Була в мене замолоду подружка. Мала дуже суворого батька, який категорично вимагав: дочка повинна повертатися додому не пізніше дев’ятої! Щоб не збудити найменших підозр і хоч якось розслабитися від суворого нагляду, відразу після занять неповнолітня татова донька бігла на таємну квартиру до одруженого коханця, якого взагалі на сьому чекала вдома сувора дружина, що все контролювала... Фатальний роман перейшов у патову ситуацію на багато років, знижуючи жіночу самооцінку й ламаючи долю. А тато тут при чому? У нього алібі — від виховання дочки не ухилявся, пильнував. Це я, взагалі-то, про непередбачувані наслідки заборон. Чому ми покладаємо на них такі надії? Чому замість того, щоб роз’ясняти й виховувати, ми пориваємося керувати, санкціонувати й регулювати?
Комітет дитячої безпеки
Якісь громадські організації (чомусь насторожує слово «комітет» у назві добровільного об’єднання громадян) погрожують винести на розгляд законодавчого органу України питання про комендантську годину для підлітків. Очевидно, щоб не відстати від сусідньої Росії, де аналогічний уже схвалила Держдума. Європейські ж норми розглядають такі заходи як порушення прав людини. А в нас: акцент у законопроекті робитиметься на захист дітей від посягань чи все-таки на репресивні заходи стосовно самих підлітків і їхніх недбайливих батьків?
Громадськість насторожилася, бо в нас люблять зненацька, без жодних обговорень «вкидати» такі заходи. Не можемо контролювати гральний бізнес, як усі нормальні країни, — заборонити його взагалі. Наче немає перевіреного історією досвіду! Сухий закон у США сприяв консолідації різних форм організованої злочинності — і його скасували. У Голландії давно дозволено легкі наркотики й проституцію, — а країна досі функціонує ефективніше, ніж багато інших держав із масою заборонних законів... Авторитетні дослідники висловлюють і таку «крамольну» думку: заборона наркотиків сприяє їх поширенню. Докази? Будь ласка! Нині заборонені наркотики були відомі людству з давніх-давен, але до розгулу наркоманії це не призводило. Заборона й розгул настали практично одночасно. І ще чекає своїх дослідників проблема: чому крайні форми тероризму беруть на озброєння представники країн, у яких громадське життя й навіть побут строго регламентуються державними та релігійними нормами.
Ви тільки почніть гратися з підлітками у відому психологічну гру «поліцейські та злодії»! Вони швидко втягуються у провокаційне змагання з дорослими. Хто кого?.. Така гра може бути дуже захоплюючою для підлітка. І рахунок я беруся прогнозувати наперед: програють усі. З вулиць підуть, але не в легальні клуби, куди ніхто не перешкоджає зайти тому ж таки міліціонерові, а в нелегальні кубла. Засядуть в Інтернеті вдома. Перестануть підробляти, ходити на концерти. Діти почуватимуться ще більш нерівноправними й неповноцінними. Ну, оштрафують самотню матір, яка працює на двох роботах і не встигає стежити за підлітком. Їй би допомогти... Страшні речі кояться незалежно від часу доби. У Дніпропетровську вбивці-підлітки чинили свої жорстокі невмотивовані злочини серед білого дня, щоб можна було зняти на відео. Захищатимемо дітей — а на дорослих що, менше нападають? Як громадянин я б воліла, щоб міліція пильнувала безпеку всіх громадян, незалежно від віку, статі, віросповідання... Що там ще в Конституції записано?
Ідеологія безсилля
Коли люди не в змозі витерпіти негативних змін, що відбуваються одночасно в усіх сферах життя, тоді вимога жорсткості працює як механізм захисту від тривоги за завтрашній день наших дітей. Із цього випливає несподіваний висновок, особливо у світлі виборів, що перманентно відбуваються в нашій країні: шанувальниками жорстких заходів у політичному керівництві є найбільш стривожені, несміливі люди... З одного боку, боячись за існування, з іншого — загіпнотизовані обіцянками політичних демагогів, вони відмовляються від свободи й вибирають рабство, в надії що хтось позбавить їх тривоги.
Є й інші форми захисної соціальної поведінки: віра в те, що хтось подбає про твою дитину краще, ніж ти сам, задовольнить її потребу в захисті; нав’язливі дії (контроль, перевірка членів сім’ї, віра в зовнішню силу й невіра в розумність самої людини...) Помічено: диктаторські режими зароджуються і приходять до влади в періоди, коли в суспільстві панує стурбованість, а мотивами дій правлячої групи також є тривожні думки. Зберігають же диктатури свою владу, зумисне підтримуючи тривогу всередині суспільства і залякуючи весь світ.
Відкидаючи особистісну силу людей, навіть просто відмовляючи людям у їхній людській сутності, ми редукуємо людську поведінку до сукупності дисфункціональних фізіологічних реакцій страху. Звісно, керувати переляканими людьми легко, особливо якщо нічого особливого, крім законопослуху, від них не вимагати...
Якщо незаконослухняні українські парламентарії захочуть такими заходами виховати законослухняну молодь, то результат, повірте, передбачуваний. Можливо, навіть покращиться оперативна міліцейська статистика. Спочатку. Але комендантська година не зніме глибоких соціальних причин ювенальної злочинності, а ось на них слід би звернути увагу й залучити державний ресурс насамперед. Опора у вихованні на зовнішній контроль призводить до атрофії внутрішньої відповідальності. Це тільки здається, що можна виховувати дитину шляхом жорстких обмежень та заборон. Людина, яка пережила насильство, хай навіть дозволене державою, буде ґвалтівником — якщо не стосовно інших, то агресія може бути спрямована й на самого себе. Це невдоволення собою, своїм життям — хвороба століття, яку називають депресією, внутрішньою тривогою. Прагнення ж покладатися на інших для отримання задоволення чи пристосування призводить до формування залежної поведінки в різноманітних її формах. Вирішуючи завдання полегшення оперативної роботи правоохоронних органів, одержимо системні зміни не на користь демократичного майбутнього. Як у фантастичному оповіданні Рея Бредбері — потрапив у минуле, задушив там метелика, а це обернулося істотними змінами через багато років.
Не хочу
Не хочу, щоб у міліції був зайвий привід підійти до мого дев’ятнадцятирічного сина, коли він тричі на тиждень повертатиметься з тренування об одинадцятій: раптом він їм недосить чемно відповість, що, мовляв, уже повнолітній, а його за це відвезуть бити у відділення. Не хочу, щоб моя шістнадцятирічна донька, яка давним-давно вже не просить у мене грошей на кафе й кіно, бо заробляє їх сама, приміряла маску злочинниці, що ховається від правосуддя, коли фільм закінчиться на півгодини пізніше. Не хочу давати хабар (а доведеться), щоб відстояти принципи виховання, які вважаю правильними: кожна людина починає відповідати за своє життя самостійно якомога раніше. Не хочу, щоб на втілення нової суспільної ілюзії були витрачені ресурси моєї країни. Але головне, чого не хочу, — це відповідати пропонованій ситуації, коли вкотре право домінуючої особи проявляти агресію підтверджується законом, коли створюється ще один вид насильства щодо дітей, коли ні в чому не винні громадяни повинні відповідати не за злочини, а за напрям думок. Ми знаємо: у системі нашої недорозвиненої демократії все це перетвориться на нерівність перед законом, зловживання, корупцію. Знаменитий «тюремний експеримент» Зімбардо показав, як швидко кожен із нас втягується в роль і тюремника, і жертви: у деяких обставинах неможливо до кінця залишатися людиною. У нашій країні з її тоталітарним минулим інстинкт страху й комплекс жертви в громадянах треба не культивувати, не експлуатувати, а найрішучішим чином зживати. Нам нині бракує досвіду відповідальної волі. Тим часом людям так хочеться спокою, надійності, якомога менше тривог. Як засіб полегшення їм пропонують усе те ж — заборони, що викликають стійку інфантилізацію населення. Демократія підтримується активними громадянами, а не слухняними дорослими дітьми. А досвідом насильства кожен із нас інфікований і без комендантської години.