UA / RU
Підтримати ZN.ua

КОМПРОМІС ПАТРІАРХІВ

Пропозиція влади держчиновникам «визначитися зі своєю політичною орієнтацією» найнесподіванішим чином відбилася в церковному дзеркалі...

Автор: Катерина Щоткіна
Митрополит Мефодій

Пропозиція влади держчиновникам «визначитися зі своєю політичною орієнтацією» найнесподіванішим чином відбилася в церковному дзеркалі. Незадовго до Великодня Президент, проводячи ревізію серед службовців апарату, добрався, певне, із запитанням «із ким ти?» й до служителів культу. Саме вчасно, між іншим, адже вирішується питання телетрансляцій Всеношного неспання — своєрідний лакмус на те, як ставиться влада до тієї чи іншої конфесії. Не можу стверджувати, що підписання главами УГКЦ, УПЦ КП й УАПЦ «Звернення до віруючих, представників політичних партій і громадських об’єднань України» з’явилося внаслідок зустрічі Президента з главами церков. Можливо, і не внаслідок, а просто тому, що на написання сторінки тексту з закликом підтримати владу в протистоянні «деструктивним елементам» пішло так багато часу — адже звернення заявлено як реакція на «вуличні сутички», що сталися 9 березня. Втішно, що церква закликає нас «жити дружно». Але чому, знов-таки, тільки перед Великоднем? І після зустрічі з Президентом. І через такий великий проміжок часу після сутичок. Наші глави церков незмінно підкреслювали в розмові з журналістами, що «не сильні в політиці». Та коли вже твоя заява має політичний характер і містить оцінки політичної ситуації, до того ж досить різкі, будь ласкавий розібратися що до чого. Та й не дуже віриться, щиро кажучи, що наші вищі ієрархи настільки політично наївні...

Що ж рухає нашими ієрархами, які об’єднались у єдиному пориві схвалити дії влади? Думаю, справа не тільки в розподілі місць на телеканалах. Хоча це також важливо, тим паче що й нагода випала поклопотатися про те, приміром, аби потіснити на УТ-1 тих, хто «не визначив своє ставлення до діючої влади» підписанням відповідного звернення. Попри видиму єдність в «одобрямсі», кожен переслідує власні цілі — із більшим чи меншим артистизмом.

Як і слід було чекати, в артистизмі всіх перевершив кардинал Любомир (Гузар). Становище зобов’язувало: предстоятель УГКЦ опинився в надзвичайно цікавій ситуації. Наші читачі пам’ятають звернення Синоду УГКЦ «Християни й невиплата зарплат» із різкою критикою дій влади аж до звинувачень на адресу держави в геноциді щодо власного народу. На наше запитання, як співвіднести між собою два такі різні за змістом документи, підписані його рукою, глава УГКЦ відповідав ухильно: у заяві «Християни й невиплата зарплат» церква критикує «окремі дії влади», й аж ніяк не саму владу, а загалом проти цієї самої влади УГКЦ аніяким чином нічого не має. Версія дещо наївна, оскільки заява «Християни й невиплата зарплат» містить критику не «окремих дій» і не «окремих рис», а позиції влади в принципі. Тепер, певне, УГКЦ вгамувала свій соціальний запал і вирішила тільки «вказувати на помилки» загалом цілком пристойної влади. У цьому, між іншим, її підтримав і патріарх Філарет, цілком упевнений, що владі про її «помилки» і говорити не треба — вона про них і сама знає. Залишилося незрозумілим одне: навіщо в такому разі цю владу настільки ревно підтримувати — вона що, сумнівається у власних чеснотах?

Утім, повернімося до УГКЦ, яка змінила радикальність на милість до влади, «Християн і невиплату зарплат» на «звернення трьох», «моральну ерозію влади, що досягла в Україні небезпечної межі», на «владу, що сповідує силу права, Конституцію та законність». Вражаючі коливання, чи не так? Звісно, можна почути про те, що церква, прийнявши такий гострий документ, може тепер дозволити собі й прихильність до давнішнього об’єкта критики. Тим паче що об’єкт цей виявився потрібним. Дуже потрібним хоча б таким, яким він є зараз і на своєму місці. Навіть не тому, що важко уявити щось на його місці, а тому що саме зараз будь-які потрясіння зайві.

Тим паче для католиків. Вони тепер мають усіляко вітати й дякувати нашому Президентові. Адже він пожертвував відносинами з Москвою заради того, щоб українське католицтво змогло побачити главу своєї церкви. Принаймні саме так він міг би змалювати ситуацію на зустрічі з главами церков, після якої було підписано «звернення трьох». Крім того, Папа не такий молодий і вже не такий сильний, щоб їхати в країну, де так розбурхані пристрасті. І нарешті, Папа їде на зустріч із Президентом Кучмою. Як же католики можуть, по-перше, чорнити владу, яка зробила можливим візит Іоанна Павла II, по-друге, визнавати, що Президент нехороший, адже глава їхньої церкви їде за його запрошенням. Як вони можуть розводитися про нечистість рук глави нашої держави, якщо її потискатиме понтифік? Нарешті, якщо до моменту візиту нинішній Президент втратить свою посаду, візит Папи зірветься.

Утім, судячи з того, як тримався кардинал Гузар, він досить легко ставиться до цього компромісу. Він навіть дозволив собі продемонструвати, що не дуже добре знає підписаний ним текст «звернення трьох». Компроміси необхідні, і якщо вища мета вимагає, треба на них іти. «Вища мета» у даному випадку — це, зважаючи на все, не тільки візит Папи Римського. Свій виступ глава УГКЦ розпочав із того, що «нас тут троє, а повинен бути один». А з подальших роз’яснень можна було зрозуміти, що він цілком допускає думку про повне возз’єднання церков України. Слід зазначити, Патріарх Київський на цю ідею відреагував дещо нервово: було видно, що для нього такий поворот подій — несподіванка, тож він відповів, що не бачить можливості об’єднання з греко-католиками доти, доки не об’єднаються світове православ’я та світовий католицизм. А це в їхні найближчі плани не входить.

Заради справедливості треба відзначити, що главі УГКЦ, попри існування двох протилежних за змістом документів із його підписом, удалося залишитися значно переконливішим, ніж двом іншим учасникам розмови. Можливо, почасти тому, що його слова про єдність, інтеграцію та мирне розв’язання проблем не виглядали натягнуто.

УАПЦ також опинилася в неоднозначному становищі: нагадаю, що не так давно архієпископ Ігор (Ісіченко) на прес-конференції поінформував громадськість, що УАПЦ не підтримуватиме політиків у їхньому протистоянні. Нагадаю, тоді йшлося про звернення опозиції до Патріархії з проханням про підтримку. Під час прес-конференції архієпископ Ігор повідомив, що з боку діючої влади подібних пропозицій не було, що, безсумнівно, робить їй честь. Та не минає і двох місяців, як УАПЦ підписується під заявою про підтримку влади. Більше того, в.о. патріарха митрополит Мефодій у своїх словах був найпрямолінійнішим і «найвідданішим справі»: зокрема він заявив, що в подіях дев’ятого березня «влада поводилася гідно», хоча самі представники цієї самої влади й визнають, що «дещо погарячкували». «Я за те, щоб усе залишалося так, як є», — так визначив своє ставлення до політичної ситуації в Україні предстоятель УАПЦ.

Що ж, я розумію, що влада, на відміну від опозиції, не «пропонує приєднатися», а лаконічно дає зрозуміти, що інших варіантів немає. Причому немає їх у всіх трьох. Патріарх Філарет не може не відчувати смаку близької перемоги, принаймні над основним супротивником — УПЦ МП. У своїх відповідях журналістам він, мабуть, частіше від інших повторював, що «не розбирається в політиці», і чомусь повірити йому було складніше, ніж усім іншим. Треба відзначити, предстоятель УПЦ КП найпослідовніший у своїх цілях і вчинках — до прямолінійності. Він, не моргнувши оком, повідомляє, приміром, що уряд, завдяки Президенту, підняв рівень добробуту, що виступи проти діючої влади — це розхитування основ держави й незалежності тощо. І головне — тим, хто не приєднується до цього звернення (уголос не називаються ні імена, ні назви інституцій), байдужа доля України й вони не спроможні самостійно мислити. І найголовніше — з цим не зможе не погодитися влада.

Нині Патріарху Київському і всієї Руси-України загрожує лише одна небезпека — занадто захопитися цією «проміжною» перемогою та від великої впевненості в собі програти на константинопольському напрямі. Принаймні якщо він і далі дозволятиме собі вільності щодо найближчих соратників у боротьбі за Єдину Помісну церкву, поява такої стане ще проблематичнішою. Ясна річ, патріарх Філарет досвідчений гравець. Він уміє протистояти. Та чи вміє він бути чесним і послідовним союзником? Зважаючи на все — ні. А либонь Константинополь навряд чи відступить перед політичним напором, на який до останнього часу ставив патріарх УПЦ КП (ця тактика цілком виправдовувала себе в боротьбі з УПЦ МП) — Єдина Помісна церква навряд чи може стати «дивом української політики», вона може стати тільки дивом доброї волі українських ієрархів. Але чи спроможні вони на подібні дива? Це запитання адресую передусім предстоятелю УПЦ КП. Політичне падіння УПЦ МП (яке, втім, — ще не доконаний факт) не призведе саме по собі до створення єдиної Української православної церкви. Інша річ, що шановний патріарх нерідко дозволяє собі вислови типу «Єдина Помісна православна церква в Україні вже існує», натякаючи на УПЦ КП. У цьому, звісно, єдиним гідним опонентом йому була УПЦ МП і «височайше благовоління» саме до цієї конфесії. Цілком зрозуміле, оскільки з трьох претенденток ця конфесія — єдина канонічна.

Правда, треба зробити одне застереження, на яке наводить процитована вище репліка кардинала Любомира. Якщо УПЦ зійде з політичного олімпу до появи в Україні канонічної Автокефальної православної церкви, єдиною канонічною церквою, при цьому винятково українською і державницьки орієнтованою — тобто такою, яка цілком задовольняє вимогам «української сучасності», буде саме УГКЦ. Те, що ця церква по суті католицька, можна «не помітити» — адже обряд візантійський, а що пересічний український християнин, для котрого навіть питання канонічності не стало «місцем пристрасті», знає крім обряду?

Утім, і для нашої влади, як відомо, «канонічність» — не найсерйозніший аргумент, коли йдеться про власні політичні інтереси. УПЦ повільно, але неухильно переходить у немилість, точніше, старанно дискредитується самою ж Москвою, для якої «українське церковне питання» також стає справою принципу, а в цій ситуації здоровий глузд, як відомо, «відпочиває». Теоретично Московський патріарх міг би зберегти свій вплив в Україні через УПЦ, якби, у свою чергу, не був таким прямолінійним, таким прихильним до російської політики, таким настирливим у проведенні цієї політики в нашій країні і таким відвертим у власному впливі на українсько-російські відносини в абсолютно світських сферах. Що ж, використання політики й політиків для московських патріархів ніколи не було «забороненим прийомом». Так само як для наших політиків не стало «забороненим прийомом» використання церкви у власних, далеких від релігії, цілях. А нашим ієрархам, хоч як вони тужаться, поки що ніяк не вдається користуватися політикою так спритно, так безроздільно й із такою кмітливістю, як їхньому північному колезі.

Хоч як це дивно, проте вся наша надія в «історії з канонічністю» — на УАПЦ. На цю, як говорять про неї, «маленьку, камерну церкву зі своєю специфікою». Попри те, що її предстоятель виглядав досить недоладним «другим голосом» при Філареті. Попри те, що надії ворогів і друзів УАПЦ на можливість розколу усередині цієї конфесії в разі об’єднання з Філаретом (свідомо не пишу «з УПЦ КП») розвіяв на своїй прес-конференції інший безсумнівний лідер УАПЦ архієпископ Харківський і Полтавський Ігор, запевнивши журналістів, що чвари всередині церкви припинилися й усі працюють заради досягнення однієї мети. Попри вже описане вище «цікаве становище» плюралізму в одній голові, коли церква повідомляє про «невтручання в політику» і невдовзі підписує політичне звернення. Попри все це, саме з УАПЦ ми пов’язуємо надію на канонічну автокефальну церкву. Бо не можна виключати такий варіант розвитку подій: після того як УПЦ остаточно впаде в немилість за свою політичну орієнтацію, УПЦ КП, заручившись підтримкою влади, що оцінила її політичну орієнтацію, не робитиме подальших кроків на константинопольському шляху здобуття канонічності. На цю думку наштовхує вже процитована в цій статті заява патріарха Філарета про те, що «Єдина Помісна православна церква в Україні вже є», численні статті у виданнях, які підтримують УПЦ КП, які заперечують твердження про «неканонічність» і «неблагодатність» (саме так — у лапках). Нерідко можна почути й апеляції до історичного досвіду деяких помісних церков, що досить довго існували та практикували до «офіційного визнання» іншими православними церквами як «канонічних». Нарешті, створення церкви за ініціативою та з підтримкою держави — це ми вже проходили.

Й УАПЦ це теж проходила. І засвоїла дуже добре. Саме тому ми й сподіваємося, що ця конфесія не відступиться від ідеї здобути канонічність законним шляхом, щоб ні в кого не виникало сумнівів стосовно цього. Тобто якщо для УПЦ КП цілком прийнятним закінченням боротьби було б державне визнання, то УАПЦ влаштовує тільки автокефалія з рук Константинопольського Патріарха. Нині ця конфесія перебуває у складному становищі: з одного боку, її ієрархи висловлюють невдоволення Філаретом, котрий дозволяє собі несхвальні відгуки про неї в пресі, попри «константинопольські домовленості», з іншого — вони повинні підтримувати об’єднальний процес, оскільки це обов’язкова умова створення Єдиної Помісної православної церкви під омофором Константинопольського Патріарха. І що цікаво: якщо об’єднати пробивну спроможність і досвід політичних ігор УПЦ КП з вірністю «константинопольському курсу» й умінням вести діалог, якою сильна УАПЦ, результат не змусив би довго чекати. Ось тільки не об’єднується чомусь...

Що характерно, усі троє предстоятелів, котрі підписали передвеликоднє «звернення трьох», справді щиро зацікавлені в тому, аби політична ситуація зберігалася ще якийсь час. Ну, хоч трішки. Ну, хоч до літа. І їх можна зрозуміти. Філарету, безумовно, не хочеться втрачати Президента, який щойно зрозумів, здається, що з Московським патріархатом він каші не зварить. Та й у Верховній Раді певна підтримка є. УАПЦ, крім того, що вона теж ніколи не була в захваті від «промосковської» церковної орієнтації, ще й із трепетом чекає на можливий візит в Україну патріарха Варфоломія, запрошеного Президентом. А стосовно УГКЦ, то вони моляться за те, щоб візит Папи Римського будь-що відбувся.

Церква зацікавлена в існуючій владі.

Принаймні до літа.