Однією з найгарячіших тем в українському інформаційному просторі протягом останніх двох років є тема «перегляду» історії. Про неї багато дискутують на сторінках газет, сваряться на вулицях, її навіть використовують у своїх перепалках дипломати. Кому й навіщо потрібно переписувати українську історію? Доки Україна залишатиметься державою із непередбачуваним минулим? Відповіді на ці запитання спробуємо дати у цій публікації.
Спершу слід відповісти на загальне запитання: як пов’язані історія та політика? Відомо, що найважливіші політичні акти завжди легітимізуються через звернення до історії. Входження чи включення тієї або іншої країни до якогось об’єднання, проголошення чи відновлення незалежності — для підтвердження необхідності цих кроків обов’язково шукають історичні факти. Іноді нечесні політики, зловживаючи цим, примушують істориків перекручувати факти, аби створити таку історичну платформу. Це не дає підстав стверджувати однозначно, що будь-які спроби істориків надати історичне обґрунтування тим або іншим політичним крокам є зрадою головних засад їхньої професії. Очевидно, що орієнтиром в оцінці роботи істориків як у цій царині, так і в їхній діяльності загалом, мають залишатися засади людської порядності та професійної етики. Тому той факт, що в радянські часи історію нещадно ґвалтували й перекручували на догоду режимові, часто переписуючи її окремі періоди чи подаючи їх із точністю до навпаки, ще не є достатньою підставою для відкидання ідеї творення певної історичної платформи для державної політики загалом. Адже історія народу чи не найкраще відображає його ментальність, пориви, бачення себе в навколишньому світі, без врахування чого неможливо планувати важливі кроки, які впливатимуть на його майбутнє.
У стосунки історії та політики в наших реаліях додаткову плутанину вносить той факт, що в українській мові словом «політика» позначаються два доволі відмінних поняття. З одного боку, політика (politiсе — грец.) — процес боротьби за владні повноваження, з іншого (policy) — процес ухвалення і впровадження державних рішень. Очевидно, прив’язка історії до політики в першому значенні перетворює її в знаряддя боротьби (у наших умовах — брудної боротьби) за владу, а тому не може сприйматися позитивно. Натомість опертя процесу ухвалення та прийняття державних рішень на історію є не лише можливим, а й необхідним. Тому не слід автоматично негативно сприймати все, що пов’язане з політикою історичної, а краще сказати — бо ж перша надто широка, — політикою національної пам’яті.
Потреба такої політики в українських реаліях — особливо гостра. Адже тут досі активною залишається «історична пам’ять» (беру визначення в лапки, оскільки лише умовно можна говорити про історичність цього явища і його схожість на пам’ять), сформована радянською історіографією для обслуговування тоталітарного режиму. В наш час вона не просто доживає свої останні дні — її активно використовують певні політичні сили, ідеологічні основи яких кореняться в радянському минулому. Живучість цієї «пам’яті» забезпечується, з одного боку, жорстокими методами її впровадження в народ (спроби по-іншому подивитися на українське минуле закінчувалися висилкою чи навіть фізичним знищенням), з другого боку — відсутністю протягом тривалого часу політичної волі позбутися цих анахронізмів у суспільній свідомості.
Небажання зачіпати радянську «історичну пам’ять» у незалежній Україні можна пояснити кількома важливими моментами. Насамперед не було достатньої кількості людей, зацікавлених у переоцінці минулого. Очевидно, загал суспільства як такий не готовий свідомо наражати себе на незручності певних світоглядових переворотів. Доброю ілюстрацією цієї тези є те, що мешканці окремих населених пунктів, названих на честь «вождів пролетаріату», а заодно й катів українського народу, досі вперто не хочуть розлучатися зі звичними для себе «чубарівками», «дзержинськими» тощо. Натомість політична еліта України, яка мала б узяти на себе ініціативу в цій справі, понад десять років у незалежній Україні була представлена (частково пердставлена й досі) тими ж людьми, котрі мали владу в радянські часи. Це не була революційна еліта, готова радикально порвати з минулим і формувати цілком нове бачення України, її майбутнього та минулого. Перетікання влади від старої партійної номенклатури до керівників незалежної держави виявилося тривалим процесом, який значною мірою не завершився й досі.
Тому якихось радикальних ініціатив від влади періоду «кучмізму» в напрямі переоцінки минулого годі було й очікувати. Те ж саме можна сказати й про історичну науку, яка протягом перших років незалежності була (і, певною мірою, залишається) представлена докторами та кандидатами, більшість яких здобули свої наукові звання як творці власне радянської моделі «історичної пам’яті». З іншого боку, серед молодшого покоління істориків, як реакція на радянську модель «історії-прислужниці режиму», набули популярності західні погляди на історію, згідно з якими спроби пов’язати цю науку з політикою вважалися ознакою поганого тону та анахронізмом. Історію ці люди розглядають як чисту, «дистильовану» науку, яка не зобов’язана виконувати соціальну роль, окрім задоволення пізнавальних інтересів дослідників.
Відповідно, бажання по-новому подивитися на українське минуле, відкрити його невідомі чи спотворені сторінки залишилося в дуже невеликої кількості людей. Це насамперед ті, хто постраждав від радянської влади, хто через особисті переживання не міг прийняти радянської моделі історичної пам’яті, ніколи її не приймав і, отримавши можливість бодай говорити вголос про свій досвід, кинувся виконувати просвітницьку місію. Саме такі люди стали головними дослідниками так званих білих плям історії, саме вони, об’єднані у різноманітні громадські науково-культурні товариства на зразок «Меморіалу», намагалися перевернути уявлення про минуле своїми працями про політичні репресії, голодомори, визвольну боротьбу. Очевидно, що їхніх зусиль у цьому процесі було надто мало.
На державному ж рівні у незалежній Україні домінувала своєрідна еклектична модель українського минулого, яка поєднувала в собі елементи старої радянської моделі з новими національними історичними віяннями. Власне, така модель цілком відповідала запитам тогочасної політичної еліти, яка, хоч і представляла вже незалежну державу, ментально залишалася плеканкою радянської епохи.
Значно інтенсифікувалася еволюція поглядів на українське минуле після 2004 року, очевидно — завдяки істотним політичним змінам на політичному олімпі. До влади прийшли люди вже молодшого покоління, менше прив’язані до радянського минулого, здатні об’єктивніше його оцінити. І найголовніше — прийшли до влади в результаті протесту проти «кучмізму», який не приховував своєї прив’язаності до радянського минулого. Тобто біля владного керма опинилися ті, хто мав можливість на особистому рівні по-новому подивитися на історію і розумів необхідність цього в суспільних масштабах.
А чи потрібен суспільству цей «перегляд» історії? Чому сучасна українська влада приділяє стільки уваги процесові відродження національної пам’яті? Відповідь на перше запитання очевидна: адже тільки позбувшись решток тоталітарного минулого як в історіографії, так і — що значно важливіше — в суспільній свідомості, ми зможемо говорити про формування спільних національних цінностей, успішної державотворчої стратегії. Тільки тоді, коли різні регіони України матимуть спільних історичних героїв, однаково оцінюватимуть ті чи інші події нашого минулого, ми зможемо говорити про національну консолідацію, вкрай необхідну для розбудови держави. Лише тоді зникне будь-яка можливість використовувати історію в операціях із розколу нашої країни. І ще важливий момент: якщо говорити про ХХ століття, то мова швидше йтиме навіть не про «перегляд» поглядів на українську історію, а про їх формування. Бо найважливіші проблеми українського XX століття в радянські часи або замовчувалися, або спотворювалися. Можливостей діаспорної історичної науки, значною мірою позбавленої важливої джерельної бази, не вистачало, аби сформувати реальну альтернативу радянській моделі. Тому завдання формування цілісного концептуального бачення української історії залишається не виконаним і, по суті, щойно починає реалізовуватися.
Відповідаючи на друге запитання, деякі ЗМІ схиляються до версії, що вся колотнеча довкола національної пам’яті має лише одне завдання: відвернути увагу суспільства від обговорення нагальних економічних проблем. Очевидно, така позиція чітко націлена на компрометацію спроб відновлення національної пам’яті. Адже сучасний економічний стан країни та питання її історичного минулого перебувають у різних площинах, які не можуть заважати одна одній. Більше того, цим самим свідомо недооцінюються можливості гуманітарної науки в мобілізації суспільства на виконання завдань, що перед ним стоять. Мобілізації, яка можлива лише на спільних цінностях, зокрема на спільній історії. Мобілізації, яка вкрай необхідна новій українській владі для реалізації поставлених перед нею завдань, у тому числі і в соціально-економічній сфері.
Чому ж у значної частини суспільства немає розуміння необхідності відновлення національної пам’яті? Очевидно, дається взнаки втома від постійних соціальних експериментів, що протягом більш як двадцяти років (якщо рахувати з часів «перебудови») бентежать суспільство. Крім того, внутрішньоукраїнські процеси відбуваються не у вакуумі, який би дав змогу українцям спочатку самим розібратися у власній історії, а потім запропонувати своє бачення світові. Ці процеси так чи інакше зачіпають наших сусідів, місце і роль яких в українській історії піддається значній ревізії. Вони не звикли до таких «витівок молодшого брата» і сприймають усе це з неприхованим обуренням, адже, на їхнє переконання, не можуть «злочинці» для поляків та росіян бути героями — для українців. Звідси й заяви польської сторони щодо УПА, і дедалі більший тиск на Україну з боку Росії. Що стосується останньої, то вже протягом кількох років Кремль реалізовує потужну інформаційну кампанію, котра має на меті показати недоцільність існування незалежної Української держави. Заяви з цього приводу неодноразово звучали від очільників Росії, президент якої навіть оцінив крах СРСР як одну з найтяжчих гуманітарних катастроф минулого століття. ЗМІ, кіно, телебачення, літературу цієї країни заполонила інформація про щасливе життя українського народу в «дружній сім’ї народів СРСР». Не відстає від них і російська історіографія, яка інколи набуває відверто неосталіністського характеру. І проблема не в тому, що в Росії відбувається радянський реваншизм, а в тому, що він активно експортується на наші терени й має агресивний антиукраїнський характер. Україна зобов’язана в ім’я своїх національних інтересів протистояти цьому. Важливу роль тут відграватиме історія, відродження національної пам’яті.
Тому, в контексті ролі історії в суспільстві, нам підійдуть приклади не так розвинених країн Західної Європи, де ця наука, виконавши свого часу важливу соціальну місію, може бути такою собі «грою в бісер», як країн Центральної та Східної Європи, котрі перейшли через тоталітарне минуле, мають схожий досвід.
Подолання тяжких наслідків минулого є одним із пріоритетних напрямів розвитку посттоталітарних суспільств. Цей процес найефективніше відбувається через спеціальні науково-дослідні установи, що, діючи за підтримки держави, допомагають людям не тільки розібратися в історії власного краю, а й зорієнтуватися у сьогоденні. Діяльність Інституту національної пам’яті в Польщі, Центру досліджень геноциду і резистансу в Литві, аналогічних структур у Чехії, Угорщині, Латвії та Німеччині стала найкращим підтвердженням зазначеної тези. Власне, орієнтуючись на згадані зразки, розпочато реалізацію такої політики і в Україні, де 11 липня 2005 року указом президента Віктора Ющенка започатковано процес створення Українського інституту національної пам’яті.
Спробуємо відповісти на запитання: а що саме слід розуміти під поняттям «національна пам’ять»? Відповідь нам пояснить, чому довкола цього поняття точаться такі завзяті дискусії, і не лише наукові, а й політичні. Національна пам’ять — це фундаментальні історичні цінності народу, що є націотворчим ферментом, консолідуючим чинником для нього в сьогоденні й повинні вказувати перспективи на майбутнє. Основою національної пам’яті українців як народу, котрий протягом сотень років перебував у стані чужоземного поневолення й був об’єктом щонайбрутальніших знущань та геноцидних дій, є його боротьба за утвердження найважливішого національного ідеалу: здобуття політичної, культурної та економічної незалежності. Визвольний рух став найвиразнішою формою існування українського національного духу протягом століть бездержавності, а ідея створення незалежної України — національною ідеєю. Окремі етапи розвитку визвольної боротьби українців стали не просто ключовими моментами минулого, а й наріжним каменем їхньої національної пам’яті. Іншою складовою національної пам’яті українців є жорстока політика окупаційних режимів, спрямована на придушення визвольного руху через масові політичні репресії, голодомори, депортації.
Найважливішим, із погляду формування національної свідомості, оформлення державницьких змагань українців, стало ХХ століття. Саме на його початку українці вперше виступили із чітко оформленою програмою своїх національних вимог, а 1991 року нарешті здобули державну незалежність. Тому цей період мав би стати основним об’єктом досліджень науковців, представників найрізноманітніших галузей, які ставлять перед собою завдання зрозуміти українські минуле й сучасність, і насамперед — Українського інституту національної пам’яті, що має стати головним (хоч і не єдиним) інструментом реалізації політики національної пам’яті.
Це, однак, не означає, що концепція українського визвольного руху має обмежити наукові дослідження в царині історії виключно боротьбою українців за незалежність, тобто стати новою версією «Короткого курсу історії ВКП(б)». Очевидно, академічна історична наука повинна займатися значно ширшим спектром проблем, які характеризують наше минуле.
Український визвольний рух та спроби його придушення жорстокими, репресивними методами мають стати головним об’єктом політики національної пам’яті. А тому політикою національної пам’яті слід вважати сукупність рішень і конкретних практичних кроків державної влади, спрямованих на утвердження історичних цінностей народу, найкращим виразником яких була визвольна боротьба українців.
Основними складовими політики національної пам’яті є: створення концепції підручникової історії України, створення «місць пам’яті» та розробка календаря історичних дат. Перша з цих складових постійно дискутується в нашому суспільстві, проте поки що без очевидних результатів. В Україні існує концепція біологічної освіти, а про аналогічну концепцію, яка стосувалася б історії, науковці, на жаль, лише думають. Це при тому, що, за влучним твердженням одного з провідних спеціалістів у галузі підручників, Олександра Удода, шкільна історія є таким самим атрибутом держави, як прапор, герб та гімн. Підручник історії повинен містити в собі ті ключові події, які найяскравіше відображають головні ідеї національної пам’яті народу, і, таким чином, формувати національну свідомість. Недарма вже кілька років із боку Росії лунають настирливі пропозиції про узгодження української підручникової історії з російською. Автори концепцій спільних підручників чудово розуміють, що так можна впливати не лише на формування бачення минулого в сусідній державі, а й на процеси формування національної ідентичності її громадян.
Наступною складовою політики національної пам’яті мають стати історичні місця, або «місця пам’яті» — поняття, яке включає в себе пам’ятники, музеї, заповідники, меморіали, топоніміку. Тобто місця, де важливі історичні події можна побачити, відчути. Чудовим прикладом розуміння важливості цієї складової національної пам’яті є активні заходи наших сусідів, які будь-що намагаються не допустити ліквідації, відродити або навіть створити в Україні свої нові «місця пам’яті» (події довкола демонтажа радянських пам’ятників у колишніх країнах соцтабору, відродження пантеону «Орлят» у Львові, угорський пам’ятник на Верецькому перевалі). Як кажуть, «святе місце порожнім не буває»: якщо в Україні не буде її власних національних «місць пам’яті» — будуть інші, інколи відверто ворожі. На сьогодні процес перейменування назв населених пунктів і ліквідації пам’ятників, які апелюють до героїки радянської доби, забуксував. Він ефективно реалізований тільки в західних регіонах України, натомість в інших — фактично заблокований рішеннями місцевих рад. У результаті виходить патова ситуація: з одного боку, «місця пам’яті» покликані формувати національну пам’ять людей, з іншого — рішення про їх створення або збереження покладене на місцеві ради, що представляють населення, свідомість якого значною мірою опанована радянською «історичною пам’яттю». Виходом із ситуації могло б бути чітке політичне означення радянського тоталітарного режиму як злочинного через відповідний закон (так зробили в Чехії та Литві). І, відповідно, ліквідація наслідків його панування мала б стати завданням виконавчої гілки влади. Таким чином, Україна могла б позбутися їх так само швидко й рішуче, як це було зроблено в післянацистській Німеччині із пам’ятками епохи Гітлера.
І, врешті, останньою складовою політики національної пам’яті є створення календаря історичних дат. Важливість цього аспекту розуміли чудово, до прикладу, в СРСР, де було створено цілу систему свят та відзначень, яка частково побутує й досі, переживши Союз. Інший приклад: литовський Центр досліджень геноциду та резистансу, який щорічно готує для різного рівня органів влади країни підбірку дат, що їх слід відзначити протягом року. Таким чином актуалізуються найважливіші історичні події: вони виводяться зі сфери, якою займаються виключно дослідники минулого, і стають частиною теперішньої свідомості суспільства.
Отже, якщо оглянути, що зроблено в Україні на зазначених трьох напрямах політики національної пам’яті, неважко помітити, що робота перебуває в початковій стадії. Маємо ряд указів президента, які позначають важливі для української історії дати, відзначають її ключових осіб; розпочато роботу з ліквідації «місць пам’яті» тоталітарної доби, її слідів у топоніміці країни. Врешті, створено спеціальний орган державної влади, який повинен координувати цю роботу в державному масштабі. Очевидно, процес не проходитиме гладко, йому й надалі заважатимуть як зовнішні сили, не зацікавлені в остаточному державному оформленні України і її посиленні, так і внутрішні чинники, не готові по-новому сприймати її.
Проте становлення політики національної пам’яті є вкрай необхідним, аби держава, народ і суспільство отримали цілісну історичну платформу для створення стратегії національного розвитку. Цей розвиток неможливий у країні, яку ми маємо тепер. У країні, де школяр на уроках історії навчається патріотизму на прикладі героїв Крут, а згодом відзначає день створення Рабочє-Крєстьянской Красной Армії, що вбивала цих героїв, як «день захисника Вітчизни». Де люди з газет і телеекранів чують про жахи Голодомору, живучи на вулицях Косіора або Дзержинського. Де мало не в кожному населеному пункті можна нарахувати сотні чи тисячі жертв комуністичного режиму і, як мінімум, один монумент — засновникові цього режиму. Тільки після того, як зникнуть ці абсурди, Україна перестане бути державою із непередбачуваним минулим, більше того — стане країною із перспективним майбутнім.