Коли я запитала свого батька, що найтяжче в житті самотнього пенсіонера, він відповів: «Незахищеність. Перед хамством. Перед законом. Перед іншими, упевненішими в собі і більш «пробивними» співгромадянами». «А маленька пенсія?» — здивувалася я. «Це, звісно, теж, — погодився батько. — Але не так страшно. Добре, що в мене є ти. Я знаю, що ти підтримаєш. А от як іншим ведеться...»
Коли молоде покоління переймається пошуками хліба насущного для себе і своєї сім’ї, виживанням в умовах економічної кризи і кар’єрою, ставлення до старшого покоління іноді зводиться, хоч як боляче це констатувати, до обтяжливого усвідомлення якогось тягаря. Докази цього ми бачимо повсюдно і щодня: у транспорті, де хам-водій виганяє з маршрутки пенсіонера-пільговика під байдуже мовчання юрби; у магазині, де бабуся перераховує копійки в гаманці, роздумуючи, що зможе дозволити собі купити; у метро, де роздратована молода жінка кричить на бабусю в натовпі: «Ну а ти куди лізеш у годину пік? Чого тобі вдома не сидиться, поки люди на роботу їдуть?».
Чи знайомі з подібними проблемами розвинені європейські країни? Як вони піклуються про своїх стариків? Про це розповідає Ніколетта Д’АЛЕССАНДРО, координатор програм опіки над людьми похилого віку Римської мерії та католицької доброчинної організації Comunita di Sant Egidio.
— Кожен п’ятий українець — людина похилого віку. Згідно із соціологічними прогнозами, до 2050 року їхня кількість може збільшитися до 38%. Це досить високі показники. Чи можете ви порівняти їх з показниками в Італії?
— Як на мене, в Італії спостерігається така сама тенденція. Приміром, у 2000 р. частка людей віком після 60 років становила 24,1%, і, за соціологічними прогнозами, до 2050 р. цей показник зросте до 42,3%. Подібна динаміка зростання стосується людей після 65 років: у 2000 р. — 18,1%, у 2050 р. — 35,9%. Проте процес старіння населення в Італії відбувається значно швидше, ніж в Україні. Це очевидно з індексу старіння (Ageing index) обох країн, тобто кількісного співвідношення населення віком до 14 років і населення після 65. У 2000 р. в Італії на 100 дітей віком до 14 років припадало 168,5 людей віком після 65, в Україні — «тільки» 115,2.
У 2050 р. в Італії їх буде 369,2, в Україні — 294,3.
— Чим «загрожує» суспільству така тенденція?
— Згідно з дуже поширеною думкою, люди похилого віку викликають роздратування і презирство. Дратує тривожний образ власного майбутнього, викликає презирство той, хто, здається, втратив усе, що зазвичай вважається цінністю: силу, здоров’я, багатство, красу, здатність доглядати за собою. Розрив зв’язків між поколіннями — вкрай важлива проблема для наших суспільств: він ізолює людей похилого віку і збіднює людський досвід.
Люди похилого віку не тягар для суспільства, вони можуть бути і шансом поліпшити стандарт життя в країні, потужним чинником гуманізації соціуму. Але важливо підкреслити, що соціальна ізоляція в довгостроковій перспективі робить нестерпним життя для всіх. Це вирішальне запитання: чи можуть наші суспільства обійтися без свого старого компонента, без тих більш уразливих, менш самодостатніх, бідніших старих людей, які не виробляють і — що ще гірше — навіть не споживають? Питання в тому, чи може наш етичний клімат, або, якщо використовувати метафору великого англійського соціолога польського походження — Зигмунта Баумана, чи може «міст» соціальної побудови нашого суспільства дозволити собі розкіш обійтися без найслабших своїх опор? «Вантажопідйомність моста, — стверджує Бауман, — вимірюється силою її найслабшої опори. Людські риси суспільства мають вимірюватися якістю життя найслабших його членів».
— Чи характерна проблема байдужості до людей похилого віку для розвинених європейських країн? Якщо так — то як вона вирішується?
— Так, саме в найрозвиненіших країнах є очевидним парадокс подовженого, але водночас забраного життя. Подовжене прогресом медицини і загального підвищення рівня побуту, але забране загальним презирством і думкою про марність старості. Байдужість народжується від страху, від відмови вважати своє життя пов’язаним із життям попередніх поколінь. Здається, що існування поруч з людьми похилого віку може заразити інших їхніми проблемами: самотністю, хворобами. Навпаки, життя поряд зі стариками сьогодні допомагає нам стійкіше зустрічати проблеми завтрашнього дня. Тому треба невпинно привертати увагу до людей похилого віку, треба змінювати стереотипи, задіяти всі доступні ресурси заради спільної мети. Заради ефективної допомоги людям похилого віку і тим, кого безпосередньо не торкнуться соціальні служби, але і їм стане краще від зміни мислення і поведінки щодо них. Мусимо також підкреслити таке: у Європі це питання не тільки обговорюють, для його вирішення вживають практичних соціально-політичних заходів.
— Проблема допомоги людям літнього віку визнана на міжнародному рівні. Виконуючи рекомендації Мадридського міжнародного плану дій щодо старіння в рамках проекту Фонду народонаселення ООН, Україна починає роботу в цьому напрямі. Але поки що проблем більше, ніж досягнень: дефіцит кваліфікованих кадрів, фінансів, відсутність державної програми медико-соціальної допомоги пенсіонерам. Про те, в якому тяжкому становищі перебувають самотні люди похилого віку в будинках престарілих, які цілком залежать від держави, і говорити не доводиться. Чи знайомі європейським країнам (зокрема Італії) подібні «болючі місця»? Чи підтримуєте ви Мадридський план дій, чи ви не впевнені в його ефективності?
— Думаю, що Всесвітня асамблея з питань старіння населення (2002 р.), на якій було ухвалено Мадридський міжнародний план дій, має велике значення. Вона сприяла усвідомленню проблеми урядами і стимулювала в різних країнах обговорення необхідності гарантувати людям похилого віку гідну старість, вільну від злиднів і невігластва, активну і включену в громадське життя. Ця асамблея, звичайно, закликала всі уряди знайти необхідні ресурси і створити фонди допомоги людям похилого віку. В Італії дуже довго
йшлося про необхідність заснування подібного фонду, але справа не дійшла до реалізації, бо уряд не хотів упроваджувати додатковий податок. Єдиний вид державної допомоги літнім недієздатним людям, який є нині в Італії, передбачає щомісячну видачу певної суми (близько 450 євро на місяць — трохи менше від мінімальної пенсії) усім, хто входить у групу стовідсоткових інвалідів, не здатних доглядати за собою. Проте в умовах економічної кризи європейські держави «загального добробуту», що, як і раніше, гарантували високий рівень соціального забезпечення, вже з кінця 90-х років поступово відмовляються від масового зведення будинків престарілих через нестерпні економічні витрати. І починають реалізовувати альтернативне рішення — допомогу людям похилого віку вдома. У цьому сенсі цікавий досвід Данії, де комплексним соціальним обслуговуванням вдома охоплено 24,6% усіх людей похилого віку (майже 172 тис.). Такий підхід дає змогу істотно поліпшити якість життя немолодої людини з мінімальними витратами кадрових і фінансових ресурсів. Саме в цій перспективі мусимо переглядати соціальну політику стосовно стариків. Із цією метою в Римі, наприклад, у двох найбільш густонаселених районах міста з 2004 року здійснюється програма «Хай живуть старики!». Її ініціатори — католицька община святого Егідія. Програма передбачає активну опіку і спостереження за людьми віком після 75 років. Навколо кожного з них створюється «мережа солідарності» (з допомогою телефонів і, за необхідності, відвідин удома). До неї входять ті, хто оточує людину, — родичі, сусіди, продавці сусіднього магазина, лікар, волонтер соціальної служби. Таке рішення якраз і дозволяє вирішити дві основні проблеми: брак кадрів і фінансів, оскільки не потребує великих витрат і водночас гарантує людям похилого віку своєчасну термінову допомогу.
Старіння населення породжує багато складних питань. Але в Європі зараз формулюються різноманітні нові рішення. І вони можуть бути цікаві для України. Хто сказав, що вам треба і далі йти шляхом масового відкриття будинків престарілих? Шляхом, який в інших місцях уже вважається безрезультатним.
— Але зовсім відмовитися від таких будинків неможливо. Як бути старенькому, котрий з тих чи інших причин усе ж таки не може і далі жити в себе вдома?
— Для людей похилого віку, які потребують постійного догляду, у європейських країнах створюються будинки сімейного типу. Є люди похилого віку, що мешкають у спільному будинку у власних окремих квартирах, маючи можливість користуватися деякими загальними послугами (пральня, їдальня, купівля продуктів тощо). Є люди похилого віку, які погоджуються жити разом у квартирі, щоб скоротити витрати на утримання власного житла.
— Які можливості мають пенсіонери у вашій країні? Які структури забезпечують для них такі можливості?
В Італії на державному рівні немає якихось значних ініціатив, які стосуються забезпечення нормальної старості. Багато пропозицій надходить від недержавних структур: волонтерських організацій, профспілок, громадських організацій. Як приклад можу розповісти про «Університет старості». Це курси для пенсіонерів, організовані асоціаціями волонтерів. Проте ринок теж починає звертати увагу на людей похилого віку як на потенційно зростаючу групу клієнтів. Зростає кількість пропозицій з боку ринку, наприклад у секторі туризму та охорони здоров’я. Самі люди похилого віку висловлюють бажання бути активними членами суспільства. В Італії, приміром, половина волонтерів — люди віком після 65 років.
Треба ще говорити про те, що подібних можливостей немає для людей, неспроможних доглядати за собою. У цьому плані можна ще «винаходити» і здійснювати багато чого. Хочу нагадати: щороку в усій Європі сотні тисяч людей похилого віку, не спроможних доглядати за собою, беруть участь у літніх канікулах, організованих для них міськими соціальними службами або волонтерськими організаціями — такими як община святого Егідія.
— Грошей на потреби людей похилого віку у нас ні в пенсійному фонді, ні в держбюджеті немає і не передбачається. Це тупикова ситуація чи саме суспільство може знайти якийсь вихід? Як ви вважаєте, чи залежить щось у вирішенні цієї проблеми від простих громадян, не наділених владними повноваженнями і капіталом, але співчутливих до стареньких?
— Проблема пенсії існує скрізь — в Україні, в Італії, в багатьох інших країнах. Йдеться про те, як гарантувати пенсію завтрашнім людям похилого віку, не обмежуючи інтересів сьогоднішньої молоді. Щоб вирішити цю проблему, потрібні структурні зміни, які часто здаються і насправді є непопулярними й обтяжливими для всіх. Зрозуміло, що вже сьогодні пенсії не можуть гарантувати допомогу людям похилого віку. В Італії сім’я вирішує це питання самотужки: близько 700 тис. доглядальниць допомагають сім’ям утримувати стареньких удома. Але для багатьох це дуже велике фінансове навантаження.
Потреба в ресурсах очевидна, але насамперед потрібне загальне бачення, яке, на жаль, відсутнє. Бачення, що стосується майбутнього всіх нас і яке обов’язково можна починати будувати також знизу. Наведу приклад, який стосується України. Вже близько двох років друзі общини святого Егідія в місті Києві здійснюють програму «Опіка людей похилого віку». Програма спрямована на допомогу людям, які перебувають у будинках престарілих, самотнім, часто з різних причин забутим родичами, і які через це потребують опіки, підтримки, лікування і спілкування. Програма гарантує матеріальну щомісячну підтримку в розмірі не менше 100 грн., а також допомогу наших волонтерів у придбанні на ці гроші необхідних ліків, продуктів, речей. Головні принципи програми — безкорисливість і тривалість допомоги. У випадку, якщо опікун хоче відмовитися від ініціативи, він має повідомити за три місяці до цього, щоб його вчасно замінили. Таким чином програма допомагає піклуватися про конкретних людей похилого віку, відновлювати втрачений зв’язок між поколіннями. З огляду на доступність необхідної суми, багато людей мають безпосередню можливість допомагати старикам.
Потрібно пам’ятати завжди актуальний принцип: як ми сьогодні опікуємося — чи не опікуємося — нашими бабусями і дідусями, нашими батьками і матерями, так завтра наші діти й онуки, можливо, опікуватимуться нами. Рівень уваги до людей похилого віку — важливий індикатор людських рис і рівня цивілізованості всього суспільства.