Історія гостро поставила перед людством питання, від невідкладного вирішення яких, можна сказати без перебільшення, залежить доля цивілізації. Проблеми, із якими зштовхнулося людство, зокрема частина слов’янського світу, породжені догматичним розумінням окремих аспектів марксистсько-ленінського вчення, кризою філософської думки в другій половині двадцятого століття, в умовах непримиренної війни між матеріалізмом та ідеалізмом, що зовні набрала форми боротьби між «комунізмом» і капіталізмом, третьої світової «холодної війни», заподіявши колосальної шкоди розвиткові світової економіки, біосфери й загалом людської цивілізації.
Суть комуністичної теорії, викладеної Марксом у «Маніфесті Комуністичної партії», — «...комуністи можуть висловити свою теорію положенням: знищення приватної власності...» — була витлумачена в першій половині двадцятого століття схоластично й реалізована на практиці примітивно: приватну власність на засоби виробництва в буквальному розумінні знищили силою та замінили «громадською» державною власністю. За допомогою диктатури пролетаріату був створений утопічний «воєнний комунізм», який грунтувався на державній монополії на засоби виробництва.
Революційний експеримент, що вилився в примусове насадження одержавлених громадських форм власності на засоби виробництва, з явно неадекватним для цього рівнем розвитку продуктивних сил — робочої сили, а також засобів виробництва — машин і технологій, які заміняють розумову й фізичну енергію людини в процесі виробництва матеріальних благ, обернувся насильством над об’єктивними законами суспільного розвитку й завершився повним крахом.
Конфлікт між штучно впровадженими за допомогою гвинтівки зрівняльними суспільними відносинами і природними виробничими відносинами приватної власності, які неминуче виникали внаслідок дії об’єктивних законів суспільного розвитку, призвів до фізичного знищення тієї частини народів, яка намагалася жити за природними законами. Свідомість і плоть цих людей щосили вчавлювалися в прокрустове ложе утопічних ідей сталінського соціалізму.
Громадські форми власності не могли співіснувати навіть за допомогою адміністративно-командної системи, тому їм силоміць надали форми державної та одержавленої колгоспно-кооперативної власності. Тоталітарна система стала породженням монопольної державної власності на засоби виробництва, усередині якої об’єктивно були закладені джерела її загибелі.
Філософська сутність утопічності комунізму полягає в тому, що одержавлені «загальнонародна» й колгоспно-кооперативна «громадські» форми власності на засоби виробництва за зрівняльного розподілу виготовленого продукту між працівниками підприємства зняли суперечності, конкуренцію між протилежними індивідуальними матеріальними інтересами працівників і трудових колективів під час виробництва й розподілу створеного їхньою працею продукту. А саме ці суперечності, конкуренція індивідуумів із нерівними здібностями формують об’єктивні внутрішні джерела саморозвитку суспільного виробництва. По суті, при насильницькому зрівнянні нерівних від природи індивідуумів знищувалися об’єктивні передумови для дії одного з відкритих Гегелем законів діалектики, джерела, рушійної сили розвитку природи й суспільства — закону єдності й боротьби протилежностей. Така штучна комуністична модель суспільного виробництва, позбавлена внутрішніх, іманентних джерел саморозвитку, могла розвиватися лише за допомогою позаекономічного примусу, адміністративними й карними методами й історично закономірно була приречена на загибель.
Власне, при гуманізмі (ми не боїмося цього слова), що грунтується на найвищому рівні розвитку засобів виробництва, коли розумову й фізичну енергію людини в процесі виробництва матеріальних благ буде замінено енергією створених нею машин і технологій, згадані вище суперечності або відносини власності на засоби виробництва не відіграватимуть основної ролі у розвитку виробництва. Приватні форми власності на засоби виробництва стануть останнім історичним вираженням цієї власності в адекватній їй негативній формі. На зміну їм прийде їхня діалектична протилежність — відмирання власності на засоби виробництва, оскільки через практично повну заміну праці людини роботою створених нею засобів виробництва зникне вартість, якою виражено затрати людської праці під час виробництва матеріальних благ.
Перехід людства до гуманізму відбуватиметься протягом століть у перехідну епоху, основою якої буде багатоукладна соціально орієнтована ринкова капіталістична економіка з природним розвитком із усіляким заохоченням підприємництва всіх форм власності, що підтверджує досвід розвитку передових країн Європи, Азії й Америки.
Діалектичним розвитком сформованих форм приватної власності на засоби виробництва з найманою працею стає в наш час новий господарський уклад — об’єднана приватна власність на засоби виробництва («народні підприємства»), що з’явилася понад двадцять років тому в США, Англії та деяких інших країнах.
Що таке «народні підприємства»? Це така приватна власність на засоби виробництва, коли заробітна плата працівника підприємства визначається кількістю та якістю його праці. Прибуток, що йде на розвиток виробництва, тобто частина прибутку підприємства, що витрачається на придбання нових засобів виробництва, ділиться між працівниками відповідно до виконаної ними роботи пропорційно їхній річній заробітній платі й видається не грішми, а іменними цінними паперами підприємства. Працівникові, який звільнився з підприємства, або спадкоємцю працівника виплачується вартість його внеску в засоби виробництва, тобто ринкова вартість іменних цінних паперів підприємства.
Як бачимо, за об’єднаної приватної власності (за «народних підприємств») увесь виготовлений колективом продукт ділиться між його членами відповідно до їхньої праці, зокрема й та частина продукту, яка йде на розвиток виробництва, що сприяє більш повному подоланню відчуження працівника від засобів виробництва. При цьому суперечності між індивідуальними матеріальними інтересами працівників під час виробництва й розподілу виготовленого продукту, або, іншими словами, конкуренція, що зумовлює розвиток виробництва, поширюються на процес створення не лише тієї вартості, що йде на оплату праці, а й вартості, яка слугує розвитку засобів виробництва. Тобто в цій формі приватної власності закладені потужніші, аніж в інших формах, внутрішні джерела саморозвитку суспільного виробництва.
Протягом останніх десятиліть одержують широкий розвиток і підприємства з акціонерними формами власності, у яких частина акцій цих підприємств переходить у власність їхніх працівників. При об’єднаній і вищезгаданих акціонерних формах приватної власності працівників на засоби виробництва найманий працівник перетворюється на співвласника підприємства — вільного асоційованого виробника.
І це природно: на зміну рабам у період переходу від рабства до феодалізму прийшли кріпаки; на зміну кріпакам у період переходу до капіталізму — найманий робітник; на зміну найманому робітникові в процесі соціально орієнтованого капіталістичного переходу до чергового історичного засобу виробництва — гуманізму приходить співвласник засобів виробництва — вільний асоційований виробник. «Здобувши перемогу, — за словами Маркса, — пролетаріат жодним чином не стає абсолютною стороною суспільства, оскільки він здобуває перемогу, тільки усуваючи самого себе та свою протилежність. З перемогою пролетаріату зникає як сам пролетаріат, так і протилежність, що обумовлює його, — приватна власність». Уже зараз у США, Англії й у низці інших країн вільні асоціації виробників, набираючи сили й займаючи дедалі помітніше місце в суспільному виробництві, демонструють переваги більш вільної праці, створюючи власні банки, спілки, виказують самодисципліну, творче ставлення до праці. У США близько двадцяти років реалізується урядова програма ЕСОП, спрямована на розвиток цього укладу господарства. І цим досвідом можна було б скористатися для реформування в окремих секторах нашої економіки.
Застій у розвитку філософсько-економічної думки у другій половині двадцятого століття став однією з головних причин того стану, в якому опинилося людство на порозі третього тисячоліття. До цього призвела безглузда, нещадна боротьба між матеріалізмом та ідеалізмом, яка зовні набрала форми холодної війни між двома суспільними системами. Тим часом ідеальне й матеріальне — це об’єктивно й нерозривно взаємообумовлені діалектичні протилежності, які заперечують одна одну та чия еволюційна боротьба і визначає об’єктивно-суб’єктивний розвиток людства. «Комуністичні» ліві перебільшували значення матеріального, «капіталістичні» праві — ідеального, у результаті чого людство викинуло на гонку озброєнь трильйони доларів, замість того щоб економічно змагатися в поступальному русі людства в розв’язанні його нагальних проблем.
Діалектика людського розвитку така, що внаслідок дії законів заперечення заперечення й перетворення кількості на якість, ідеальне, випереджаючи матеріальне в розвитку, перетворюється працею в матеріальне, іншими словами, ідеї випереджають буття, будучи невід’ємною складовою частиною процесу суспільного розвитку. З другого боку, ідеальне, випереджаючи матеріальне в своєму розвитку, породжується потребами матеріального буття.
Продуктивні сили людства, що перенесли дві руйнівні світові війни і третю — холодну, катастрофічно відстають від його нинішніх потреб. Хоча класичний капіталізм блискуче виконав свою історичну місію в розвитку продуктивних сил людства в дев’ятнадцятому столітті, більш розвинений капіталізм із соціально орієнтованою економікою, що прийшов йому на зміну, витратив колосальні кошти на холодну війну з воєнним комунізмом і на сьогоднішній день не розв’язав глобальних проблем людства — енергетики, продовольства, викорінення воєн, хвороб, злочинності й наркоманії, збереження біосфери. Гірше того, природний обмін речовин між людством і природою, наявний у дев’ятнадцятому столітті, в двадцятому поступився місцем хижацькому знищенню довкілля, через що реальною стала загроза нашого самознищення як частки біосфери. Так розвинені країни Європи й Америки, володіючи найпередовішими технологіями, викидають понад половину двоокису вуглецю в атмосферу. Що буде з біосферою, якщо за рівнем споживання з ними зрівняється решта людства? Наслідком такого ставлення до природи стали озонові діри й парниковий ефект, ракові хвороби та СНІД... Мільйони людей на Землі щороку помирають від голоду, десятки мільйонів — від хвороб. Крім того, це викликало конфлікт між багатою Північчю й бідним Півднем, а це призвело до зародження міжнародного тероризму, жертвами якого стають безвинні пересічні громадяни, що не беруть особистої участі в ухваленні політичних рішень.
Яке місце гуманізму в історії людства? Звернувшись до Маркса, ми бачимо, що він розділяє історію на три епохи. Першу епоху, що включає капіталістичний, а також усі попередні способи виробництва (розвиток у таких умовах має характер природно-історичного процесу, закономірності якого не підвладні людям), Маркс називає «царством природної необхідності». Цьому царству, над яким сліпою відчуженою силою панують відносини приватної власності, протиставляється «істинне царство свободи» — епоха гуманізму. За гуманізму засоби виробництва за найвищого рівня їхнього розвитку практично цілком витиснуть розумову й фізичну енергію людини у виробництві матеріальних благ, буде знищено працю як засіб задоволення матеріальних потреб. Між людьми сформуються суто людські стосунки, втіляться в життя ідеали Істини, Блага та Краси.
Проте ці два царства історично повинні бути опосередковані ще одним, проміжним, яке Маркс називає «царством усвідомленої необхідності» — епохою комунізму. Хибність такого його переконання підтвердила історія. Цю епоху правильно буде, на мій погляд, назвати епохою перехідного періоду — капіталістичної соціально орієнтованої ринкової економіки, де продуктивна діяльність людей необхідна, але дедалі більше підвладна їхній волі, коли свобода ще лежить у межах необхідності, але сама необхідність є не природною, а усвідомленою, і в такому сенсі переходить у свободу. Свобода в цій сфері може полягати лише в тому, що асоційовані виробники раціонально регулюють свій обмін речовин із природою та еволюційно ставлять його під загальний контроль, замість того щоб дозволити панувати над ними сліпій силі. Проте це все-таки залишається царством необхідності. За ним починається розвиток людських сил, який є самоціллю, істинне царство свободи, яке, однак, може розквітнути лише маючи за основу це царство необхідності.
Отже, перед нами три епохи людської історії: царство природної необхідності — передісторія людства, царство усвідомленої необхідності — епоха перехідного періоду, і царство свободи — епоха гуманізму.
Якщо до становлення гуманізму основною діалектичною суперечністю, що зумовлює розвиток людства, є його боротьба з природою планети Земля за забезпечення матеріальних умов свого життя на ній, то в епоху гуманізму, коли людина цілком опанує природу Землі, основною діалектичною суперечністю в подальшому прогресі людства стане його боротьба зі Всесвітом за створення в ньому умов свого подальшого існування. Ставши всемогутньою на Землі, людина ще нескінченно довго залишатиметься рабом безмежного Всесвіту і крок за кроком звільнятиметься від цієї залежності, просуваючись уперед у часі та просторі, збільшуючи тривалість свого життя та свою могутність. Нині людина так само безпорадна в масштабі Всесвіту, як і тисячі років тому перед природою планети Земля.
Людство вже давно стоїть на порозі новітньої науково-технічної революції, але так і не переступило його, знекровлене безглуздою війною між матеріалізмом та ідеалізмом. Останні відкриття науки й техніки засвідчили, що зміст цієї революції — в присвоєнні людством мікросвіту в частині макросвіту й одержання таким шляхом на створених ним технополісах після освоєння термоядерного синтезу достатньої кількості енергії та необхідних для життя людини речовин з наявних у природі атомів і молекул атомно-молекулярним шляхом, а не за допомогою хижацького знищення біосфери — грунту, повітря, води, рослин, тварин й інших ресурсів природи. Людина одержить не тільки практично безмежні можливості для створення будь-яких необхідних для життя матеріальних благ, так само як і для лікування всіх хвороб і подовження свого життя, а й колосальні можливості для освоєння Всесвіту, зокрема створення життя й середовища свого проживання на найближчих сусідках — планетах Сонячної системи.
Зазнаючи труднощів, людство сьогодні, як і на початку другого тисячоліття, знову звернулося до ідеалізму, однією з форм якого є релігія. Саме по собі таке звернення не є негативним, але «гріх» у нинішніх умовах прикривати ним гальмування в розв’язанні проблем, що постали на початку третього тисячоліття перед людством.
У далекому історичному минулому праця створила людину. Проте внаслідок дії закону заперечення заперечення ця сама праця на певному рівні розвитку засобів виробництва знищила людину, поставивши товарно-грошові відносини як результат її праці у вигляді панівної сили над людськими відносинами. Спочатку, в епоху рабовласницького ладу, праця навіть перетворила людину-раба на власність, річ. Проте, як свідчить історія, із розвитком продуктивних сил, товарно-грошові відносини між людьми поступаються гуманістичним, суто людським. Надалі, відповідно до закону заперечення заперечення, людина власною працею, дедалі більше замінюючи свою енергію на енергію створених нею машин і технологій, знищує працю як засіб одержання матеріальних благ, аби знову стати людиною.
З цього слід зробити висновок, що комуністична ідеологія як утопічне вчення у філософії та його суспільна практика, будучи явищами волюнтаристичними, привнесеними в життя людства наприкінці другого тисячоріччя, закономірно відмирають, що підтверджує історія кінця другого тисячоліття. На зміну їй, як свідчить історія, приходять плюралістичні ідеології, які в різноманітних формах дедалі більше затверджуються в своєму розвитку і в основі політики яких лежать невідчужувані природні права та свободи людини, дані їй від народження, й основні громадянські загальнолюдські цінності.
Досвід східноєвропейських посткомуністичних країн і деяких країн колишнього СРСР засвідчив, що комуністичні партії, трансформувавшись у центристські й лівоцентристські партії, прийшли до влади й будують демократичні капіталістичні держави із соціально орієнтованою економікою. До цього рано чи пізно неминуче прийде й решта комуністичних партій, опинившись перед необхідністю шукати свою подальшу політичну перспективу. І що раніше вони це зроблять, то краще буде для їхніх країн і народів.