Конрад Аденауер |
Одного разу мені, тодішньому старшокласнику, потрапила до рук західнонімецька п’ятимаркова монета. Пооране зморшками старече обличчя було холодне, майже неживе і в першу мить асоціювалося з мумією. Довго розглядав зображення й відчув: обличчя випромінювало величезну внутрішню силу і впевненість у собі. «Konrad Adenauer» — розібрав маленькі літерки навколо портрета.
А ще через багато років працівниця канцелярії німецького канцлера завела групу журналістів із Центральної та Східної Європи до кабінету-музею канцлера Аденауера в палаці Шаумбург у Бонні. Невелика, навіть тіснувата, скромно вмебльована кімната. Твердий дерев’яний стілець із різьбленою спинкою. Вузький письмовий стіл, на якому лежав старомодний рудуватий шкіряний портфель, увесь покритий шкіряними ж латками. «Цей портфель був старим уже 1949 року, коли Аденауер став канцлером, — розповідала німкеня. — Помічники постійно просили в Старого Конрада дозволу купити йому новий портфель — мовляв, несолідно лідерові великої держави ходити із залатаним портфелем. Аденауер не погоджувався: «Та це ж справжня німецька якість. Тут поставити латочку, там латочку, і він ще послужить». Так і користувався ним до самої смерті у 1967-му». Екскурсовод дозволила мені взяти до рук історичний портфель. І я на якусь мить відчув себе батьком-засновником нової Німеччини.
За своє довге, 91-річне, життя Аденауер пережив крах трьох німецьких держав: імперії Вільгельма ІІ 1918 року (проіснувала 48 років), Веймарської республіки 1933 року (проіснувала 15 років) і нацистського «Тисячолітнього Рейху» 1945 року (проіснував 12 років). 1949 року він створив четверту в ХХ столітті німецьку державу — Федеративну Республіку Німеччину. Ця держава існує вже понад півстоліття, і абсолютно ніщо не свідчить, що її може спіткати доля попередниць. Аденауерові та його спадкоємцям удалося стерти з чола свого народу тавро найбільшої загрози миру в цілому світі, яке німці змушені були носити впродовж більшої частини минулого століття. Нинішня Федеративна Республіка — шанований і рівноправний член європейської та світової спільнот, має найпотужнішу в Європі економіку й забезпечує своїм громадянам одну з найвищих у світі якість життя.
Нелегкий старт
5 січня 1876 року в родині дрібного судового службовця Йоганна-Конрада Аденауера народилася третя дитина — хлопчик, якого назвали Конрад-Генріх-Йозеф. Через кілька днів Конраду було виписане свідоцтво про народження, в якому зазначалося, що немовля, так само, як і його батько та мати, є уродженцем Кельна, найбільшого міста індустріального серця Німеччини — Рейнської області, католиком, підданим Прусського королівства та Німецької імперії.
Син пекаря Йоганн-Конрад Аденауер у віці 18 років вступив добровольцем до прусської армії і 15 років прослужив солдатом. 1866 року в битві з австрійцями під Садовою унтер-офіцера 7-го Вестфальського гренадерського полку Аденауера було тяжко поранено. Півроку потому він лежав у шпиталях, аж зрештою його було нагороджено орденом і звільнено в запас у чині лейтенанта. Життя довелося починати з «чистого аркуша». Аденауер влаштувався писарем до суду в рідному місті, а через кілька років одружився з дочкою дрібного банківського службовця Геленою Шарфенберг. Йоганну тоді вже майже виповнилося 40 років, наречена була на 20 років молодшою. За 30 років роботи в суді Аденауер-старший дослужився до начальника канцелярії суду вищої інстанції міста Кельна, був нагороджений кількома орденами і отримав звання «канцлайрат». З одного боку — звання не надто високе, аж ніяк не «генеральське», з іншого — він був єдиним на все Прусське королівство канцлайратом, котрий мав лише початкову освіту. «Це була сувора людина, не надто симпатична, але дуже відповідальна та сумлінна», — охарактеризував згодом Аденауера-батька один із його колег. Абсолютним «монархом» був Йоганн і в своїй родині. Платню він отримував не надто високу, жодних «лівих» доходів не мав, отож утримувати дружину і п’ятьох дітей було не дуже легко. Батько підтримував у родині сувору дисципліну, культ праці, по кілька разів на тиждень уся родина ходила молитися до церкви, спільною молитвою розпочинали й кожні сніданок, обід та вечерю в домі. Всі біографи Конрада Аденауера погоджуються, що батько мав найбільший вплив на формування особистості майбутнього канцлера в його дитячі та юнацькі роки. Багато десятиліть, до самої смерті Конрада в його спальні завжди висіла фотографія батька.
1885 року Конрад вступив до гімназії Святих Апостолів у рідному місті. Гімназистом він був старанним, проте зірок з неба не хапав — усі дев’ять років навчання постійно був у шістці кращих учнів класу, але жодного разу — першим.
Під час випускних іспитів у гімназії найскладнішим вважався екзамен з латини — треба було перекласти німецький текст, не користуючись словником. І Конрадові вдалося напередодні іспиту дізнатися, який саме текст вони перекладатимуть. Аденауер поділився цією інформацією з однокласниками. В результаті всі вони написали переклад на «відмінно» та «добре», а випуск 1894 року став найкращим у гімназії Святих Апостолів за десять років. Не дуже чесно? Але ж результативно!
Після гімназії Конрад не буде вчитися в університеті, а піде працювати, вирішив батько. Адже два його старших брати вже були студентами, на навчання третього просто бракувало грошей. Відтак Аденауер-старший влаштував сина стажером у банківський дім Зелігманів — один із найсолідніших у Кельні. Проте Конрад пропрацював лише два тижні. Йому все ж таки вдалося вблагати батька дозволити вчитися далі. За два з половиною роки Аденауер пройшов увесь п’ятирічний курс навчання і закінчив Боннський університет із загальною оцінкою «добре», отримавши звання «молодший радник юстиції» — на подальшу освіту не було грошей. «Я мусив працювати і вдень, і вночі, — згадував згодом Аденауер. — Вночі страшенно хотілося спати, і я нічого не сприймав. Спершу рятувався від сну кавою, але дуже швидко в мене на неї забракло грошей. Тоді я знайшов дешевший спосіб — роззувався і ставив ноги у миску з холодною водою. Сонливість відступала, і я міг учитися далі».
Кар’єра Конрада в перші роки після закінчення університету складалася не дуже вдало. Його не взяли до армії — ще в університеті Аденауер нажив хронічний бронхіт, від якого страждав усю решту життя (мабуть, дався взнаки «дешевий спосіб боротьби зі сном»). Відтак, улаштуватися на хорошу державну посаду йому заважали два «гаки» в анкеті — не відбув строкової військової служби, а до того ж ще й католик, що не дуже віталося у протестантській Пруссії.
Розпочати власну адвокатську практику без досвіду роботи, зв’язків і грошей теж було неможливо. Довгих чотири роки — з 1897 по 1901-й — Аденауер працював стажером у різних судах та прокуратурі. Всі ці роки він не отримував жодної платні і фактично сидів на шиї у батька. Нарешті 1901 року Конрада було допущено до екзамену на звання асесора, який він склав з оцінкою «задовільно» (зовсім непоганий результат для католика). Через кілька місяців, уже 1902 року, 26-річний Аденауер нарешті отримав першу оплачувану роботу в своєму житті — у прокуратурі міста Кельна. Тоді ж він попросив руки в Емми Вейєр, з якою познайомився за кілька місяців перед тим у місцевому гольф-клубі. Емма згоду дала, однак Конрад отримав рішучу відмову від її батьків. Вейєри належали до міської аристократії, а дрібний службовець прокуратури, який отримував лише 100 марок на місяць і до того ж походив із простонародної родини, аж ніяк не міг, на їхню думку, бути гідною партією для Емми. Проте дівчина заявила, що ні за кого, окрім Аденауера, не піде, і зрештою Вейєри-старші замінили гнів на милість. 26 жовтня 1904 року молодята побралися. Можливо, вирішальну роль у цьому відіграло те, що Аденауер ще за кілька місяців до одруження взяв річну відпустку в прокуратурі, щоб керувати адвокатською конторою Германа Каузена, який через серйозну хворобу тимчасово відійшов від справ. У цьому випадку, на відміну від державної служби, віровизнання Аденауера, його підкреслене «католицтво» стало не мінусом, а плюсом, — Каузен був не лише адвокатом, а й керівником кельнської міської організації католицької Партії центру.
Пан обер-бургомістр
1906 рік виявився переломним у житті тридцятирічного Аденауера. 7 березня його було обрано помічником обер-бургомістра Кельна. Попри скромну назву, насправді це була дуже висока посада — Аденауер став одним із 12 міських «міністрів», очолив управління магістрату, яке займалося оподаткуванням та збиранням податків. Якщо в прокуратурі він заробляв лише 1200 марок на рік, то тут — 6000. Бажаючих посісти це місце було надзвичайно багато, але за Аденауера проголосувало аж 35 із 37 депутатів міських зборів. Вирішальну роль у цьому відіграли не особисті якості молодого юриста, а те, що до зборів входили дві основні фракції — католицької Партії центру, в якій вирішальним було слово Аденауерового покровителя Каузена, і лібералів, яку очолював... рідний дядько Конрадової дружини Емми — Макс Вальраф. Відтак центристи та ліберали на один момент відклали свій антагонізм і вперше підтримали спільну кандидатуру. Батько Аденауера, який помер через три дні після тріумфальних для сина виборів, встиг дати останню настанову: «Пам’ятай, Конраде, наступна мета — стати обер-бургомістром».
І Конрад зробив усе, щоб виконати батьків заповіт. Аденауер дуже багато працював — його робочий день починався о 9 ранку і тривав, як мінімум, до 8 години вечора, а то й до півночі. Результат не забарився — вже наступного 1907 року міський бюджет уперше за багато років став бездефіцитним, а 22 липня 1909 року Аденауера було обрано першим помічником обер-бургомістра — своєрідним міським «прем’єр-міністром». Якщо ж взяти до уваги, що новий обер-бургомістр ліберал Макс Вальраф вважав себе більше політиком загальнонімецького рівня, ніж господарником, то 33-річному Аденауеру випало практично беззастережно керувати одним із найбільших міст Німеччини. Платня Конрада зросла ще втричі і становила нині вже 18 тисяч марок на рік. 1911 року він придбав земельну ділянку і побудував на ній будинок, де й оселився з матір’ю, сестрою, дружиною та вже трьома дітьми — Конрадом, Максом та Марією. 1912 року Емма несподівано занедужала на рак. Вона довго й тяжко хворіла, а в жовтні 1916 року у віці 36 років померла.
Але ще за два роки до того почалася Перша світова війна. Як і переважна більшість німців, тим більше консервативно налаштованих, Аденауер підтримував війну, що велася «на захист німецьких інтересів», «за право німців на своє місце під сонцем». Лише через кілька років він діаметрально змінив свої погляди на цю подію й вирік: «Перша світова — плід загальної дурості». А поки що він працював за принципом «усе для фронту, все для перемоги». Вже через кілька місяців після початку війни в Німеччині розпочалися труднощі з продуктами харчування. Окрім справді ефективної роботи із взяття на облік і справедливого розподілу продовольства, Аденауер прославився ще й тим, що запровадив у життя «кельнську сосиску», в якій зовсім не було м’яса, але містилося чимало сої, і «кельнський хліб», який складався із суміші кукурудзи, ячменю та рису. А ще заборонив продавати свіжий хліб — тільки дводенної давності. Щоб менше їли.
Через півроку після Емминої смерті Аденауера спіткало ще одне лихо — його автомобіль врізався в трамвай, водій загинув на місці, а Аденауер поламав собі ніс і лицьові кістки, вибив нижню шелепу, пошкодив обидва ока. Йому довелося пережити кілька операцій, після яких вилиці стали вищими, губи — тоншими, підборіддя — гострішим, а м’язи обличчя втратили рухливість. Відтоді й назавжди його обличчя ніби набуло непорушності.
А в серпні 1917 року Вальраф нарешті здійснив свою давню мрію — перебрався до Берліна, ставши статс-секретарем. 18 вересня, через 11 років після батькової смерті, Аденауер виконав його заповіт: Конрада було обрано обер-бургомістром Кельна. В 41 рік він став наймолодшим обер-бургомістром у Прусському королівстві, до того ж в одному з найбільших його міст, автоматично, за посадою, увійшов до складу законодавчих зборів Рейнської провінції і верхньої палати Прусського ландтагу.
Восени 1918 року в Німеччині, яка зазнала поразки у війні, почалася революція. До Аденауерового міста прибув ешелон із революційними матросами з Кіля, які разом із місцевими однодумцями 6 листопада проголосили в Кельні Вільгельма ІІ скинутим (на три дні раніше, ніж у Берліні). 9 листопада в місті відбулася масова демонстрація з вимогою проголошення Всенімецької Соціалістичної Республіки. В цей день обер-бургомістр Кельна з’явився до командира місцевого гарнізону генерал-лейтенанта фон Крука з вимогою, щоб гаубична батарея, яка стояла на подвір’ї його рідної гімназії Святих Апостолів, відкрила вогонь по демонстрантах. На щастя, генерал відмовився пристати на цю «божевільну ідею». Інакше і фон Крук, і Аденауер навряд чи пережили б цей день.
Згідно з умовами перемир’я, лівий берег Рейну, а відтак і Кельн, включно з його правобережними районами, мали бути окуповані військами Антанти. Тим часом у Кельні запанувало двовладдя: Рада робітничих і солдатських депутатів та Комітет громадського блага, створений Аденауером. У Кельні до приходу англійців мали бути демобілізовані чотири німецькі армійські корпуси із Західного фронту. Ще до приходу першого ешелону революційних вояків Аденауер, попри протидію Ради, наказав вилити вночі до Рейну 750 тисяч літрів спирту і чимало коньяку. Відтак демобілізація в Кельні, на відміну від багатьох інших міст Німеччини, відбулася без істотних ексцесів. І заслуга в тому — перш за все Аденауера. 3 грудня в Кельні було демобілізовано останній німецький полк, а 6 грудня англійці вступили до міста. Почалася дев’ятирічна окупація Рейнланду англійцями та французами.
У цей час у Рейнській області виник досить потужний сепаратистський рух, який усіляко підтримували французи, обстоюючи створення незалежної (а фактично — підконтрольної Парижу) республіки з кордоном по Рейну. Аденауер, який не вірив, що лівий уряд у Берліні щось зробить для захисту окупованих територій, висунув контрідею — проголосити Західнонімецьку республіку на обох берегах Рейну, яка мала б стати складовою Німецької федеративної держави. Було навіть сформовано Оргкомітет зі створення цієї республіки, і очолив його Аденауер. Він вів переговори з редактором «Кьольніше Фольксцайтунг» Йозефом Фробергером — головним «мотором» пропагандистської кампанії сепаратистів — і навіть зустрічався з прокурором міста Вісбадена Адамом Дортеном — платним французьким агентом. Зрештою, Дортен у травні 1919 року проголосив незалежність Рейнланду, а коли Аденауер не підтримав його, «трибунал» сепаратистів заочно виніс обер-бургомістру Кельна смертний вирок. «Цей вирок, — писав згодом Аденауер, — був для мене ціннішим за будь-який орден». Він звільняв його від закидів у зраді батьківщини, намаганні розчленувати Німеччину. Зрештою, наприкінці 1919 року у Версалі було підписано мирний договір між країнами Антанти та Німеччиною. Британці й американці не дозволили французам відірвати Рейнланд від Німеччини, і сепаратистське питання втратило актуальність.
На той час в особистому житті Аденауера відбулися зміни — він одружився з донькою власника сусіднього особняка Августою (Гуссі) Цінссер. Спершу пан обер-бургомістр давав молоденькій сусідці поради, як доглядати квіти в садочку, а згодом Гуссі повідомила батькам, що Аденауер «найрозумніший, найделікатніший і взагалі най-най-най чоловік з усіх» і вона вийде заміж тільки за нього або ні за кого. Йому було вже 43 роки, а їй не виповнилося ще й 24. Батьки Гуссі, так само, як і діти Аденауера, сприйняли цю ідею в багнети. Цінссери навіть відправили дочку «на заслання» до родичів у Вісбаден, але вона втекла звідти через два тижні. Цінссерам довелося поступитися, і 25 вересня 1919 року Аденауер одружився вдруге. Окрім трьох старших дітей від Емми, він мав ще чотирьох дітей з Гуссі. 1931 року, коли народився його найменший син Георг, Аденауерові було 55 років.
Задушена репараціями союзників Німеччина на початку
20-х років переживала голод і гіперінфляцію. У липні 1923 року долар коштував 4 мільярди марок, платню німцям видавали двічі на день — в обід і ввечері. Після першої видачі платні робили годинну перерву, щоб люди витратили зароблене, — до вечора ціни могли зрости чи не в півтора разу. В цей важкий час Кельн під керівництвом Аденауера мав чи не найкраще правління в Німеччині — місто не просто виживало, а й розвивалося. Обер-бургомістр запроваджував у життя два амбітних проекти: створення зеленого поясу на місці знесених фортифікаційних споруд навколо міста і реконструкція річкового порту, з тим, щоб він міг приймати і морські кораблі. Сприяв заснуванню в Кельні університету, в якому отримав звання почесного доктора і відтоді звався «доктором Аденауером». Двічі — в 1921 і 1926 роках — Аденауерові пропонували стати рейхсканцлером. Обидва рази він відмовлявся. По-перше, йому не подобалася політична система Веймарської республіки: «Єдиний порятунок для Німеччини полягає у створенні уряду, який мав би майже диктаторські повноваження»,— писав він. По-друге, за п’ятнадцять років існування Веймарської республіки змінилося 19 кабінетів міністрів, і Аденауер добре розумів, що може стати канцлером лише на кілька місяців, а після відставки повернутися на посаду обер-бургомістра Кьольна буде дуже проблематично.
Наприкінці 20-х життя почало налагоджуватися, але 1929 року почалася Велика криза. Життєвий рівень німців знову впав, і на хвилі соціального невдоволення до влади почали рватися дві тоталітарні партії — комуністи та нацисти. Аденауер украй негативно ставився до обох. Нацистська «Вестдойчер Беобахтер» розгорнула галасливу кампанію проти бургомістра. Його звинувачували в надміру високій платні та представницьких витратах, відпустках у Швейцарії, зв’язках із єврейською громадою. Нацисти почали збирати кошти: «Купи кулю для Аденауера».
17 лютого 1933 року новопризначений рейхсканцлер Адольф Гітлер відвідав Кельн. Аденауер демонстративно послав в аеропорт зустрічати його свого заступника, заборонив вивішувати на вулицях міста нацистські прапори, а два вже вивішених наказав зняти. Гітлер страшенно розгнівався й відмовився ночувати в Кельні. 1 березня як голова прусської Державної ради Аденауер висловив офіційний протест проти «охорони» виборчих дільниць штурмовиками з СС та СА. А 10 березня він з Гуссі змушений був тікати з рідного міста — нацисти розпочали проти нього судовий процес за звинуваченнями у фінансових зловживаннях та сепаратизмі (за «гріхи» 1919 року).
Анабіоз та відродження
У 57 років Аденауер, здавалося, став повним банкрутом — ні грошей, ні домівки (його будинок в Кельні було конфісковано), ні роботи, ні перспектив. Він переховувався то в Берліні, то у віддалених католицьких монастирях, а жив на гроші, які йому передавав його друг Данні Хейнеман — німецький єврей, що мав американське громадянство і мешкав у Брюсселі. Влітку 1934 року нацистський суд змушений був закрити справу проти Аденауера за браком доказів, і йому було призначено пенсію як екс-бургомістру. Родина Аденауерів придбала будинок на березі Рейну в селі Рендорф неподалік Бонна. В цьому будинку Аденауер прожив 35 років — до самої смерті.
Аденауер ніби впав в анабіоз. Він не підтримував жодних контактів ні з новим режимом, ні з антигітлерівською опозицією, став таким собі патріархальним добрим дідусем, вирощував у садочку квіти та дерева, а ще зайнявся... винахідництвом. Ось назви деяких винаходів, які він намагався запатентувати: «Електрична щітка-граблі для знищення гусені», «Усунення куряви, що її створює автомобіль», «Виведення димоходу не на дах, а в каналізацію». Але насправді ці довгі 12 років нацистської ночі стали для Аденауера роками напруженої внутрішньої роботи. Він розробляв нову модель громадсько-політичного устрою для повоєнної Німеччини. Християнсько-соціальну модель, яка б стала альтернативою як комуно-соціалістичним та нацистським тоталітарним схемам, так і дикому капіталізму часів Веймарської республіки.
Наближався крах «тисячолітнього рейху». І на початку 1944 року Аденауер назавжди закинув свої винаходи.
20 липня 1944 року відбувся невдалий замах на Гітлера. Наступного дня було заарештовано одного із заколотників, давнього друга Аденауера Йозефа Гіссена. Не витримавши гестапівських катувань, той назвав десятки своїх «спільників», серед них і доктора Аденауера. 23 серпня екс-бургомістра було заарештовано й привезено до концтабору в Кельні. Гуссі вдалося дізнатися, що його ім’я внесене до списку в’язнів, яких мають вивезти на Схід. Це означало табір смерті і загибель. Відтак давній друг Аденауера майор люфтваффе Ганс Шибуш приїхав до концтабору з підробленим наказом про «негайне доправлення в’язня Аденауера в Берлін для допитів». Аденауер під прізвищем «доктор Вебер» сховався в маленькому готельчику «Нестер Мюле» в горах Гарцу. 24 вересня гестапівці заарештували Гуссі. Слідчий-«психолог» її не бив і не катував — просто посадив у камеру з повіями. А через кілька годин викликав на допит і «співчутливо» спитав: «А скільки років вашим дочкам?» — «19 та 16», — відповіла Гуссі. «Або ти негайно скажеш, де ховається твій чоловік, або твої дочки прямо зараз опиняться в цій камері!» — закричав гестапівець. І Гуссі... вимовила два слова: «Нестер Мюле». Тієї ж ночі до готелю під’їхала машина з гестапівцями. Почувши шум, Аденауер підхопився з ліжка і з одягом в руках побіг на горище в марній надії, що гестапівці подумають, буцімто він утік до лісу. Проте вони обшукали весь готель і знайшли Аденауера, який причаївся за димарем. «Ну що ж це ви так, пане бургомістре? Чи в ваші роки голяком стрибати по горищах?» — запитав його гестапівець. Гуссі відпустили, а Аденауера відвезли до слідчої тюрми гестапо в Кельні.
4 жовтня командиру танкового батальйону Максу Аденауеру прийшов з дому лист із сумними новинами. Попри важкі бої, він отримав відпустку «за сімейними обставинами» і 2 листопада вже був у головному управлінні гестапо в Берліні. «Я і двоє моїх братів воюємо в танкових військах на Східному фронті, — сказав Макс гестапівському генералу. — Як має почуватися вояк на полі бою, якщо дізнається, що в тилу ні за що ні про що хапають і ув’язнюють старого батька?» Якби такий вчинок у ті часи дозволив собі радянський офіцер-орденоносець, його кістки згнили б на Колимі. Гестапівці ж пообіцяли розібратися. І 20 листопада 1944 року доктор Аденауер вийшов на волю.
У першу ж ніч після звільнення Гуссі перерізала собі вени на руках. Її врятували. Чоловік повернувся додому і всіляко заспокоював дружину, переконуючи, що вона вчинила правильно. Проте через кілька місяців Гуссі отруїлася. Її знову відкачали, проте відбулася інтоксикація всього організму. Абсолютно здорова доти жінка стала калікою, не хотіла лікуватися і 3 березня 1948 року померла.
Соціальна ринкова економіка
і Нова Європа
15 вересня 1949 року новообраний бундестаг щойно створеної Федеративної Республіки Німеччини обирав першого канцлера нової держави. Доктор Конрад Аденауер переміг із перевагою в один голос — за нього проголосувало 202 з 402 депутатів. Зайве казати, що той вирішальний голос був його власний — Аденауер проголосував за себе сам. Але до цієї тріумфальної хвилини йому довелося пройти тяжкий звивистий шлях.
1945 року німецьку державність фактично було ліквідовано. Вся повнота влади в країні належала американо-британо-франко-радянській Чотиристоронній комісії, яка поділила країну на чотири зони окупації. Єдності поглядів щодо майбутнього Німеччини не було не тільки між СРСР та Заходом, а й у таборі західних союзників. Чимало хто в Британії та Франції обстоював поділ країни на кілька дрібних держав, які, будучи розділеними, ніколи б не дали змоги відродитися німецькій економічній та військовій потузі. Французи хотіли за будь-яку ціну відірвати від Німеччини лівобережжя Рейну чи хоча б Саарську область.
Країна лежала в руїнах після масованих бомбардувань, обладнання уцілілих заводів вивозилося на Захід та Схід в рахунок репарацій, натомість до Німеччини привезли 12 мільйонів німців із її східних земель, що відійшли до Польщі та СРСР, а також із Чехо-Словаччини і Угорщини. Ці люди не мали ні житла, ні роботи, ні засобів до існування. Але найстрашнішою була моральна зневіра. Попри радянські міфи, нацистська пропаганда часів Другої світової базувалася не так на ідеї всесвітнього панування германської раси, як на новому, «справедливому» порядку в Європі. Німці, мовляв, звільнилися від всевладдя «плутократів» (перш за все, звичайно, єврейського походження), а тепер мають у тому допомогти решті європейських народів, стати їхніми «вчителями», йти заради них на жертви. Про жахливі злочини нацистів проти людства більшість німців не знала, точніше — воліла не знати, так само, як радянські люди в масі своїй «не знали» про злочини сталінського режиму. Коли ж правда стала загальновідомою, мільйони німців утратили повагу — і до себе особисто, і до своєї нації в цілому. Більшість німців переживали zusammenbruch — «відчуття поразки». Причому аж ніяк не лише поразки у війні. Багато хто піддався комуністичній пропаганді.
Аденауер запропонував християнську альтернативу. Вперше в історії Німеччини представникам двох головних конфесій — протестантам і католикам — вдалося об’єднатися в єдину політичну партію — Християнсько-демократичний союз із його баварською «сестрою» — автономним Християнсько-соціальним союзом. Аденауер почав створення ХДС влітку 1945 року спершу в британській зоні, далі — по всій Західній Німеччині.
Під час перших загальних виборів 1949 року блок ХДС/ХСС здобув 31 відсоток голосів, 1953 року — 45,2%, 1957 року — 50,2 і лише 1961 року, наприкінці правління Старого Конрада, якому було вже 85 років, відбувся певний «відкат» — «лише» 45,3% виборців підтримали Аденауера та його блок.
П’ятдесяті-початок шістдесятих років і прибічники, і опоненти канцлера одностайно називають «ерою Аденауера». У Західній Німеччині існувала своєрідна «диктатура» канцлера — при тому, що все відбувалося цілком демократично, Аденауер мав такий авторитет, таку політичну вагу, що суперечити його рішенням не міг практично ніхто — ні у його власній партії, ні за її межами. Вищим керівним органом офіційної політики фактично стало відомство федерального канцлера, а не парламент. Через відомство канцлера здійснювався контроль над міністерствами, ХДС/ХСС, а через більшість від ХДС/ХСС у бундестазі — і контроль за парламентом.
Політика Аденауера базувалася на двох китах — соціальній ринковій економіці та «новій Німеччині в новій Європі».
Основи теорії соціального ринкового господарства були викладені Аденауером та його соратниками в Дюссельдорфських тезах ХДС/ХСС 1949 року і відтоді тільки розвивалися й уточнювалися, не зазнаючи принципових змін. Головну ідею тез Аденауер сформулював так: «Капіталістична система економіки не відповідає життєвим політичним і соціальним інтересам німецького народу. Нова структура німецької економіки має ґрунтуватися на врахуванні того факту, що час необмеженого панування капіталізму минув». Ішлося насамперед про збільшення частки робітників та інших осіб найманої праці у «спільному пирозі», «депролетаризацію» трудящих шляхом «утворення майна» в руках найманих працівників, а також про гідний рівень життя для безробітних та непрацездатних.
Першим кроком до цього стало «соціальне» житлове будівництво — відносно дешеві будинки і квартири для робітників за рахунок бюджету. Наступним — «динамічна» пенсія, яка не лише залежала від пенсійного внеску, а зростала паралельно зі збільшенням ВВП, соціальне страхування по хворобі та допомога на дітей. Аденауер заохочував заощадження, надаючи податкові пільги вкладникам ощадкас, підвищуючи відсоткові ставки по внесках та виплачуючи спеціальні державні премії на заощадження. Провадилося «розсіювання» акціонерного капіталу — шляхом випуску «народних акцій», які продавалися особам найманої праці за пільговим курсом. Для цього було частково приватизовано державні концерни «Пройссаг», «Фольксваген» та ФЕА. Також заохочувалося вкладання робітниками частини заробітної плати в інвестиційні фонди підприємств, на яких вони працювали.
Тільки за п’ять перших років правління Аденауера валовий внутрішній продукт зріс на 48%, реальна заробітна платня — на 80%. У світі заговорили про «німецьке економічне диво». Не знижувалися темпи й надалі. До кінця 50-х Німеччина Аденауера вже мала найпотужнішу і найдинамічнішу економіку в Західній Європі.
Аденауер разом зі своїм французьким колегою Шарлем де Голлем був, мабуть, найпослідовнішим прибічником європейської економічної, політичної та військової інтеграції. Становище Старого Конрада ускладнювалося тим, що в першій половині ХХ століття в Європі почалися дві світові війни і призвідницею обох стала його країна. Недовіра до німців і образа на німців були ще надто сильними не лише в мільйонів пересічних європейців, а й у представників політичних еліт. Навіть після створення ФРН Західна Німеччина ще кілька років мала обмежений суверенітет у зовнішньополітичних та військових питаннях, і стати повністю незалежною їй вдалося лише 1955 року.
3 грудня 1951 року в Лондоні відбулася таємна зустріч Аденауера з Наумом Голдманом, головою Всесвітнього єврейського конгресу. На таємності наполягав саме Голдман — ще надто свіжим був у пам’яті жахливий Голокост, і зустріч із будь-яким німецьким політиком, навіть ненацистом, могла його скомпрометувати. Голдман висловив бажання, щоб Німеччина, окрім репарацій, які вона виплачувала державам-переможницям у Другій світовій, сплатила ще 1,5 мільярда доларів євреям: один мільярд державі Ізраїль і ще півмільярда єврейським організаціям у всьому світі. Навіть нині це величезні гроші, а тоді, та ще для зруйнованої війною Німеччини, це була взагалі астрономічна сума. Голдман очікував, що Аденауер буде торгуватися, але той погодився відразу і беззастережно. Міністри його кабінету, яких канцлер поставив перед фактом, стверджували, що це неможливо, що таких грошей просто ніде взяти, але Аденауер був непорушним: «Це ще дуже низька плата за хоча б часткове відновлення доброго імені Німеччини». І гроші таки знайшлися.
Окрім того, Аденауер вибрав для своєї країни нелегку і досить ризиковану роль форпосту західного демократичного світу проти комуністичної експансії. Аденауер відкидав солодкі сталінські обіцянки про об’єднання Німеччини взамін за нейтральний статус країни, «рівновіддаленість» її від Заходу і від Сходу. Він вважав це пасткою, прямим шляхом до підкорення всієї країни Москвою, як це сталося, наприклад, із Чехо-Словаччиною в 1948 році. «Лише включивши в себе вільну Німеччину, — стверджував Аденауер, — Європа може побудувати греблю проти червоного потопу». А ще він казав: «Ми сьогодні знаємо, що тепер потрібен інший погляд, ніж той, який встановить нові кордони в Європі, змінить їх або пересуне. Ми повинні кордони ліквідувати, щоб у Європі виникли господарські регіони, які могли б стати основою європейської єдності народів». Тому Аденауер по праву вважається одним із батьків-засновників і Європейського об’єднання вугілля і сталі, і Євроатому, і Європейського економічного співтовариства, з яких згодом виросла велична будівля Європейського Союзу.
Конрад Аденауер пішов у відставку 15 жовтня 1963 року у віці 87 років. «За сто років багатої на події німецької історії ми вперше є свідками того, що людина, котра тривалий час перебувала на верхівці влади, залишає її не в результаті свого банкрутства як політика, а з доброї волі, у мирі та злагоді», — сказав у цей день голова бундестагу Герстенмайєр.
Старий Конрад прожив ще чотири роки і помер у Рендорфі 19 квітня 1967 року. А один із його наступників, канцлер Гельмут Коль сказав: «Те, що створив Аденауер, ми хочемо не лише зберегти, а й розвинути далі, відповідно до принципів, які він поклав в основу християнсько-демократичної політики». Новий уряд Німеччини на чолі з Ангелою Меркель матиме таку нагоду.