«Елладська модель», тобто модель канонічного устрою, що існує сьогодні в Греції, з’явилася як компромісна після входження до складу грецької держави в результаті балканських воєн 1912—1913 рр. так званих нових, або північних, територій. Виникла канонічна проблема: до часу входження до складу Греції на ці великі території поширювалася канонічна влада Вселенського Патріарха. Водночас, відповідно до Томосу про автокефалію, виданого 1850 р. Константинопольською Патріархією, канонічна влада Елладської Церкви поширювалася на території, що входять до складу Греції. У липні 1928 р. грецький уряд видав закон, відповідно до якого єпархії нових територій приєднувалися до Елладської Церкви. Проте остаточну долю єпархій було вирішено тільки у вересні того ж року, коли Вселенський Патріарх видав акт, відповідно до якого єпархії нових територій перейшли в управління Елладської церкви, одночасно зберігаючи свою єдність із Вселенським Патріархатом.
Отож склалося так, що близько половини єпархій Православної Церкви в Греції опинилися у ситуації подвійного канонічного підпорядкування. З одного боку, права управління єпархіями були передані Собору єпископів Елладської Церкви (до складу якої де-факто ввійшли і єпархії нових територій). З іншого боку — за Вселенським Патріархом була збережена низка канонічних прав стосовно нових територій, зокрема Патріарх утримав за собою право затверджувати кандидатів на кафедри. Отже, Вселенському Патріарху і Елладській Церкві вдалося на основі компромісу виробити такий функціональний механізм канонічного устрою Православної церкви в Греції, що задовольняє всі зацікавлені сторони, тобто обидві помісні церкви і грецьку державу.
Чи актуальна така модель вирішення церковної проблеми для України? З одного боку, ми мусимо звернути увагу на низку відмінностей між українською ситуацією та грецькою. По-перше, перед Православною церквою в Греції стояло завдання не зцілення розколу, а досягнення ефективної взаємодії між двома канонічними юрисдикціями. По-друге, на відміну від УПЦ, Елладська церква має статус автокефальної, а отже могла виступати як самостійний суб’єкт, укладаючи домовленості з Константинополем. Нарешті, після видання Томосу про автокефалію Елладської церкви (1850) між Елладською церквою та Вселенським Патріархатом встановився трохи інший тип відносин, ніж сучасні відносини УПЦ і Константинополя. Адже не секрет, що для будь-якого грека, хоч би до якої православної юрисдикції він належав, Вселенський Патріарх є не лише першим за честю православним ієрархом, а й духовним лідером еллінізму.
З іншого боку, нам здається, що перебільшувати значення цих відмінностей — неправильно. Ті, хто опинився в канонічній ізоляції, сьогодні дуже щиро прагнуть відновити церковну єдність. Канонічний статус УПЦ, хоча й передбачає певну залежність від священноначалія Московського патріархату, все ж таки достатній для участі в переговорному процесі з питань відновлення церковної єдності. Окрім того, на чолі Російської церкви сьогодні стоїть особистість, котра, безумовно, ввійде в історію цієї Помісної церкви як один із найбільш діяльних і стратегічно мислячих предстоятелів за всю її історію. Отже, беручи до уваги заяви патріарха Кирила про те, що подолання розколу в Україні — одне з пріоритетних завдань його патріаршого служіння, ми сподіваємося, що Його Святість не відмовиться від своїх слів і активно сприятиме вилікуванню розколу в Українській церкві. Нарешті, якщо між Московським патріархатом і Константинополем і є певні труднощі у відносинах, то це проблема, котра вирішується. І співпраця у вилікуванні розколу в Україні було б найкращим способом оптимізації відносин між патріархатами.
Україна має бути не територією розбрату, а територією співпраці. Вирішення українського питання може і повинно не розколоти православний світ, а, навпаки, утвердити новий ефективний спосіб взаємодії між двома найвпливовішими помісними церквами православного світу.
«Елладську модель» не можна механічно перенести на український ґрунт. Однак саме ця модель може допомогти українському православ’ю набути єдності.
Досвід канонічного устрою Греції свідчить, що церковна єдність країни не конче передбачає єдність юрисдикції. Там існує дві юрисдикції — Елладської церкви і Константинопольського патріархату. Але це не заважає єпископам цих двох юрисдикцій якнайтісніше співпрацювати, фактично становлячи одне церковне тіло. Ця ж модель у тій чи іншій формі може бути реалізована і в Україні.
Як відомо, 26 серпня 2009 р. єпископат УАПЦ одноголосно подав на ім’я Святійшого Патріарха Варфоломія прохання про прийняття нашої Церкви до складу Вселенського Патріархату на правах автономії. Водночас УАПЦ не хотіла б, щоб задоволення цього прохання спричинило кризу у відносинах між Москвою та Константинополем. Не хочемо ми також, щоб входження УАПЦ до складу Вселенського Патріархату загальмувало процес поступового зближення УАПЦ і УПЦ (МП). Навпаки, ми щиро прагнемо, аби це зближення увінчалося своїм логічним завершенням — встановленням між нашими церквами повного співпричастя, коли б віряни УАПЦ і УПЦ (МП) могли безперешкодно спілкуватися в молитвах і таїнствах.
Шлях до такого зближення для православних вірян України може відкрити лише відповідальна співпраця у вирішенні української проблеми Константинополя, Києва та Москви. Константинопольський патріархат, єпископат УПЦ і Святійший Патріарх Кирило повинні спільними зусиллями визначити, яким чином вилікувати розкол і надати єдинокровним братам можливість спільної молитви та причастя від однієї Чаші.
Входження УАПЦ до складу Константинопольського патріархату має відбутися не всупереч волі Російської Церкви, а, навпаки, з її доброї волі. Безумовно, за такого підходу така юрисдикція могла б мати не абсолютний характер. Певний обсяг канонічних юрисдикційних прав Константинополь міг би делегувати загальному собору канонічних православних єпископів України під головуванням Блаженнійшого митрополита Володимира.
Адже ситуація здається нерозв’язною лише в тому разі, якщо ми мислимо собі церковну юрисдикцію як щось абсолютне, ніби той чи інший патріархат — це окрема абсолютно суверенна держава зі своєю мовою, валютою і старанно укріпленими «канонічними кордонами». З богословської точки зору, все зовсім інакше. Московський і Константинопольський патріархати — це не дві «суверенні держави» і навіть не дві «суверенні», замкнені в собі церкви. Це одна й та сама Православна церква, два помісні прояви однієї й тієї ж соборної, кафоличної церкви. І якщо для реального вилікування розколу в Україні сьогодні необхідна їхня тісна співпраця, то обидва древні і впливові у світі патріархати повинні знайти в собі бажання і можливість для відповідальної співпраці.
УАПЦ готова до ухвалення рішення на основі консенсусу. Ми не прагнемо, щоб легалізація нашого канонічного статусу призвела до жорсткого переформатування конфесійної карти України. Ми не хочемо, щоб в Україні піднялася нова хвиля запеклої боротьби за храми і церковне майно. УАПЦ достатньо власних можливостей у здійсненні церковної місії. Ми віримо, що чисельність нашої пастви зросте не за рахунок відходу віруючих від УПЦ (МП), а завдяки нашій місіонерській праці, завдяки євангелізації тих мільйонів українців, які сьогодні не належать до жодної з християнських конфесій.
Такої ж відкритої і жертовної участі у вилікуванні розколу ми чекаємо від Московського та Константинопольського патріархатів. Двадцять років існування в Україні автокефального руху засвідчило: вирішити проблему силовим методом не вдасться. УПЦ під омофором Блаженнійшого митрополита Володимира не може поглинути пастви УПЦ КП або УАПЦ. Київський патріархат не може поглинути УПЦ (МП) і навіть менш численну УАПЦ. Не увінчалися успіхом і зусилля політиків, які підштовхували Константинополь поглинути українське православ’я чи хоча б український автокефальний рух в особі УПЦ КП та УАПЦ. Тому ми мусимо зрозуміти, що логіка поглинання себе не виправдовує. Потрібно відмовитися від ідеї поглинань і спробувати вибудувати модель канонічного устрою Православної церкви в Україні таким чином, щоб у ній було враховано інтереси всіх церков, і насамперед «інтерес Божий», тобто негайне вилікування розколу.
«Елладська модель» — тільки одна з можливих моделей вилікування розколу в Україні. Зрозуміло, що вона потребує наразі не так пропагування, як вдумливого і безстороннього аналізу. Однак цей аналіз не повинен зводитися до патріотичних декларацій, коли рішення на основі консенсусу розглядатиметься «конфесійними патріотами» як зрада інтересів «нації/церкви». Час «конфесійного шовінізму» минув. Ми повинні усвідомити, що наше головне громадянство — не ті чи інші земні країни, а вишній, Небесний Єрусалим.