбінатах виявилися спеціалісти з теплотехнічної контори з вулиці Гагаріна. Їм навіть зарплату не затримували, щоправда, одержували вони її в перехідний період напівкопченою ковбасою. Треті, як, наприклад, МНУ «Консервпромкомплекс», переключалися на приватних замовників, монтували міні-цехи для виробництва томатної пасти чи перепрофільовували преси з полуничного джему на полуничний нервово-паралітичний напій, убивчо розведений спиртом. Приватники багато обіцяли, але вередували, тряслися над кожною копійкою, не забезпечували комплектацією. І заматерілі варяги, котрі звикли до монтажного розмаху, піднімали зварювальні забрала і плювалися.
Чимало з них слабо перебиваються орендою. У МНУ «Консервпромкомплекс» на Середньофонтанській частину просторого помешкання орендує швейний цех. За часів консервного буму в управлінні було дев’ять дільниць, навіть в Астрахані ударно напружувався колектив, який займався монтажем експериментальної лінії консервування кавунового соку. Зараз консервний підвал відвідують приблизно півтора десятка чоловік, які спеціалізуються на очисних спорудах. Профіль цей стійкий, навіть за найсуворіших катаклізмів люди, хоч і рідше, але сідають на стільчик.
Підвал же на Толстого, де розміщалася дільниця могутнього тресту «Союзлегпусконаладка», забили фанерою. На підвіконні збереглися надряпані, можливо викруткою, рядки: «Вижу помятые, хмурые лица, пуско-наладка идет похмелиться». Дірки від таблички в стіні так і не замазали, вони скорботно нагадують про назавжди втрачене призначення.